Є такий фільм Стівена Содерберґа — «Зараза». Нічого аж такого нового порівняно з десятками фільмів про невідомі віруси, які уразили планету. Зірковий склад: Джуд Лоу, Маріон Котійяр, Кейт Вінслет, Метт Деймон, Браян Кренстон… Різні люди на різних континентах вибираються із цього жаху по-різному. Якщо зайдемо на трекери, то помітимо, що цей фільм став рекордсменом за кількістю завантажень за останні тижні. Цікавий, до речі, феномен: усе ж таки не кинулися дивитися те, до чого зазвичай руки не доходять, — класику на кшталт Фелліні або щось зовсім миле й необов’язкове, як-от «Вестсайдська історія» чи «Том і Джеррі». Але, як кажуть, à la guerre comme à la guerre. Ми повинні розглянути всі можливі способи наступу противника аж до немислимо-фантастичних і повністю занурити особовий склад у проблему. Цікавий психологічний феномен: люди беруться дивитися й читати актуальне. Навіщо? Напевно, коли спостерігаєш, як реагують на біду, що спіткала тебе, інші, то це дає терапевтичний ефект. Людині здається, що вона не єдина, що разом з нею схожу проблему розв’язують Метт Деймон і Джуд Лоу, а от вони — такі знамениті, багаті й успішні — не можуть програти. Крім того, жанр цих фільмів підказує закономірний хепі-енд: усі одужують, планета знову починає крутитися в потрібний бік, а людство, загартоване й збадьоріле, повертається до мирного життя. Своєрідне щеплення від страху.
Таємниця смертельної мавпочки
Фільмів про невідомий вірус, який понівечив життя планети, в історії кіно сила-силенна. Усі вони зазвичай належать до масового розважального кінематографа, тож надто аналізувати їх немає потреби. Тим більше що вони приблизно про те саме: як нова біда висвітлює всі пороки людства. Якщо й зосереджувати увагу на якихось кінострічках, то радше на таких, де інтенсивні стрілялки йдуть у парі зі спробами поставити собі й глядачеві екзистенційні питання. Таких фільмів небагато.
Найпотужніший, напевно, фільм — але не про саму чуму, а про події, що відбувалися під час епідемії чуми в Європі в XIV столітті, — «Сьома печатка» Інґмара Берґмана (1957). Тут Берґман зібрав чи не всі питання буття та існування людини між Богом і Дияволом, між Добром і Злом. Пригоди Лицаря та його невеликої компанії, що вилилося в єдиноборство зі Смертю, розгортаються на тлі страшної епідемії, яка стає каталізатором всіх подій і всіх внутрішніх рефлексій героя.
Перший великий фільм Девіда Кроненберґа «Судоми» (1975) аналізує людство з погляду невгамовності й розбещеності його бажань, які рано чи пізно приведуть це людство до загибелі. За сюжетом, епідемію розносять маленькі огидні п’явки, що поширилися по водопровідній системі великого житлового комплексу. Проникнувши в тіло людини, вони змінюють свого «носія», роблячи його сексуальне бажання неконтрольованим. У всьому цьому неважко побачити соціальний коментар стосовно загального морального занепаду.
Читайте також: Венсан Декомб: «Якщо в нас буде мультикультуралізм, то більше не буде демократичного суспільства»
Нарцистична «Епідемія» Ларса фон Трієра (1987) — у якій він зіграв самого себе, де пише сценарій про епідемію чуми в майбутньому й не помічає, як справжня епідемія захоплює країну в реальному житті, — претендує на певні філософські узагальнення. На думку Трієра, людство приречене, але його, власне, і не дуже шкода. Іронічність та вигадливість оповідання, яке ні на секунду не припиняє глузувати на будь-які теми, аж до смертельних, викликає більше інтересу до самого Трієра, ніж до епідемії. Чого автор, власне, і домагався.
