У цьому числі Тиждень пропонує спеціальне розслідування українського правознавця-міжнародника, заслуженого юриста України, Надзвичайного і Повноважного Посла України (з 1992 року – Посол у країнах Бенілюкс, а також представник України при Європейському Союзі та НАТО; в 1998–2002-го – Посол у Великій Британії і за сумісництвом в Ірландії), доктора юридичних наук, професора Володимира Василенка, якого, зокрема, вважають одним із найкращих фахівців з мовного законодавства. Дослідження написано в результаті тривалої праці з накопичення та систематизації фактів (часто маловідомих широкому загалу або таких, що не викликали належної уваги й оцінки), які підтверджують, що війна проти української мови як базової підвалини української ідентичності, яка триває вже понад століття, значно активізувалася за часів формально незалежної України. Пан Василенко доводить, що ця війна є не чим іншим, як спецоперацією сусідньої держави проти України, мета якої – «остаточне вирішення українського питання». А отже, війна проти української мови насправді є війною проти кожного українця. Він переконаний, що на цьому етапі завдання спецоперації полягає в нав’язуванні Україні такого мовного порядку, який би консервував і поглиблював результати тривалої політики примусової русифікації українців. Насамперед спецоперація має забезпечити надання російській мові в Україні статусу другої державної, що гарантувало б досягнення остаточної мети – повне усунення української мови та інтеграція українців у російський національний простір.
Володимир Василенко акцентує на схожості розроблених у сучасній Росії механізмів підтримки й використання «русскоязичних соотєчєствєнніков» за кордоном для розбудови «Русского міра» з ідеологією, яку після Першої світової війни було сформовано в Німеччині, щоб зберегти «єдину німецьку спільноту» (її складниками вважали німців «фатерлянду» та представників німецьких меншин – «фольксдойче» поза його межами). А подібність реваншистської риторики у міжвоєнній Німеччині, що досягла свого піка за часів Гітлера, і в пострадянській Росії, що фактично перетворилася на офіційну ідеологію за правління Путіна, змушує задуматися над можливими загрозами. Адже «гуманітарна» політика Кремля в Україні виходить за межі популяризації російської мови; «сприяння» її вивченню і поширенню сфер застосування відбувається в результаті політичного тиску та різноманітних маніпуляцій. У цьому контексті проаналізовано і саму спецоперацію зі знищення української мови та її заміщення російською, і роль у цій історії ключових постатей української політики починаючи від Леоніда Кучми та керівників його Адміністрації (які обіймали й інші ключові посади в українській владі у різний час) – Дмитра Табачника, Володимира Литвина, Віктора Медведчука та ін.
Водночас у спеціальному розслідуванні акцентовано увагу на нездатності опозиції та державних діячів, які декларували себе як проукраїнські лідери, ефективно протидіяти мовним спецопераціям Москви. За Кучми опозиція не змогла і, як з’ясувалося, не збиралася блокувати ухвалення Європейської хартії регіональних мов у спотвореній редакції, заснованій на хибному, російському перекладі, що створювало засади для необґрунтованих прав російської мови в Україні. Зокрема, було використано як інструмент боротьби проти української мови ухвалення мовного закону Колесніченка–Ківалова.
Чиатйте також: Гра «язиком»: мовний законопроект опозиції може допомогти Колесніченку і Ко
У період президентства Віктора Ющенка та прем’єрства Юліїї Тимошенко було знехтувано наявними можливостями впливу в парламенті та виконавчій вертикалі для перетворення української на повнофункціональну єдину державну мову. У парламенті впродовж 2006–2008 років було зареєстровано кілька законопроектів про порядок застосування української мови, але їх навіть не було внесено до порядку денного, хоча з кінця 2007-го до початку 2010-го НУ – НС і БЮТ мали достатню кількість голосів для їх ухвалення.
А після приходу до влади Віктора Януковича керівництво парламентської опозиції виявилося неспроможним організувати протидію його наступу на українську мову, здійснюваного під тиском Москви. Попри урочисті зобов’язання рік тому трьох нинішніх опозиційних сил у Верховній Раді домогтися скасування мовного закону Ка-Ка, наразі він поза увагою лідерів опозиції. Тобто вони так і не усвідомили, що питання статусу української мови як єдиної і повнофункціональної державної мови, основи ідентичності і базису національної консолідації української політичної нації не може бути розмінною монетою і засобом піару в ситуативних політичних іграх. Тим більше, що значущість української мови дуже добре усвідомлюють її вороги, які саме тому й приділяють таку важливу роль її витісненню та заміщенню російською як основною для просування «русского міра» та цивілізаційного, політичного й економічного впливу Москви.
