Врадіївці повстали з вимогою покарати двох міліціонерів, які жорстоко зґвалтували й побили місцеву мешканку, – під прикриттям високого начальства злочин намагалися приховати. Правоохоронці досить довго не видавали одного з учасників – капітана міліції Євгена Дрижака, що, як виявилося, був похресником керівника обласного управління МВС Валентина Парсенюка. Однак окрім вимог притягти до відповідальності винних люди згадали й про численні злочини місцевих правоохоронців. Кореспондент Тижня в натовпі біля райвідділу вислухав чимало страшних історій про закатованих, доведених ними до самогубства, про вибиті силою зізнання, моральний терор, який чинили нині вже затримані та інші місцеві «стражі порядку». Опозиційні депутати, які прибули до Врадіївки, закликали постраждалих від міліцейського свавілля та їхніх родичів писати заяви до прокуратури. Люди, які на мітингу голосно розповідали про жахіття, спочатку вагалися, але потім одне за одним пішли давати свідчення. Якщо прокуратура не почне гальмувати справи, а опозиційні парламентарії здійснюватимуть контроль над цими процесами, то врадіївський прецедент може спричинити цілий ланцюг розслідувань проти чималої кількості тамтешніх міліціонерів (загалом миколаївська міліція «прославилася» найбільшим відсотком закритих кримінальних проваджень у країні – 63,3%, що може свідчити про високий рівень корупції).
Натомість реакція нинішньої влади на бунт у Врадіївці, як і на інші локальні протести, виявилися очікуваною (якщо зважити на те, що вона ще ніколи не визнавала своїх очевидних помилок і не здавала «своїх»): залякати потенційних протестувальників, щоб відбити бажання виходити на вулицю. Наприклад, керівник МВС замість того, щоб принаймні вибачитися за своїх підлеглих, заявив, що «обрані форми протесту є неприпустимими». Міністерство внутрішніх справ уже відкрило кримінальне провадження за фактом заворушень і штурму райвідділу міліції у Врадіївці за ч. 4 ст. 296 ККУ (хуліганство, здійснене групою осіб) та ч. 1 ст. 194 (умисне знищення або пошкодження майна). А 3 липня під надуманим приводом (заява дружини відстороненого начальника міліції) журналістів TBi, «1+1» та LB.ua було затримано у Врадіївці та доправлено до райвідділу…
За останні три роки подібні до врадіївського бунти спалахували в різних регіонах. Загибель у відділку міліції студента Ігоря Індила в травні 2010-го збурила столичну громадськість і спричинила правозахисну кампанію з вимогою провести справедливе розслідування у цій справі. На Київщині односельці масово стали на захист Віталія Запорожця, який убив міліціонера, що тероризував місцевих мешканців. Миколаївські справи Оксани Макар та Олександри Попової також набули резонансу завдяки громадськості, яка змусила правоохоронні органи діяти оперативно, у межах закону й притягти до відповідальності ґвалтівників на значні (понад 10 років) терміни ув’язнення. У червні в Лисичанську Луганської області доведені до відчаю люди (масове безробіття через закриття містоутворювальних підприємств) двічі захоплювали зал засідань міськради (див. Тиждень, № 24/2013). На тій самій Миколаївщині селяни з агрофірми опозиційного політика Аркадія Корнацького зараз ведуть ледь не партизанську війну з рейдерами, яких підтримує місцева влада.
З різних причин бунти повторюються з новою силою, а часом і в новій якості. У країні, де рівень довіри до органів влади критично низький (до 20% з урахуванням відповіді «частково довіряю», за даними опитування Фонду «Демократичні ініціативи»), а до правоохоронців узагалі менш як 1%, високий градус протестних настроїв видається цілком закономірним. Показово, що народний гнів спалахує раптово, без якоїсь продуманої організації, що часом призводить до хвилі насильства, як це було у Врадіївці, коли місцеві мешканці намагалися взяти штурмом районний відділ міліції.
Соціологи вважають, що градус протестів може зростати. Голова правління Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна зазначає, що, за даними опитувань, на сьогодні відносно невелика кількість громадян готова брати участь в акціях протесту (цілковито готові 25,5% українців), але за певних умов здатні виявити неабияку організованість: «Люди не бачать, що зміниться від того, що вони виходитимуть на протести. Так вважали понад 50%. Третина опитаних боїться репресій. Але є точка, коли перестають боятися. Втрата страху прямо пропорційна кількості громадян, які вийшли на протест. Коли збереться все село, тоді вже ніхто не боїться».
Нині під час соціологічних опитувань українці називають погіршення матеріального становища як головну причину, що здатна змусити їх вийти на вулицю. І справді, бунти часто спалахують у бідних населених пунктах. Але їхні основні причини все ж криються зовсім в іншому. Між справою Віталія Запорожця, Ірини Крашкової (жертва врадіївських міліціонерів-ґвалтівників) та рейдерськими атаками на агрофірму Корнацького не так вже й багато спільного. Але в цих випадках у людей був один мотив до протесту – відновлення справедливості. Саме він свого часу й спричинив Помаранчеву революцію 2004 року – українці обурилися очевидними фальсифікаціями на виборах, тобто несправедливістю з боку влади.