Суспільство

  ▪   Андрій Клименко
  ▪   кримський департамент Фонду «Майдан закордонних справ»

Півострів неволі. Як житиме окупований Крим у 2019 році

фото: reuters
Прогнозувати ситуацію щодо окупованого й анексованого Криму — річ украй непевна, як і все, що стосується прогнозування дій РФ (що де-факто означає прогнозування особистих рішень Путіна).

Хоча, зауважимо, в історії нашої країни завжди буває так: через певний час після шокуючих та несподіваних для всього світу геополітичних струсів з’являється багато тих, хто каже: «А я про це завжди попереджав». Так сталось і з темою окупації та анексії Криму — кількість тих, хто «передбачав» задовго до 2014-го, зростає з року в рік. На Заході прогнозисти порядніші: вони визнають, що в колах НАТО не очікували й навіть не розглядали сценарію російської окупації Криму. Андерс Фоґ Расмуссен, який до жовтня 2014-го керував штаб-квартирою Альянсу, улітку 2016-го визнав: «Це для нас усіх було несподіванкою. Ми вважали росіян партнерами, з якими можна співпрацювати. Але раптом виявилося, що вони не поділяють таких поглядів… Нас справді ці події застали зненацька, і я не думаю, що могли б зробити більше чи зробити щось інакше…»


А хто ж міг передбачити, наприклад, таку ситуацію: до 30 квітня 2014 року (нагадаємо, що спецоперація із захоплення Кримського півострова розпочалася 20 лютого) керівником військової розвідки США був той самий генерал Майкл Флінн, якого згодом було обвинувачено у зв’язках із Путіним і він пішов з посади радника президента США з питань національної безпеки. Звичайно, у цьому разі можна з упевненістю констатувати лише дивний збіг обставин. Але, імовірно, це якраз він «не очікував та не розглядав».

 

Читайте також: Правозахисники про Крим: дискримінація, ізоляція і страх


Які саме сценарії використовуватиме РФ із застосуванням своїх військових потужностей, що вже сформовані на захопленому півострові, достеменно прогнозувати не може ніхто. Можливо лише стверджувати, що Путін не зупинився й не зупиниться. Що погроза війною та безпосередньо запекла війна на Чорному й Азовському морях із опорою на Кримський півострів — як базовий регіон для військових операцій проти приморських областей України, а також проти Грузії та Молдови, — цілком реальні сценарії 2019-го, що мають бути «на столах» у дипломатів і військовиків.


Це означає, що в 2019-му актуальнішим ставатиме не тільки те, що відбувається в самому Криму, а й як саме РФ використовуватиме півострів, тобто як будуть застосовані за межами Криму ті військові й геополітичні можливості, які РФ створила на півострові за майже п’ять років. Сподіваємося, що 2019-го ці важливі зміни підходів таки усвідомлять особи, які приймають важливі рішення: окупований Крим із проблеми перетворився на військову загрозу. Не тільки для України, а й для всієї Європи. На оперативну базу для російської експансії на Близькому Сході та в Північній Африці. Якщо це стане зрозуміло (а Україна цьому сприятиме хоча б на рівні експертного середовища), тоді в 2019 році є шанс побачити і в нашій країні, і в союзників дії чи хоча б наміри та сценарії з розряду «блокування загрози». Санкційними методами та збільшенням військово-морської присутності НАТО в Чорному морі, з якими 2018-го знову не дуже склалося через досить банальну путінську дезінформацію (демонстрацію воєнної загрози на Півночі Європи). А ще — прискореним озброєнням України.


Якщо ж необхідність невідкладного блокування кримської загрози не буде усвідомлена, тоді залишиться не прогнозувати, відбудеться чи ні новий акт війни з опорою на Крим (він відбудеться обов’язково), а шукати відповідь на питання — коли, де й за яких обставин це трапиться. Безперечно, що всім і в Україні, і на Заході дуже не хочеться продовження війни. Але прогнозисти й планувальники разом із журналістами та політиками мають зупиняти ці свої підсвідомі «нєхотєлкі», інакше вони перетворяться на неадекватну модель поведінки — «цього не станеться, тому що я так не хочу».

 

Читайте також: Окуповані в’язниці: обстріли, катування і голод


Внутрішню ситуацію в Криму прогнозувати ж насправді зовсім не так важко, як це було в перший рік окупації. П’ять років — це дуже багато. Це більше, ніж нацистська окупація України під час Другої світової війни. Усі процеси на півострові, усі дії країни-окупанта набули усталеного характеру.


