Гогенцоллерни були не найвидатнішою династією Європи: дрібний південнонімецький рід, який купив титул бранденбурзького електора, підданого імператора Священної Римської імперії. Потім придбав прусські володіння, визнавши своїми сюзеренами польських королів. Завдяки вдалим матримоніальним угодам і воєнним операціям королівство розрослося й у XVIII столітті зайняло своє місце на європейській карті, потіснивши такі старі монархії, як Франція, Британія та Австрія. І допомогла йому в цьому Росія — країна, якою тоді правили монархи німецького походження і яка активно претендувала на європейську гегемонію. Власне, союз цих двох парвеню й визначав у той час долі континенту.
Запізнілий старт
Перший воєнний контакт між Російською імперією і Прусським Райхом відбувся в ході Семилітньої війни й став для німців трагічним, але визначальним стосовно всієї подальшої історії німецько-російських відносин. На початку війни російське військо все ніяк не могло розпочати бойові дії, бо німці вдалися до дієвого щодо Росії методу оборони, який вони ще не раз застосують: і командувач царської армії Стєпан Апраксін, і канцлер Бєстужев регулярно одержували чималі суми за саботування початку війни. Аж ось, коли місце Апраксіна посів Салтиков, росіяни рушили у свій перший похід у Європу: навесні 1757-го зайняли Кенігсберг, а восени 1760-го — Берлін. Першим російським руїнником прусської столиці став саксонець Ґоттлоб фон Тоттлебен. Сума оголошеної ним контрибуції була величезна, але значну частку її виплатив такий собі Йоганн Ґотцовський — банкір, фабрикант і просто багата людина. Німецький капітал іще не раз порятує свою вітчизну. А тоді росіяни «лише» зруйнували палаци в Шенхаузені й Шарлоттенбурзі.
Читайте також: Тонка гра. Про німецьке лідерство
Бойовий та арогантний Фрідріх ІІ — Soldatenkönig — зазнав цілої низки поразок, і не знати, як склалася б доля його молодого Райху, якби російський трон не посів Пьотр ІІІ — німець і давній прихильник прусського короля. Молодий цар швидко все відіграв назад і навесні 1762 року підписав із Фрідріхом оборонний договір. Так уперше почав вимальовуватися той альянс, який із часом став стратегічною віссю європейської політики. У 2014-му мешканці німецького Кіля встановили пам’ятник своєму землякові, російському цареві Пєтру ІІІ — такий собі символ «спільної історії». Проте росіяни його ігнорують: занадто вже довго в них зображали цього самодержця ідіотом. Почалося це ще за царювання його наступниці Єкатєріни ІІ, бо ж як іще з малограмотної і тупуватої німецької княжни Софії Фрідеріки Авґусти Ангальт-Цербстської можна було витворити образ величної матінки цариці-просвітительки? Пьотр ІІІ був приречений на чорний піар, і ані спроби Ємельяна Пуґачова видати себе за царя, ані намагання Павла І обілити образ батька (аж до урочистого перепоховання у фамільному склепі поруч з іншими Романовими) не допомогли йому. А російське дворянство за Єкатєріни ІІ остаточно перетворилося на становий хребет імперії, на верству поміщиків-рабовласників, яка постійно потребувала нових земель і рабів. У ХІХ столітті, коли в російських дворянських колах заговорили про «православіє, самодєржавіє, народность» й особливу місію росіян, хто ще міг бути їхнім союзником, окрім Гогенцоллернів, які також відчайдушно боролися за майбутнє?
