30 грудня, 2018

Тягар помилок

Схильність сучасної української влади протягом 27 років майже текстуально повторювати помилки всіх попередників, починаючи з 1917-го, сприяла формуванню сталих уявлень про «українські граблі» та їхню нібито неминучість. Політична верхівка модерної України примудрилася продублювати майже всі провали діячів Центральної Ради, УНР і Гетьманату.

Деякі історики намагаються довести, що тоді, у 1918–1921 роках, Україна не мала жодних шансів устояти. Але ж змогли встояти маленькі Естонія, Латвія, Литва, змогли й Фінляндія та Польща, що зазнала збройної навали червоної Москви. А після проголошення незалежності України у 1991‑му в Києві чомусь вирішили, що воєнна небезпека раз і назавжди зникла, що настав «віч­ний мир», про який мріяв ще Іммануїл Кант. Кравчук, Кучма, Тимошенко, певною мірою Ющенко чомусь були переконані, що колишня метрополія — «братня Росія» — ніколи не захоче «промацати багнетом» колишню колонію. Наслідком цього були маргіналізація та деградація українського війська й абсолютна неготовність до війни.   


Розгубленість українського керівництва у 2014-му тим більше дивна, адже Росія не надто й ховалася зі своїми агресивними намірами, влаштувавши Україні ще за часів пізнього Кучми репетицію агресії на острові Тузла, а потім показавши на прикладі Грузії-2008, як приборкуватиме колишні «братні республіки». Було абсолютно очевидно, що на черзі Україна. Нашому керівництву треба навчитися (може, це ще станеться у 2019-му?) бачити очевидне, робити висновки й адекватно діяти.  

 

Читайте також: Спокуса пасткою. Українська «Каносса»?


Є чимало інших вражаючих паралелей між загиблою самостійною Україною початку минулого століття та сучасною українською державою. В Україні 1917–1921 років проросійські сили діяли абсолютно відкрито, нічого не боячись. Та й не було їм чого боятися. ЦР, УНР і Гетьманат не витворили потужного механізму національної безпеки. Тому антиукраїнські сили працювали проти України цілком безперешкодно, організовуючи масові акції, видаючи купу газет, інфільтруючи свої кадри в усі державні структури, нарощуючи тотальну агітацію та пропаганду, повсюдно руйнуючи Україну. І країна тоді впала під тиском ворога як ззовні, так і зсередини. Сумнівна, безпринципна, подвійна позиція суттєво впливає на зростання в українському суспільстві колаборантських настроїв. Як засвідчують останні соціологічні дослідження, 30–35% українських громадян не вважають, що в нас іде війна з Росією.

 

Почнуться передвиборчі президентська та парламентська кампанії, сотні агентів ФСБ РФ, ГРУ, СЗР РФ посилюватимуть підривну агітацію та пропаганду, обиратимуться народними й місцевими депутатами в практично ідеальних для них умовах, бо їм ніхто не заважатиме, як не заважає і сьогодні.


Медведчук, Вілкул, Бойко, Рабінович, Мураєв, Добкін, Труханов, Кернес, Новинський — це лише зірки першої величини, але таких багато на всіх рівнях. Путін відверто заявив, що йому потрібні в Києві діячі саме такого штибу, з якими можна домовлятися. Про що? Ясна річ, про капітуляцію України.

 

Читайте також: Геополітичний контекст


Російський напад 2014 року — це зовсім не випадковість, не збіг обставин, не помилка Путіна, а послідовна політика Росії, що ґрунтується на дуже міцних історичних, ментальних і культурних чинниках. Агресія проти України — то не особиста примха Путіна. Треба нарешті усвідомити цей факт. Оскільки не усвідомили, то ще й досі звучать мантри про безальтернативність мінських домовленостей. А вони нікчемні від моменту їх підписання випадковими особами. Ці так звані домовленості через обструкцію Москви не здатні навіть вирішити питання повернення в Україну бранців Кремля. Хіба що когось повернуть ближче до виборів руками представників промосковської Партії миру в Україні. Є всі підстави вважати, що на Україну чекає ще один раунд «русской весны». І до цього треба готуватися не лише на рівні заяв. Проте є ціла низка питань, слабких ланок в обороні країни, на які необхідно реагувати в екстреному режимі, чого ми, на жаль, не спостерігаємо. Україна є практично незахищеною з моря. От коли вилазять помилки всіх років незалежності, бо тоді фактично відмовилися від розбудови українського військово-морського флоту.  
Проте найбільша біда — відсутність воєнно-політичної національної стратегії. Поки що все зводиться до того, щоб пересидіти ворога, дочекатися розпаду Російської Федерації чи фізичного кінця Путіна. І Україна бачиться тут абсолютно пасивним об’єктом, що ніяк не здатний бодай трохи вплинути на хід подій і посприяти власному порятунку.

 

Стаття з випуску Світ у 2019