Причому найцікавіше знати думки тих, хто пристрасно бажав «бодай померти в Росії», бо вони насправді сприймали РФ в її «телевізійній іпостасі» як «рай на землі», як «країну Білозерію», як «град Кітеж» та інші образи російських селянських утопій. Здається, чимало таких фігурантів розчаровані найбільше. Бо саме їхні надмірні сподівання виявилася безпідставними. Дехто з цих фанатів РФ тихо визнав, що «поміняли шило на мило», а дехто крізь зуби самому собі зізнається, що стало навіть гірше. Щоправда, деякі як аргумент на користь окупантів згадують велику кількість доріг та інших об’єктів, забуваючи сказати, що то все об’єкти військового призначення, бо Крим перетворюють на суцільну військову базу.
Обіцяного пропагандою «просперіті» немає. Формально більші пенсії та зарплати зводяться нанівець дорожнечею, інфляцією, дуже низькою (порівняно з українською) якістю продуктів (деякі пенсіонери, яким уже нічого втрачати, насмілюються на телекамеру заявляти, що навіть коти й собаки їсти російські харчі відмовляються). А ще ж майже тотальна фальсифікація медичних препаратів російського виробництва. Тому через родичів і знайомих кримчани шукають українські медикаменти, хоча, як ми знаємо, вони теж нерідко фальсифікуються, але не так нахабно та безнадійно для споживача, як у Росії. Туризм, із якого за України жили 30–40% місцевого населення, фактично припинив своє існування, він жевріє переважно в державних санаторіях за прямими угодами з відомствами РФ. Раніше мешканець Севастополя чи Феодосії міг здавати свою квартиру відпочивальникам приблизно з травня по жовтень і на зароблені гроші пристойно жити цілий рік. Тепер, якщо він не сплатив доволі обтяжливих податків (та ще й пов’язаних із виснажливою бюрократичною тяганиною), квартиру в нього можуть швидко відібрати. Окупанти відпрацювали технологію, за якою масово відбирають земельні ділянки, отримані в Україні, зокрема під потреби контори генерала Шойґу (Міністерства оборони РФ).
Деякі мешканці Севастополя виходять на вулиці з плакатами: «На Украине заработал, в России отжимают!». Щоправда, довго стояти з такими плакатами їм не дають. Соціально активним людям, які звикли до української свободи, звикати до російського деспотизму дуже важко. У Севастополі якусь свою акцію хотіли провести місцеві російські націоналісти, що вийшли на центральну площу міста під імперським прапором часів Алєксандра ІІІ. На них негайно накинулися російські менти із запитанням: «А дозвіл у вас є?». Ті здивовано заявили: «А ми в Україні ніяких дозволів не брали». На що менти їм популярно пояснили, що тут їм не Україна, тож мають розійтися негайно й на майбутнє більш як по троє не збиратися. Тоді російські націоналісти сказали цікаву фразу, яку, щоб зрозуміти всі її сенси та нюанси, варто навести мовою оригіналу: «Севастополь — город русский, но не российский!». Ця ідея про нерівнозначність «русского» та «российского», про їхню принципову неприреченість завжди бути разом, про можливість їхнього окремого існування містить у собі цікаві наслідки для самої Росії. Ті націоналісти в Севастополі зробили для себе відкриття, що «русское» може існувати поза «российским», поза державною належністю до Росії.
Читайте також: Тягар помилок
У тому ж таки Севастополі жваве громадське життя майже цілковито припинилося під загальноросійською поліцейщиною, що на окупованих територіях нерідко набуває потворно-зоологічних форм. За України можна було вільно протестувати з будь-якого приводу, не побоюючись жодних репресій, чим охоче користалися. Тепер усе. Севастопольцям довели, що вони ніхто і звати їх ніяк. Якщо раніше офіційний Київ був змушений зважати на думки і настрої мешканців Севастополя, то тепер це нікого в РФ не цікавить. І вплинути вони не те що на політику Росії, а навіть на власне життя в межах свого міста не можуть. А якщо мають думку, яка не збігається з думкою начальства, то можуть її собі встромити у відоме місце.
За часів України в севастопольських маршрутках велися гарячі дискусії на політичні теми. Нині люди намагаються там навіть не дивитися одне на одного, бо невідомо, чим для тебе закінчиться твоя відвертість. Тим більше що постійно зростає кількість «повноцінних» росіян із материкової Росії, а з ними не подискутуєш…
Читайте також: Півострів неволі. Як житиме окупований Крим у 2019 році
Український Севастополь часто перетворювався на щось подібне до літньої політичної столиці України, його відвідували численні іноземні делегації, президенти, прем’єри, короновані особи, відбувалося безліч конференцій, симпозіумів, форумів тощо. Нині місто стало нудною російською провінцією, таким собі Урюпінськом на Чорному морі, безнадійною казармою імені графа Аракчеєва, куди важко дістатися та й не дуже хочеться відвідувати це військове поселення.
А позиція колишніх кримських апологетів гасла «Путін, прийди!» дещо нагадує нинішню позицію самого Путіна. Як нещодавно сказав народний депутат Мустафа Джемілєв, за повідомленнями з надійних джерел, кремлівський диктатор у вузькому колі визнав, що з Кримом сталася помилка. Але, як підкреслив російський лідер, визнавати це не можна.