Колонка як специфічний жанр, на думку багатьох читачів, є передовсім спробою зреагувати на першочергові події, що стаються не лише на глобальному, а й на локальному рівні. Колумніст у цьому сенсі скидається на блогера, який на своїй цифровій ділянці пише про те, що його наразі проймає.
Поза сумнівом, будь-хто може вільно писати про животрепетні житейські, зокрема й соціально-політичні, події. Якщо бодай припустити, що ці дописи в якийсь спосіб таки збережуться, то за ними через багато років можна буде вивчати, приміром, історію нашої повсякденності.
Водночас у процесі читання художніх творів чи якихось вузькофахових досліджень, а для певних людей вони становлять невід’ємний емпіричний матеріал їхньої діяльності, тобі вряди-годи подибуються речі, якими просто не зможеш не поділитися. Недаремно ж Ролан Барт писав про задоволення від тексту. Не будь-якого, безперечно. Та якщо текст тебе зачаровує й ти бажатимеш, аби це задоволення тривало, то намагатимешся написати про свою втіху й ніби хочеш дозволити іншим «підглядати» за твоєю насолодою. А занотувавши вирішальні для себе моменти й коли-не-коли повертаючись до них, у тебе знову народжуватиметься шанс розмірковувати про них.
Читайте також: Технології впливу
Нещодавно я мав приємність прочитати український переклад роману знаменитого американського психотерапевта Ірвіна Ялома «Шопенгауер як ліки». Оповідна структура цього твору складається з кількох сюжетних напрямів, які, здавалося б, майже не перетинаються.
Перша сюжетна лінія. Психотерапевт Джуліус Герцфельд, щойно довідавшись про свою онкологічну хворобу та переосмислюючи попереднє життя, зненацька пригадує, що багато років тому так і не зумів допомогти пацієнтові Філіпу Слейту, який страждав на надмірну сексуальну залежність і не терпів аніяких взаємин із численними партнерками. Коли Джуліус таки відшукав Філіпа, з’ясувалося, що той уже здобув докторський ступінь із філософії й сам тепер занурився у щось на зразок викладацької терапії. Тим часом вагомим аспектом його одужання стало песимістичне вчення Артура Шопенгауера. Тобто Філіп відтепер професійно займається тим, що читає лекції з історії філософії, у яких знаходять собі відраду не лише його слухачі, а й він сам.
Друга сюжетна лінія. Це, власне, біографія Артура Шопенгауера. Починається все з подробиць із життя батьків майбутнього філософа, потім ідеться вже про дитинство самого Артура, смерть його батька й непрості стосунки з матір’ю, особливості кепського характеру франкфуртського мудреця й формування песимістичної доктрини.
З приводу другої сюжетної лінії й виникає кардинальне запитання: навіщо вона, що в ній такого, що неможливо довідатися з іншої літератури? Але тут і доводиться говорити про головне. Для роману Ялома ця лінія відіграє роль терапевтичної оповіді. Навіть якщо читач є достатньо підготовленою людиною, він із надзвичайною цікавістю зачитуватиметься нібито давно відомими йому речами.
Читайте також: Суспільство показного споживання
Цей феномен герой роману Філіп Слейт і називає бібліотерапією. Якщо точніше, то йдеться про привертання уваги до кількох моментів. Наприклад, викладаються показові аспекти біографії філософа чи вказуються магістральні віхи його вчення. Вони й стають відправними пунктами для осмислення певних ситуацій, із якими стикається мало не кожна людина у своєму житті, або, в разі виявлення глибшого інтересу, спонукають її до подальшого занурення в ту чи ту тему.
Бачиться так, що Ірвін Ялом свій роман частково написав у вигляді розширених колонок, котрі відіграють роль показових вставок, на підставі яких досягається колосальний психологічний, дидактичний і когнітивний ефект.
Прискіпливий читач може знову й знову запитувати: та для чого ж писати колонки, у яких викладаються специфічні деталі тієї чи іншої доктрини, якісь біографічні факти, окремі теми, що либонь і зовсім не стосуються поточних справ? Відповідь якраз і полягає в тому, що, звичайно, опануванням думок інших людей не має закінчуватися будь-яка бібліотерапія. Хоча про кризу читання доводиться чути не лише в нашій країні. Читання як долучення до великих ідей та способів мислення стає лише первинним, але непомірно важливим кроком до самостійного розмислу. А цього кроку годі уникнути. І якщо мислення виходить із потрясіння, то чому б йому не розпочатися з інтелектуального зачудування думкою іншого. Недарма ж Ньютон колись сказав так: якщо я й бачив далі за інших, то це тому, що стояв на плечах велетів.