Творець Першого Райху Фрідріх ІІ упокоївся ще в 1786 році, місцем останнього земного притулку короля-солдата стала скромна гарнізонна церквиця в замку Сан-Сусі, яку згодом відвідали чи не всі європейські монархи. У 1809 році перед останками прусського короля прихилив коліна новий правитель Старого континенту Наполеон Бонапарт. Кажуть, французький імператор кинув почтові, який юрмився за ним: «Оголіть голови, панове! Якби він зараз жив, ви тут не стояли б!». У 1943 році, коли стали очевидними руйнівні наслідки тотальних бомбувань союзниками німецьких міст, зокрема й пам’яток історії та культури, саркофаги Фрідріха ІІ та Вільгельма І перемістили в бетонний бункер, і недарма: церква у Сан-Сусі була вщент розбомблена і спалена. З наближенням радянської армії монарші останки переправили на південь, в американську зону, вочевидь, також недарма. Там вони й перечекали епоху розділеної Німеччини. Тоді й виникла байка, мовляв, Старий Фріц не покине німців напризволяще. Щойно він повернеться на своє місце — радянський колос упаде. Певно, Старий Фріц щось знав, бо уряд об’єднаної Німеччини перепоховав останки прусського короля в Сан-Сусі 17 серпня 1991 року…
«Союз орлів» проти республіки
Наступником Фрідріха ІІ став Фрідріх Вільгельм ІІІ — людина геть не військова. Колись славна прусська армія програла кілька битв корсиканському генію воєнного мистецтва і, по суті, перестала існувати. Німці неабияк сподівалися на силу російської зброї (точніше, на солдатську масу). Прусська королева й красуня Луїза намагалася причарувати Алєксандра, запрошувала його на інтимні зустрічі й розмови, своїми руками почепила йому на мундир прусський орден Чорного Орла. У 1805 році російський цар, приїхавши до Потсдама, у гарнізонній церкві Сан-Сусі заприсягнувся у вірності російсько-прусському союзові. Проте 1807-го в Тильзиті на відомій зустрічі трьох імператорів Алєксандр фігурував як союзник Наполеона, а Фрідріха Вільгельма ІІІ на переговорах часто далі сіней не пускали. Але місто ще довго зберігало пам’ять про перебування Луїзи, і в 1907 році, на століття підписання Тильзитського договору, тамтешню в’їзну браму на мосту через Німан прикрасили портретом королеви. А від 1945-го Східна Пруссія зникла з карт світу, перетворившись на Калінінградську область, Тильзит став Совєтськом, а браму прикрасив герб СРСР. Проте в ХХІ столітті Росія, як і раніше, конче потребує німецьких грошей, тому від 2007 року зображення Луїзи знову на мосту: тепер уже на шляху до Європейського Союзу, до Литви. Будете переходити Німан — зверніть увагу.
Читайте також: Роздвоєння особистості
Наполеон, тріумфально ввійшовши до Берліна через Бранденбурзьку браму (збудовану, до речі, Фрідріхом ІІ на честь упокорення Саксонії), наказав зняти з неї квадригу, а в місті позбивати зображення прусських орлів. Французам особливо хотілося принизити вискочку-Пруссію, тому вони відібрали в неї значну частину території й перетворили на одного із членів Рейнського союзу, що був залежний від французького імператора. Жодної об’єднаної та сильної Німеччини: Французька імперія чи республіка ще довго боятиметься її, аж доки після Другої світової війни не вилікує свої страхи за допомогою створення Європейського Союзу.
А в часи тріумфу Наполеона Гогенцоллерни, позбавлені столиці, перебралися в Кенігсберг, де жили бідненько й невибагливо, спасіння вони очікували й надалі від російського імператора. І не лише тому, що російською царицею була німкеня — баденська княжна Людовіка, і не тому, що цар заприсягався при саркофазі Старого Фріца, а тому, що не було в Європі країни, більш зацікавленої в експансії, ніж Росія. Адже недарма бабця Єкатєріна ІІ назвала одного онука Алєксандром (мовляв, Македонський), а другого Константіном (із натяком на Візантійську імперію). Щоправда, спробувати реалізувати амбітні плани й захопити Чорноморські протоки випало третьому з них, Ніколаю І, якому це й коштувало життя.
Тож чи міг бути ще більш відданий і вдячний, ніж Пруссія, союзник російського самодержавства, коли за міжнародним порядком після Віденського конгресу 1815 року взявся наглядати російський цар — «жандарм Європи»? Після гартування «російсько-німецької дружби» в часи наполеонівських війн німці добре розуміли заповіт Старого Фріца: «З усіх сусідів Пруссії Російська імперія найбільш небезпечна з огляду на її силу й становище. Прусські королі, які правитимуть після мене, мають досить причин, аби дотримувати дружніх відносин із цими варварами».
Трудами Бісмарка й німецького капіталу
Отже, Наполеон поклав край Німецькому Райху, створеному Старим Фріцом. Та німці не були б німцями, якби не спробували збудувати Другий. І тепер уже Франція ніяк не могла завадити їм: її війська були розгромлені, а імператор Наполеон ІІІ став бранцем Бісмарка. Німці помстилися: підписання договору про створення Німецької імперії канцлер провів 18 січня 1871 року в дзеркальній залі Версальського палацу — тій самій, де в 1919-му проходитимуть переговори про ліквідацію Другого Райху. Чи варто було вже аж так, щоб створити собі мстивого ворога, який не заспокоїться, доки не знищить Райх, проголошений у Версалі? Як союзника у з’ясуванні стосунків і німці, і французи розглядали Росію — відсталу напівазійську імперію, чия татарсько-українсько-німецька аристократія витрачала в Європі великі гроші на розваги, предмети розкоші та прихильність урядів. Відтоді нічого не змінилось у змісті відносин росіян і європейців.