«Епідемія» Вольфґанґа Петерсена (1995) чудово знята, а на акторський склад мило дивитися, особливо на героїчно-простого Дастіна Гоффмана. Крім того, цю кінокартину можна зарахувати до жанру фільму-попередження (утім, як і більшість фільмів про епідемії). Людство заражається страшним вірусом через маленьку мавпочку, яка легко поміщається мало не на долоньці. Що ж це за планета така тендітна, якщо готова загинути через звіреня?
«Лихоманка» Ілая Рота розповідає про компанію тинейджерів: вони приїхали в лісовий будиночок на відпочинок, не підозрюючи, що тут на околицях поширюється жаский вірус, який швидко перетворює своїх носіїв на гнилих трупів. Перші симптоми зараження минають непомітно, але незабаром хлопці розуміють, що не на жарт вляпалися. Із цього моменту їхня дружба дає серйозну тріщину. «Лихоманка» вдало поєднує саспенс, криваву натуралістичність і гостросоціальний коментар, що 2002 року зробило її хітом.
2011 року Девід Маккензі зняв повчальну, досить солодкаву, але загалом навіть цікаву горор-мелодраму «Останнє кохання на Землі» про те, як знову-таки невідомий вірус проникає в людину й відбирає в неї здатність відчувати. Одна за одною сиплються цитаделі кохання — сім’ї, пари, і лише щасливчики, які самотньо тиняються світом, зуміли протистояти вірусу. Вони гарячково намагаються згрупуватися…
Сьогодні кіноіндустрія зазнає найболючіших збитків. Ще б пак, кіномистецтво дороге й техномістке, це вам не кисть-фарба-мольберт. Скасування фестивалів один за одним — то не тільки позбавлення себе й людей свята кіно, а й удар по всій кіноіндустрії. Продюсери напевне вже зараз прораховують збитки від скасування фестивалів. Закриваються театри, переносяться вернісажі. Венеційську бієнале відклали на невизначений термін. Каннський кінофестиваль, здається, перенесли на кінець червня — початок липня, але більшість убачає в цьому невиправданий оптимізм. Якщо його все-таки скасують або перенесуть ще далі, то скасують і найбільший каннський кіноринок. Саме там, а не на зірковій доріжці, вирішується доля світового кінематографа. На цьому ринку, точніше на дорогих віллах Лазурового берега, і підписують масштабні угоди, які визначають подальший розвиток кінематографа.
Світ зійшов з рівної дороги. А разом з ним дещо зійшла й культура, завмерла, немов узяла час на роздуми: чи не пошукати їй якихось нових шляхів? Бо ці щось надто старі, заїжджені.
У літературі
Поза всяким сумнівом, уже сьогодні найспритніші майстри пера засіли за романи чи сценарії про епідемію. Ти смієшся — опинитися в гущі голлівудських подій! До певного часу всі чітко знали: будь-яка епідемія — це голлівудська вигадка, у житті насправді такого не буває. Мине хвиля, відновиться життя — і з’являться на світ фільми про те, як надзвичайна ситуація з вірусом у добрих людей виявила дуже добре, а в поганих — дуже погане. І будуть у тих фільмах розлучені коханці, і обов’язковий добрий спецназівець, і обов’язковий поганий спецназівець, і боягузливий генерал, який перший утік на карантин, і шляхетний генерал, який нікуди не втікав, і врятовані діти, і красиві дівчата, що розгледіли в колишніх коханих козлів, а в знехтуваних шанувальниках — Данко. І будуть заявки на фільми, у яких захочуть показати байдужість влади та її брехливе лицемірство, помножене на загальний безлад і невміння діяти в критичній ситуації, але на такі фільми вже грошей не вистачить.