Інвестицій, навіть російських (крім бюджетних або від тих структур, які вже є фігурантами санкційних списків), не буде, як не було їх упродовж попередніх років. Москва й далі вимагатиме від своїх кримських гауляйтерів продавати все більше трофейного українського майна, щоб хоч якось зменшити фінансовий тягар їх утримання для російського бюджету. Головним для економіки півострова залишиться військово-промисловий комплекс, уже насичений замовленнями на перспективу, переданими підприємствами ВПК з регіонів РФ. Керченський міст буде добудований у його залізничній частині, але значення цього (в сенсі поліпшення логістичних можливостей) ми побачимо дещо пізніше — 2020 року.
Репресії проти кримськотатарського народу та українських активістів уже стали звичними й триватимуть далі в «звичайному режимі». На жаль, від цього психологічного феномену теж нікуди не дітися: ці явища так само звичними стали для міжнародного співтовариства. Це вже не сенсація й не новація. І щоб учергове змушувати цивілізований світ не забувати про окупований Крим, доведеться — і це теж прогноз — посилювати тезу про окупований Крим як загрозу Європі та Середземномор’ю.


Розвитку туризму на півострові теж не буде. Тим більше, що в недавно прийнятій статті 332-2 Кримінального кодексу «Незаконне перетинання державного кордону України» передбачено: «Перетинання державного кордону України з метою заподіяння шкоди інтересам держави або особою, якій заборонено в’їзд на територію України, або представниками підрозділів збройних сил чи інших силових відомств держави-агресора в будь-який спосіб поза пунктами пропуску через державний кордон України або в пунктах пропуску через державний кордон України без відповідних документів, або за документами, що містять недостовірні відомості, карається позбавленням волі на строк до трьох років». Порушення, вчинені повторно або групою осіб, караються позбавленням волі на строк від трьох до п’яти років. Хто всі ці люди? Зокрема, і ті, хто приїздить до окупованого Криму через Керченський міст, літаками чи поромами з РФ. Можна впевнено прогнозувати, що для сотень тисяч російських туристів, які нині відвідують Крим і водночас не гребують поїздками на курорти ЄС та Туреччини, це стане ефективним стримуючим фактором. Звичайно, якщо Україна просуватиме це попередження.

 

Читайте також: Дискримінація і репресії. Звіт ООН про ситуацію в окупованому Криму


Натомість у міжнародному сенсі варто чекати від РФ новацій, знов-таки тих, що спираються на Крим у його нинішньому стані. Наступного року ми побачимо півострів як центр своєрідного «інтернаціоналу» невизнаних територій та протодержавних утворень. Проявиться та набуде чітких обрисів роль півострова як координаційного осередку зовнішніх відносин, такого собі майданчика й вітрини нового санкційного «союзу» — власне Криму, Абхазії, Південної Осетії, «ДНР-ЛНР» у контакті із Сирією, Лівією та іншими охочими, що перебувають під міжнародними санкціями чи мають проблеми з цілісністю існування держави.


Якщо збережеться тренд, який починає з’являтися в міжнародній політиці через агресію РФ в Азовському морі (останні резолюції Європарламенту та Міжпарламентської асамблеї Україна — Польща — Литва щодо цих питань), то політика санкцій від цивілізованого світу в 2019 році може стати основою для системи заходів із блокування російської загрози у світі. Тим більше, що за п’ять років окупації півострова «засвітилася» майже вся ділова Росія — від оборонної промисловості до торговельних мереж. Тобто окупація є приводом, за наявності бажання, долучати до санкційних списків будь-кого з підприємницьких суб’єктів або громадян держави-агресора. Звісно, що в РФ розуміють це краще за будь-кого. Тому варто чекати, а може, і просувати справу до виникнення переговорних ситуацій різного рівня, предметом яких буде небажання російських суб’єктів поповнювати лави «героїв» санкційного режиму. Цілком можливо, що для нас це може бути одним із важливих напрямів як публічної, так і непублічної дипломатії в 2019-му.


Дії України щодо стратегії й тактики повернення півострова у внутрішній політиці теж прогнозувати неважко. На жаль, цього виборчого року буде багато слів і мало справ. Яких саме слів? Найімовірніше, банальних. Але це й неважливо, бо ні до чого вагомого не привело б. Найбільший жаль у цьому сенсі викликає дуже мала ймовірність, що 2019-го буде прийнято давно перезрілі конституційні рішення стосовно надання статусу національної автономії кримськотатарського народу Автономній Республіці Крим ще до деокупації півострова. Неспроможність українського політикуму створити навіть цей моральний стимул протягом такого тривалого часу окупації неможливо компенсувати добрими словами підтримки цього корінного народу країни, на які він, без сумніву, заслуговує. Своєю чергою, якщо цей прогноз справдиться, то можна зробити навздогін іще один сумний прогноз: вимушений дрейф кримськотатарського народу в бік свідомого пристосування до умов окупації, щоб якось виживати без надії на Україну. А це призведе до втрати наступального характеру в діях країни у міжнародних організаціях, де все ще поважають права корінних народів.


Кримські прогнози — з позицій того, збудуться вони чи ні — дуже залежні від суб’єктивних факторів, насамперед від того, наскільки ефективно працюватиме над проблемами українське громадянське суспільство. Чи зможе воно, як це вже було за останні роки, знову компенсувати недоліки й помилки державної політики. 

 

Стаття з випуску Світ у 2019