От коли будуть розв’язані головні проблеми, коли Україна ввійде в європейську сім’ю народів, тоді можна буде взятися й за мову.
Немає нічого більш далекого від реальності, ніж подібні твердження.
По-перше, для постколоніальної та постгеноцидної країни мовні питання – не щось другорядно-романтичне, а важливі складові проблем самоідентифікації та самовідновлення. Як у національно-культурному, так і в соціально-антропологічному вимірах.
По-друге, мова є одним із найголовніших знарядь побудови національного інформаційного простору. Годі й казати, що в Україні такий простір донині відсутній, попри патріотичні декларації впливових депутатів й урядовців, ба, навіть президентів як у 1990-х, так і в 2000-х роках.
По-третє, мова – це виробництво: книжкове, газетне, кінематографічне (в тому числі й дубляж), телевізійне тощо. І, звичайно, це різного роду програмне забезпечення. Знов-таки, тут нерозв’язаних проблем вистачає.
Можна, очевидно, виокремити й "по-четверте", "по-п’яте" та "по-шосте", але я хочу зосередити увагу на ще одному суто прагматичному вимірі мовної проблеми, який нерідко у нас залишається поза увагою.
Будь-яка державна мова – це не тільки "дім буття", як назвав рідномовний континуум Гайдеґґер, і не тільки "співтворець національного образу світу", як писав про мову Ґачев. Державна мова – це ще й інструмент забезпечення панування того самого сакраментального "нового й праведного закону", що його ніяк не дочекається Україна. Власне, ідеться про виконання парламентом своїх основних функцій вищого представницького органу держави – законотворчості і контролю за виконанням ухвалених уже законів.
Законодавчий акт – це юридична "надбудова" над розвиненою літературною мовою. В ньому максимально точно й однозначно мають бути сформульовані всі визначення, всі поняття й терміни, описані можливі ситуації застосування положень закону та зафіксовані типи його порушень. Це дуже непроста справа; мабуть, не випадково Конституційний Суд за час свого існування мусив стільки разів розтлумачувати ті чи інші положення самої Конституції, в якій мовних неоковирностей виявилося аж занадто. Що вже говорити про поточні закони, положення яких нерідко сформульовані так незграбно, що Верховній Раді доводиться їх переписувати по декілька разів…
А цими ж законами повинні керуватися громадяни, вони мають регулювати діяльність економічних суб’єктів, правоохоронних органів, судів, місцевого самоврядування тощо – та хіба можливо узгоджувати свої дії з нечіткими, неясними, часом відверто безграмотними приписами, в яких порушені усі можливі закони мови, хай навіть й ухваленими більшістю народних обранців та запровадженими в правову практику завдяки автографу глави держави?
Звісно, можна пред’явити претензії до численного апарату Верховної Ради – чому ця непогано оплачувана публіка не працює належним чином? Чому не редагуються як законопроекти, так й остаточні тексти законів, з усіма поправками (хай навіть ще раз доведеться затверджувати відредагований текст)? Недостатня кваліфікація, злий умисел чи лінощі? Так чого ж тоді голова Верховної Ради не виконує своїх безпосередніх конституційних обов’язків із налагодження нормальної роботи парламентського апарату?
Варіантів відповіді на ці запитання може бути чимало. Але один, мабуть, із найголовніших – це "мовна глухота" переважної більшості депутатського корпусу, це незнання цією більшістю літературної української (власне, і будь-якої літературної) мови, це банальна безграмотність – як граматична й стилістична, так і теоретико-правова. Бо ж будь-яка серйозна філософія і теорія права підкреслює значення мовного оформлення юридичних актів. Та про що це я? Яка там "філософія права"? Це про кого завгодно, проте не про 99% народних депутатів України…
Висновок із усього цього простий: без досконалого володіння державною мовою – на загальнолітературному і спеціально-правничому рівнях – нардепи навіть за наявності благих намірів будуть або творцями безграмотних та недієвих законів, або банальними "кнопкодавами". Отож в інтересах усього суспільства поставити – для початку – бодай найпростіші бар’єри, щоб раз і назавжди унеможливити проникнення до парламенту України публіки, яка володіє хіба що "русским со словарём". Перша така спроба була здійснена 1997 року з ініціативи В’ячеслава Чорновола, коли до Закону про вибори внесли пункт про обов’язкове володіння кандидатом у депутати державною мовою – але такий собі Кучма Л.Д. наклав на цей пункт своє вето. Чим і відкрив шлях до Ради різного роду водіям, охоронцям та секретуткам…
Звісно, самого лише вільного володіння державною мовою для ефективної роботи депутата замало – але без такого володіння діла просто не буде. Це та самоочевидність, яка випливає із практики минулого двадцятиліття.