Читайте також: Стівен Вільямс: «Існування штучного інтелекту вказує на те, що раціональність — не єдина достатня підстава бути людиною»
Тема епідемії завжди приваблювала художників. Головною героїнею творів зазвичай була чума. Завдяки письменникам, художникам, поетам чума перетворилася зі смертельної брудної хвороби на міфологічного велетня, що вирішує долі людей і континентів; на деміурга, який керує помислами й поведінкою цілих народів; на метафору; на символ загального Зла. Напевно, найвідомішими та найяскравішими літературними творами на цю тему можна вважати роман Альбера Камю «Чума» й частково «Декамерон» Боккаччо.
Працюючи над «Чумою», Камю записав у щоденнику: «За допомогою чуми я хочу передати стан задухи, від якого ми страждали, атмосферу небезпеки й вигнання, у якій ми жили тоді. Водночас я хочу перенести це пояснення на людське існування загалом». Дія роману відбувається в 1940-х роках, і зрозуміло, що Камю мав на увазі також коричневу чуму, яка тоді господарювала у Франції і яка стала, на думку письменника, каталізатором світового зла, що до того бродило світом у пошуках притулку.
Дія «Декамерона» відбувається під час чуми, а саме під час страшної епідемії 1348 року. «Деякі вважали, що помірне життя та утримання від надмірностей дуже допомагають боротися зі злом», — писав Боккаччо на перших сторінках «Декамерона». І розповідає про ту невелику категорію людей, які «стверджували, що багато пити й насолоджуватися, блукати з піснями й жартами, задовольняти по змозі будь-яке бажання, сміятися та знущатися з усього, що трапляється, — ось найпевніші ліки проти хвороби». Боккаччо вижив у цьому вирі чуми, але вона забрала найближчих йому людей — дружину й дочку. Тож для нього розповідь про демонстрацію сили духу перед очима смерті була надто важливою та особистою справою.
І щоб закільцювати тему епідемії та культури: саме в Боккаччо культура стає основою безстрашності щодо чуми. Герої «Декамерона» — компанія з трьох хлопців і семи дам, освічених, шляхетних, ерудованих. Вони знавці, справжні споживачі мистецтва, вірні його шанувальники, а оформлення декамеронівських оповідань важливіше за самі оповідання.
З примітних творів про епідемію можна згадати ще «Щоденник чумного року» Даніеля Дефо, — про Лондон під час епідемії 1665 року, — у якому автор намагається максимально докладно й безпристрасно розповісти про побут британської столиці в ті страшні дні. На відміну від «Щоденника…», роман Алессандро Мандзоні «Заручені», написаний через сто років після книжки Дефо на ту саму тему, — надзвичайно поетичний, історичний твір, оснований на реальних подіях: голод, чума, громадянська війна в Італії, але водночас пройнятий неймовірним романтичним духом. І все-таки найпотужніші «чумні» твори — «Чума», «Бенкет у чуму» й «Декамерон».
Ці найбільш значущі твори про епідемії — три різні моделі поведінки у хвилини загальної небезпеки. Ти можеш бути спостерігачем, фіксувати перебіг хвороби та робити висновки лише в думці, непомітно для оточення. Можеш упасти в запій за накритим столом, відпустивши страх і горе. А можеш згадати, що в усі часи мистецтво та культура — найліпші лікарі. І якщо вони не здатні вилікувати тіло, то зміцнять дух, і тоді тілесні страждання здаватимуться не такими гнітючими.
Може статися, що всім нам найближчим часом належить зробити вибір: за якою моделлю жити у світі бурхливого вірусу.
Помилка Святого Севастіана
Колись найоперативніше на глобальні катастрофи відгукувався живопис. Тема смерті взагалі одна з найпопулярніших тем у художників, а епідемії як тимчасове царство смерті завжди давали стимул до похмурого натхнення. Тут теж, зрозуміло, головною героїнею була чума.
Страхітливе масштабне полотно Пітера Брейгеля-старшого «Тріумф смерті» (середина XVI століття) немовбито ввібрало в себе всі можливі алегорії та рефлексії на тему повсюдної смерті. На полотні страшне апокаліптичне бачення. Тут гуляє Смерть, розправляючись у найрізноманітніші способи з усіма, кого зустрічає. Ніхто не уникне смерті: ні роботяга, ні монарх.