«Залізний канцлер» та об’єднувач німців непогано уявляв собі Росію і не мав щодо неї жодних ілюзій. Від 1859 року він був послом Фрідріха Вільгельма IV при дворі Алєксандра ІІ, його резиденцією став палац графа Стенбока на березі Неви. Раніше туристи проходили повз цей будинок, помічаючи лише пришвартований поруч крейсер «Аврора», а сьогодні там меморіальна табличка російською і німецькою мовами зі
згадкою про перебування Отто фон Бісмарка: Росія все ще потребує німецької підтримки.
Читайте також: Меркель-Штайнмайєр: дует чи какофонія
У Петербурзі людиною, яка стала вчителем Бісмарка в дипломатичній майстерності й стосунки з якою визначили весь дальший перебіг російсько-німецьких відносин, був сам Алєксандр Ґорчаков, міністр закордонних справ Російської імперії. Сибарит Бісмарк добре вписався у світське життя царської столиці. Навчився говорити російською, захоплювався місцевою культурою, відвідував салони й навіть завів собі свій. Саме тоді для Бісмарка окреслилася ідея «союзу трьох орлів» (австрійського, російського й німецького) проти Франції. Щоправда, між Росією та Австрією щоразу сильніше звучали суперечки довкола турецьких володінь на Балканах і Протоках.
Ще в середині ХІХ століття при європейських дипломатичних службах виникла ідея поділу
Росії: 100-мільйонна імперія що далі, то більше становила загрозу своєю економічною відсталістю і прагненням анексій. Північні землі мали відійти до Швеції, а на решті європейської території постали б Польща, Малоросія і Великоросія. Невідомо, як завершилися б ті прожекти, але край їм поклав Бісмарк. Головного ворога для справи об’єднання німців він бачив у Франції, тож потребував дружньої і сильної Росії в тилу. А тому під час Другого польського повстання Німеччина виявилася чи не єдиною європейською країною, яка підтримала його придушення.
Після завершення каденції в Петербурзі Бісмарк став послом у Франції. Але й тут його не покинув «російський слід»: відпочиваючи на модному курорті Біарриц, він закохався в Єкатєріну Орлову, доньку князя Ніколая Трубєцкого й дружину графа Ніколая Орлова, російського посла в Бельгії. Їй було 22 роки, а Бісмарку майже 50. До кінця життя «залізний канцлер» зберіг пам’ять про це пізнє кохання й до останніх днів носив у кишені піджака медальйон із портретом чарівної росіянки.
Прийнявши пропозицію короля Вільгельма І стати канцлером, Отто фон Бісмарк одразу окреслив свою програму розвитку Райху: об’єднання німецьких земель, усунення суперництва Австрії, розбудова армії та флоту. Але без російського сприяння він ніколи не втілив би своїх планів у життя: саме загроза з боку Росії і втримала Австрію від союзу із Францією та війни проти Пруссії за об’єднання німецьких земель. Бісмарк повернув борг: на пролобійованій ним конференції в Лондоні Росія знову здобула право мати військові бази і флот на Чорному морі, якого позбулася, програвши Кримську війну. Канцлер здогадувався, чим може завершитися нове озброєння союзника, але не бачив у тому загрози Німеччині. Він вірив, що німецькі політики дотримуватимуться заповіту Фрідріха ІІ.
Проте конфлікт між Німеччиною та Росією був неминучим: в імперії Романових панславізм із літературних дискусій поступово переходив у політичну практику. Поразка в Кримській війні трохи приглушила розмови про особливу місію Росії та її богообраність, але з війнами проти Туреччини в 1870-х вони знову вийшли на перший план. Патріарх російського експансіонізму Алєксандр Ґорчаков спробував закріпити впливи імперії в мирному договорі в Сан-Стефано, проте Берлінський конгрес 1878 року, організований і проведений Бісмарком, зафіксував дещо інакшу розстановку сил на європейській арені. Це відсунуло ймовірний конфлікт у часі, перемістивши поле зіткнення на Балкани, Передню Азію та Близький Схід, але не вирішило одвічної російської проблеми: країна потребувала грошей, поміщицька аристократія не звикла бідувати. А 1879 року німецький уряд, який намагався захистити національну економіку, ввів захисні мита проти російського зерна й металовиробів. Український хліб, який ішов із причорноморських степів на експорт через Єлисаветград, Балту, новою залізницею до Одеси, тепер мусив шукати нових покупців.
