Культура

  ▪   Ганна Трегуб

Венсан Декомб: «Якщо в нас буде мультикультуралізм, то більше не буде демократичного суспільства»

Фото: Андрій Ломакін
Про кризу ідентичності на індивідуальному та колективному рівнях, про зв’язок мультикультуралізму й імперіалізму, а також про те, чому саме ідентичність є проблемою в сучасному швидкоплинному світі, розповів Тижню французький філософ Венсан Декомб.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (644)
від 19 березня

Аналізуючи ідентичність, ви використовуєте засоби філософської рефлексії над психологією та аналітичну філософію. Що дає таке операційне поєднання, які нові сенси воно оприявлює?

 

— У тому сенсі, у якому ми сьогодні говоримо про ідентичність (наприклад, про національну), ця ідея є абсолютно новою. Так, ви не можете знайти цього терміну в словниках до 1950-х — до того часу говорили про персональність. Тож категорія, про яку йдеться, є новою. Питання полягає в тому, як ми переходимо від класичного використання терміну «ідентичність» до нового. Насправді традиція такого використання не зникла, вона все ще присутня в нас, і я називаю це логічним використанням її. У моїй книзі «Клопоти з ідентичністю» є трохи логічного аналізу, через те що я хочу пояснити згадане логічне використання поняття «ідентичність». Річ у тому, чи маємо ми справу з однією річчю або з більш ніж однією. Нове використання ідентичності можна назвати психологічним. Таке поняття в психології стосується формування характеру й особистості. Винахідник цього нового використання, а саме Ерік Еріксон, казав, що ідентичність — це надання характеру. Спочатку він говорить про характер, вирішивши, що він є статичним, але поняття ідентичності є значно динамічнішим. Тож вона дуже схожа на характер як в індивідуальній психології. Люди мають характер, а також особистість і, відповідно, ідентичність. Моя книга, про яку згадано, має декілька частин.

 

Насамперед я намагаюся пояснити там це нове й нечітке використання терміну «ідентичність». Намагався пояснити цей момент новизни й транзит від традиційного використання визначення до нового. Ось чому мені й потрібно було залучити логіку. Поняття тотожності стає зрозумілим, якщо відштовхуватися від категорії власного імені. Власне ім’я використовується для позначення однієї й тієї самої особи впродовж усього її життя. Таким чином, усе, що можна назвати, має ідентичність. Психологічне використання «ідентичності» починається з усвідомлення, що питання полягає не в тому, як ми судимо про один і той самий об’єкт, а в тому, що воно звучить так: «Хто я?». Це питання виходить із кожної особи конкретно. Ось так постає новий зміст питання про ідентичність. Його порушує сама людина щодо сенсу свого життя зараз чи в майбутньому. Якщо в мене є сильна ідентичність, я впевнений у майбутньому. Якщо ж я хвилююся щодо свого майбутнього, то вважаю, що в мене проблеми з ідентичністю, тому що моя особистість — це спосіб представити себе людям довкола. Це означає, що я повинен бути впевнений у тому, як хочу себе їм представити.

 

Читайте також: Стівен Вільямс: «Існування штучного інтелекту вказує на те, що раціональність — не єдина достатня підстава бути людиною»


Мої міркування щодо ідентичності полягають також у тому, як відбувається перехід від індивідуальної ідентичності до колективної. Цей перехід, власне, зрозумілий. Ми можемо описати групи (не лише нації, а й будь-які інші менші угруповання, приміром, школи, міста, оркестри тощо) як одиниці, що мають свої історію, пам’ять про своє минуле. Члени із цих груп можуть спитати: «Хто ми такі?». Запитання про ідентичність ставлять у першій особі самі люди як учасники конкретної групи. Таким є моє бачення питання про ідентичність.

 

Чим, на вашу думку, є криза ідентичності з погляду філософської рефлексії? Коли ви кажете про «клопоти з ідентичністю» на індивідуальному та колективному рівнях, то про що конкретно мова?


— Криза ідентичності може виникнути, якщо ми сприймаємо ідентичність у традиційному її розумінні. Іноді ми робимо помилки щодо ідентичності, перебуваючи в нинішньому конкретному моменті часу. Психологічне поняття кризи ідентичності, винайдене Еріком Еріксоном, ураховує думку, що якось можна помилитися стосовно визначення ідентичності іншого. Ідея ця враховує той факт, що психологічна поведінка, особливо серед підлітків, може заплутати когось щодо того, ким вони є. Іноді нам просто бракує відповідної інформації. Перейти з дитинства в доросле життя дуже важко. Під час цього кроку ми втрачаємо відповіді — ті легкі відповіді, у яких були досі впевнені. Завдяки ним ми могли впоратися з будь-якою ситуацією. Стати підлітком означає зміну всіх ваших уявлень. Це криза ідентичності в новому розуміння цього поняття, оскільки це означає, що хтось не знає, ким він (вона) є. Така аналогія, гадаю, пояснює, чим є по суті криза ідентичності.


