Коли у вересні в Книгарнях «Є» у Харкові та Львові я читала лекцію «20 років незалежності: як дати владу електорату?», говорити з великою аудиторією небайдужих людей на зустрічах було непросто. «Ми маємо бодай якийсь шанс дати владу людям?»; «Який сенс у розмовах про демократію в Україні?»; «Ми застрягли у корупції, може, така наша доля?» – запитували мене.
На що я відповідаю: безперечно, Україна може вибратися з пастки, до якої її заганяють звички ще часів СРСР і дії пострадянської влади. Звісно, 20 років поневірянь – це випробування для будь-якого оптимізму. Але я щиро стверджую: ці пастки і поневіряння ані визначені заздалегідь долею, ані закладені в генах.
Для викорінення поганих звичок і витворення нових норм потрібен не тільки час, а й зусилля. І побудова вільного та демократичного суспільства починається з вартих довіри інститутів та верховенства права.
Політичні справи проти Юлії Тимошенко та інших опозиціонерів привернули увагу міжнародної спільноти до поганого стану судової системи України. Вони демонструють бажання зловживати законодавством для вибіркової розправи над опозиційними лідерами, що суперечить європейським цінностям. Поєднання непрозорого законодавства з прикладами контролю президента над прокуратурою і судами показують світові, наскільки в Україні все погано в галузі судочинства.
А як бути з усіма невідомими людьми, які утримуються в слідчих ізоляторах без належної можливості захисту? Певне, також без доступу до лікування?
Судові справи закінчуються обвинувальним вироком у 99,8% випадків, а попереднє затримання застосовується так часто, що принципи презумпції невинуватості, по суті, не діють. Усім керує влада: ризик свавільного затримання є для кожного, хто не домовляється з нею.
Але звідки ж береться ця влада?
У демократичних країнах вона йде від людей. Україна – демократична держава. То в чому ж проблема?
Читайте також: 20-річна подорож по колу
У тому, що можна проводити вибори за виборами, але ніхто, крім кількох обраних до влади, не відчуватиме, що долучається до прийняття рішень. Саме тому, напевно, так багато виборців хочуть голосувати «проти всіх». Це голос відчаю.
На перегонах 1998 і 2002 років в Україні діяла змішана виборча система; її застосування продемонструвало чимало проблем з обранням депутатів як у мажоритарних округах, так і за партійними списками. В округах часто перемагали не без допомоги адмінресурсу й чорних технологій. Можна було виграти, набравши 15–20%, причому в наступного кандидата голосів могло бути лише на 1% менше. А якщо в переможці виходив «неправильний» кандидат, під час підрахунку голосів результати неважко було й підтасувати. Тому дуже часто обрані в округах люди виявлялися «незалежними» представниками партії влади.
Відтак вважалося, що запровадження суто пропорційної системи дасть змогу краще відображати волю виборців, адже в такому разі складніше маніпулювати результатами, особливо в загальнонаціональних масштабах.
Однак пропорційна система із загальнонаціональними «партіями» і закритим формуванням списків кандидатів означає, що лідер політсили може приймати рішення за лаштунками. Хто має бути серед харизматичних очільників партії? Хто заплатить останній за те, щоб потрапити до списку? Кому вона віддячує за щось місцем у списку?
У такій системі вибір електорату звужується до кількох осіб нагорі, він не має жодного впливу на решту депутатів, які в результаті потрапляють до парламенту. Ніхто не знає, чи ці люди втечуть до партії, яка заплатить більше, чи просто втечуть, щойно відчують, що невдовзі будуть зміни у владі.
Виборчу систему можна вдосконалити. Для того щоби вона була демократичною, люди повинні мати можливість обирати безпосередньо тих, кому довіряють, зокрема представників місцевих громад. Але для цього країну треба поділити на регіональні округи, в кожному з яких буде певна кількість депутатів (так звана система з регіональними списками), а в день голосування громадяни матимуть змогу особисто проголосувати за людину, якій вони найбільше довіряють, з партії, якій вони найбільше довіряють (так звана система з відкритими списками). Зрештою, самі виборці на містях мають впливати на те, хто буде кандидатами у списках партій.
Якщо кортить запровадити вибори за мажоритарними округами, можна використати досвід Франції: там для перемоги кандидат має набрати понад 50% голосів. У разі якщо такої підтримки не має жоден із них, проводиться другий тур (подібно до того, як це відбувається на президентських перегонах).
Упродовж останніх місяців за лаштунками і без громадського обговорення Партія регіонів Віктора Януковича планує повернутися до змішаної системи, відмовляючись брати будь-які уроки з історії України й фактично обираючи найгірше з двох систем. Це спосіб збереження влади під тонкою плівкою демократії, гри з правилами, а не за правилами.
Відтак, побоююся, знадобиться ще чимало часу, доки Україна не вибереться з нинішньої пастки закону джунглів.
Читайте також: Закон про відсутність вибору: влада формує умови для штучного створення більшості