Читайте також: Муки лідерства
Але Отто фон Бісмарк добре пам’ятав заповіт Старого Фріца й геть не збирався сваритися з Росією. Він спробував оживити «союз трьох орлів», а коли це не вдалося, то запропонував їй двосторонню угоду. Канцлер понад усе прагнув уникнути війни на два фронти. Щойно він пішов у відставку й Німеччина прийняла концепцію двох фронтів, початок війн став лише питанням часу.
У 2015-му урочисто відзначили 200-річчя від дня народження Отто фон Бісмарка. Ім’ям канцлера тепер послуговуються для досягнення політичних цілей. Соціал-демократ Ґергард Шредер, колишній канцлер ФРН, а заразом і друг Путіна, тепер переймається справами російського бізнесу в Німеччині. Він, голова наглядової ради консорціуму Nord Stream, є великим прихильником і популяризатором справи Бісмарка (так, як собі її уявляє). На жаль, неосвіченість і поверховість знань призводять до примітивних і механічних аналогій. Прихильність Бісмарка до Росії ґрунтувалася не на спільних цінностях, а лише на практичному розрахунку: захиститися від Франції та ліберальних і соціалістичних ідей. Чи змогла Росія допомогти Німеччині — запитання риторичне з огляду на те, що у двох Світових війнах ці країни опинилися по різні боки. І чи актуальне для Німеччини протистояння із Францією сьогодні?
Німецька руїна і німецька сила
ХХ століття в німецько-російських відносинах було найкривавішим. Перехід Росії наприкінці ХІХ століття до табору супротивника Німеччини Франції та щоразу більші претензії на турецькі володіння змінили ситуацію і спричинили вибух Першої світової війни. Протистояння на двох фронтах доконало імперію Гогенцоллернів, і Другий Райх змінила Німецька республіка. У Росії падіння Романових призвело до постання нового, тоталітарного режиму, який своє марення світовим пануванням тепер одягав не в шати особливої російської місії, а в «зємшарную рєспубліку совєтов» (що геть не завадило росіянам швидко переналаштуватися в 1990-х і знову повернутися до концепції особливої місії «русского міра»). Ставши вигнанцями з клубу європейських держав, дві парії європейської політики домовилися між собою в Раппало й, по суті, заклали там той модус двосторонніх відносин, який і відтворювали аж до об’єднання Німеччини в 1990 році: німці, зазнавши поразки у воєнному протистоянні, потребують торговельного партнера, а переможці-росіяни — грошей (просто тому, що вони їх завжди потребують). Так було в міжвоєнний час, коли Сталін за рахунок економіки Німеччини будував Червону армію. І в повоєнний, коли Радянський Союз, спокушаючи німців можливим об’єднанням, тягнув і тягнув їхні кредити, технології, поставки товарів. Не забуваймо, що Росія була однією з чотирьох держав-переможниць у Другій світовій війні, які визначали, дати чи не дати німцям дозвіл на об’єднання. Тому, за великим рахунком, зміст переговорів Микити Хрущова й Конрада Аденауера, Лєоніда Брєжнєва й Віллі Брандта, Міхаіла Ґорбачова й Гельмута Коля зводився до намагання німців об’єднатись і запропонувати росіянам взамін гроші.
Навіть більше: і після об’єднання Німеччини та розпаду СРСР зміст німецько-російських відносин залишається таким самим. Щоправда, є важливий нюанс: у ХХІ столітті вже не працюють прийоми ані ХХ, ані ХІХ. Шантажувати європейців збройною агресією проти України, еміграційними хвилями із Близького Сходу та загрозою розміщення ракет у Калінінградській області можна, але це не принесе Росії жаданого результату — грошей. Постання Європейського Союзу перетворило колишніх ворогів на союзників, які поділяють спільні цінності, валюту й воєнну доктрину. Криза, яку переживає Євросоюз сьогодні, є радше «труднощами зростання», ніж крахом, попри всі сподівання верхівки «нового російського дворянства», зібраного із «сіловіков», кримінальників і кавказьких бандитських формувань. Сподівання Путіна, що Росія знову може вирішувати справи таємною дипломатією, спецопераціями і зброєю, марне. Через сто років після появи праці Шпенґлера «Присмерк Європи» Європа, як і раніше, жива й навіть непогано витримує потрясіння. Запорукою сильної Європи стала сильна Німеччина.
Тому мета російського режиму — знищення Європейського Союзу, передусім найбагатшої країни — Німеччини. В особистому ставленні Владіміра Путіна до Анґели Меркель криється щось глибоко ущербне, як озлобленість безсилого минулого проти майбутнього. За віком лідери Німеччини й Росії належать до одного політичного покоління, проте в історичному часі країни розійшлися назавжди. Чи зможе Росія наздогнати втрачений час? Доки залишатиметься імперією, ніколи.