Цей термін може бути застосований не лише до окремих осіб, а й до груп. Як і в людей, у них може виникнути криза ідентичності. Якось у газеті я прочитав статтю про оркестр, який, за словами журналіста, спіткала криза ідентичності. Для них головним питанням було, що є основною причиною їхнього існування як оркестру. Вони запитували «хто ми?» та «для чого ми тут?». Гадаю, у наведеному прикладі цілком можна говорити про екзистенціальну кризу.


Психологічне пояснення певних явищ не може включати в себе лише філософську проблематику, тому що люди у своєму житті проходять певні періоди. Поняття кризи ідентичності як екзистенціальної кризи походить від ідеї, що життя є поетапним: народження, дитинство, дорослість, старість… Кожен перехід є приводом для кризи ідентичності. Ми маємо запропонувати нові умови нашого життя. Це стосується не лише екзистенційних речей, які можемо зрозуміти за допомогою раціональності, а й психологічних. Криза ідентичності починається тоді, коли не можна представити себе іншим людям, відповісти на запитання, хто я, для чого я хочу працювати, як я бачу себе через 10 років. Якщо відповісти на їх усі важко, то йдеться саме про кризу ідентичності.


Стосовно Еріка Еріксона, то, на мою думку, те, що він називає «кризою ідентичності», стосується не нинішнього моменту, не сьогодення. Проблема не в тому, хто я зараз, а в тому, ким я буду й маю (або хочу) бути. Це залежить не зовсім від нас. Я маю вирішити, але криза ідентичності — це питання про втрату можливості обирати, тому що вибору як такого немає.

 

Читайте також: Деян Айдачич: «Брак фахівців-славістів в Україні безпосередньо позначається на якості політичних рішень, що матимуть далекосяжні наслідки»


Психоаналітики пояснювали це ще в далекому віденському періоді розвитку своєї дисципліни. Люди часів Зіґмунда Фройда не мали значних проблем з ідентичністю. Їхні дилеми крилися у сфері моралі та сексуальності, а не ідентичності. У 1940–1950 роках проблеми з ідентичністю виникають тому, що це був новий час світового становлення. У кожному такому випадку дуже швидко змінюються умови життя, і нерідко немає простих відповідей на запитання про нові ситуації. Люди, ймовірно, мають найвиразнішу кризу ідентичності в умовах швидких змін, як це трапляється в підлітків, іммігрантів, вигнанців. Усі вони втратили те, що знали, і повинні дати раду новим умовам, яких іще не розуміють. Це перший важливий момент.


Тепер щодо питання вибору. Можливо, найкраща аналогія тут — із трагедії «Гамлет». «Бути чи не бути?» для принца Гамлета означало ось що: бути самим собою чи не бути самим собою? Якщо ви запитуєте «бути чи не бути самим собою», це питання ідентичності. Принц Гамлет мав вибір: міг повернутися до Німеччини або ж боротися, щоб помститися за батька. Але питання в тому, який із цих варіантів обере саме він, що його стверджує? У цій драмі Шекспіра принц урешті збожеволів через зроблений вибір. Так, він обирає помсту, але це не його вільний вибір. При цьому він стає маніяком. Я хочу зазначити, що дилема «чи є я самим собою, чи ні» є порожньою, якщо ви не можете пояснити, який спосіб життя провадить вас до буття самим собою, а який — до буття конкретною особою. Якщо ви не можете надати цьому питанню сенсу, вичерпної відповіді, — у вас криза ідентичності.


Те саме стосовно груп. Люди запитують, чи є вони самими собою. Вони мають вирішити, завдяки якому способу можуть перебувати в такому стані. Якщо ви не можете відповісти на це запитання, якщо у вас немає конкретного рішення, як це можливо, то це є вираженням вашої кризи. У цьому сенсі йдеться про відсутність ідентичності.

 

Наскільки, на вашу думку, боротьба за право бути різними є елементом побудови колективної ідентичності? Які проблеми тут можуть поставати?


— Ви, очевидно, натякаєте на ситуацію, коли хтось інший з’являється в групі, але яка цього не хоче: наприклад, як лютерани у мусульманській країні чи навпаки. Для таких осіб може бути проблематично знайти своє місце й простір у цій спільноті. Проблема з ідентичністю може початися, якщо, приміром, у лютеранській країні буде стільки іммігрантів, що місцеві жителі врешті вирішать перебратися в інше місце. І це цілком можливо.