Відома картина Антуана-Жана Ґро, що здобула шалену популярність на початку XIX століття, — «Наполеон відвідує хворих на чуму у Яффі», — стала одночасно панегіриком правителю і потужним засобом пропаганди з усіх, які знав на той момент цивілізований світ. Подія, зображена на картині, відбулася в Єгипті 1799 року. Французьку армію переслідувала чума, в армії наростали невдоволення та страх, і тоді Бонапарт особисто відправився в барак. Він демонстративно зняв рукавичку, доторкнувся до оголеного хворого якраз у тому місці, де гноївся запалений лімфовузол, і сказав солдатові та присутнім: «Ось бачите — нічого страшного!».
Наполеон тут ну чисто Ісус, який лікує стражденних. Як відомо, Бонапарт не заразився, але евакуювати чумних солдатів не було можливості, і він наказав у вигляді ліків дати їм отруту.
Одна з популярних ілюстрацій до теми епідемій — картина швейцарського символіста Арнольда Бекліна «Чума» (1898). Із самою чумою автор, правду кажучи, не стикався, але йому та його родині довелося пережити епідемію холери в Мюнхені, яка почалася 1873-го, тому 1874-го художник переїздить до Флоренції. На цій картині Смерть у чорному летить на величезному чорному птахові-драконі низько-низько, майже міською бруківкою, у руці в неї — хрестоматійна коса, а додолу падають побиті цієї косою жителі землі. У центрі — загибла жінка в червоній сукні, ми не бачимо її обличчя, на відміну від обличчя Смерті, а обличчя в Смерті, слід зауважити, зі слідами колишньої краси.
Австрійський художник Еґон Шіле перед смертю створив одну з найпохмуріших картин — «Сім’я». На полотні він зобразив свою дружину, яка загинула від «іспанки» на шостому місяці вагітності, своє ненароджене дитя і себе. Художник помер через кілька днів після дружини. За три роки до цього, 1915-го, у віденській галереї «Арно» відкрили персональну виставку Еґона Шіле. Для афіші Шіле використовував автопортрет в образі святого Севастіана: очі заплющені, а тіло безвольно повисло в повітрі перед градом стріл. Як відомо, святого Севастіан, який прийняв мученицьку смерть від безлічі випущених у нього стріл, після епідемії XIV століття визнали захисником від чуми. У його життєписах можна знайти чимало «свідчень», як він рятував людей від чуми. Гіркий парадокс: Шіле, зобразивши себе у вигляді рятівника людства від однієї епідемії, не зміг урятувати ні сім’ю, ні себе самого — від іншої.
Середньовічні гравюри зазвичай зображували Смерть, що веде живих у царство мертвих: вона приходила до праведних і неправедних, багатих і бідних, старих і молодих. Відомий художник та ілюстратор межі XIX і XX століть Роберт Воррен Гаррісон помістив середньовічний сюжет у сучасний антураж. На його картині «Danse macabre» няня-скелет, одягнена в жіноче плаття і прикрашена квітами, веде й забирає від батьків немовля та дівчинку з покірно складеними руками. Цей трагічний сюжет пов’язаний з пандемією іспанського грипу — «іспанки», під час якої смертоносним грипом захворіло майже 30% всього населення Землі.
Певна річ, навіть малий відсоток того, що створили художники, письменники на тему епідемій, перелічити неможливо. Як усякий суворий катаклізм, будь-яка пандемія струшує мізки людства, змінює глобальне ставлення до світу, до себе самого, до проблем — коли важливі стають прохідними й навпаки. Можна з певною часткою цинізму твердити, що якби не було пандемій і мільйонів смертей від них, то людство втратило б потужний стимул для розвитку мистецтва.