Лише повноцінне виконання мовою своїх функцій єдиної державної здатне забезпечити суспільну цілісність та єдність української європейської нації і створювати належні умови для нормального функціонування Української держави. Тому протидія спецопераціям із витіснення української мови, не тільки збереження її статусу як єдиної державної і, що найважливіше, наповнення цього статусу реальним змістом, – це не самоціль, а засіб захисту національної державності та європейської перспективи України. Якщо лідери опозиції усвідомлюють функціональне значення мовного питання і лише імітують протидію мовній політиці нинішньої влади, яка породжує стратегічну загрозу українській державності, поряд з режимом Януковича їх також треба вважати співучасниками російської спецоперації. Якщо ж неспроможні адекватно оцінити значення української мови для долі Української держави, не мають права претендувати на представництво інтересів української більшості.
Інакше вони мають чітко сформулювати і декларувати план практичних дій, спрямованих на консолідацію української політичної нації на основі української мови як базової ознаки ідентичності та ключового інструменту розриву з радянсько-російським колоніальним минулим і відновлення розірваних зв’язків з цивілізованим світом. Лідери опозиції, насамперед це стосується Арсенія Яценюка та Віталія Кличка, оскільки вони уникають чітких відповідей щодо цього питання, мають взяти на себе зобов’язання розширити простір використання української до масштабів, які перетворили б її з формально-ритуальної на повнофункціональну державну мову. Досягти ж цього можливо створенням таких умов, за яких без знання і використання української мови в будь-якої людини не було б шансів реалізувати себе в Україні. Так, як це зробили, наприклад, в Естонії, Латвії та Литві. Водночас лідерам опозиції необхідно нарешті зрозуміти, що абсолютна більшість в Україні, включно з представниками нацменшин, відкрита до розширення сфери застосування української мови. А без створення україномовного простору на всій території України неможливо припинити насадження безперспективної з погляду розвитку країни російської економічної та соціальної моделі, а отже, створити підприємницьку економіку, забезпечити її зростання, сформувати середній клас – рушій будь-яких перетворень, розбудувати правову державу. Проте для цього насамперед важливо забезпечити реальний доступ громадян України до української мови через її домінування в інформаційному просторі. Напрями необхідних змін Тиждень уже викладав у спеціальних статтях з цього приводу (див. № 27/2012; № 21/2013).
Ключові з них:
• Реальну, а не декларативну українізацію мають пройти державні та бюджетні організації. Аби забезпечити умови для вивчення української тим, хто хоче, однак не може її опанувати (особливо у сильно зрусифікованих регіонах), на базі навчальних закладів необхідно створити розгалужену мережу безплатних курсів. Усі держслужбовці, які за чітко визначений час повноцінно не оволодіють українською, мають бути звільнені.
• Особливу увагу слід приділити дерусифікації ЗМІ, кінопрокату й ринку друкованої продукції. На чотирьох-п’яти державних загальнонаціональних каналах мовлення має відбуватися виключно українською, а на одному – російською. На всіх приватних загальнонаціональних телерадіокомпаніях ефір повинен відбуватися українською мовою. Для регіональних телерадіокомпаній у місцях компактного проживання етнічних меншин частка ефіру державною мовою має бути встановлена на рівні не менш як 50%. Усі друковані видання повинні видаватися українською. Іншомовні, що реалізуються на території України, повинні мати повноцінні україномовні версії, їх присутність обов’язкова в усіх точках збуту на умовах не гірших, аніж для іншомовних примірників.
• Запровадження норми щодо заповнення до 70% полиць книгарень україномовною продукцією.
• Поступово частка предметів українською мовою, що викладатимуться в школах національних меншин, які фінансуються коштом державного та місцевого бюджетів, має збільшуватися.
• Для того щоб мовна політика мала вигляд не разових акцій, а була комплексною, системною, розрахованою на тривалий час і, головне, втілювалася, важливо створити ефективний державний орган для контролю над дотриманням мовного законодавства з чітко визначеними повноваженнями, прописаними механізмами їх реалізації та можливостями вживати санкції проти порушників.
Водночас не варто боятися прогнозованого посилення інформаційної війни Кремля та проросійських сил в Україні з дискредитації такої по-справжньому державницької мовної політики. Варто розуміти, що невдоволення викликають не наявні чи відсутні реальні порушення громадянських прав, а неготовність низки представників колись панівної нації імперії погодитися на статус національної меншини.
Читайте повністю рослідування Українського тижня "Спецоперація проти української мови"