Чи це небезпека для Європи в сенсі зникнення? Це питання стосується ідентичності, інакше у вас виникнуть проблеми. Наведу приклад. Є текст Жана Жака Руссо про польський народ. За його часів польська країна зникла, і філософ пише про асимілюючий проект Росії того часу. Було чимало можливостей, за яких Польща щезла б узагалі, і це було б проблемою ідентичності для поляків. Рішення, яке Руссо мав для цієї ситуації, і порада їм були такими: мовляв, у вас немає засобів боротися з росіянами, бо вони сильніші, тому я не маю для вас політичного рішення. Ваш новий шлях до подальшого існування — це культура. У вас є пісні, танці, національні традиції, тому зберігайте їх, і ви ніколи не асимілюєтесь. Груповій ідентичності загрожує небезпека асиміляції. Члени групи існуватимуть, але група як цілісна одиниця зникне.

 

Читайте також: Шехбаль Шенюрт Аринли: «У сучасній Туреччині немає свободи думки й свободи слова»

 

Нещодавно вельми популярно було говорити про мультикультуралістський проект у Європі, який так і не відбувся. Він і досі актуальний та важливий, чи потрібно змінити сприйняття і почати говорити про інші речі?


— Що ми називаємо мультикультуралізмом? Чи просто факт, що є люди різного походження на одній території? Або що можемо знайти різний фольклор, їжу тощо? Як політичний проект, це означає, що люди однієї країни не підкорятимуться одному й тому самому закону, і для різних груп існують різні закони. У Великій Британії існує думка, що, можливо, у цій країні має бути місце для ісламського права. Тоді відповідь у потребі вибору: чи є ми демократичним суспільством, де на всіх поширюється один і той самий закон? Якщо в нас буде мультикультуралізм, то більше не буде демократичного суспільства. Ми можемо бути імперією, бо минулі імперії були саме мультикультурними. Приміром, одна частина населення може бути мусульманською, інша — католицькою, протестантською чи православною… І для них діють різні закони та юрисдикції. Це було як в Австро-Угорській імперії, так і в Османській. Якщо, приміром, одружується православний грек, то йому слід узаконити стосунки в одному місці, якщо турок — в іншому, і так далі. Це було б неможливо, якби держава стала демократичною. Такою є різниця між демократією та імперією. За демократії існує один закон для всіх без виключення.

 

Ви працюєте не тільки з філософським поняттям ідентичності, а й із поняттям суб’єкта, тобто в полі радше філософії мови. Чому ви звертаєте увагу на цю проблематику?


— Назву моєї книги, де йдеться про філософське питання щодо суб’єкта, нелегко перекласти в повноті сенсів із французької мови іншими, зокрема слов’янськими. У початковій школі діти вивчають граматику, зокрема, як аналізувати речення: де є присудок, де підмет чи додаток. Ось дуже просте речення: «Кішка їсть мишу» — тут є підмет, присудок і додаток. Цей об’єкт — наразі мишу — ми називаємо об’єктом. Ідея полягає ось у чому: те, що є філософським поняттям предмета, слід пояснювати, починаючи з цього елементарного засвоєння граматики, а саме з того, як побудоване речення. Щоб сказати, хто конкретно щось робить, потрібне дієслово, потім додаток до дієслова. Тож назва моєї книги французькою мовою — «Le Complément de sujet» («Доповнення до суб’єкта»), і в ній я намагаюся описати філософське поняття суб’єкта, яке потрібно для того, щоб пояснити та зрозуміти цю елементарну структуру. У класичній філософії, особливо в німецькій (маю на увазі Мартіна Гайдеґґера), поняття предмета пояснюється не через граматику, а через логіку в межах предметного предиката. Отже, моя пропозиція полягає в переході від такого пояснення через предикати до граматичного. 

 

---------------------

Венсан Декомб народився 1943 року. Французький філософ, керівник досліджень у Вищій школі соціальних студій (Париж). 1967 року закінчив Університет Сорбони. У 1983–1992-х роках жив і викладав філософію та французьку літературу в США. Голова Асоціації Корнеліуса Косторіадіса. Автор численних монографій, зокрема «Пруст. Філософія роману» (1987), «Інституції сенсу» (1996, укр. переклад — 2007), «Додаток до суб’єкта. Дослідження факту самостійної дії» (2004), «Ведмеже мислення та інші нариси практичної філософії» (2007), «Філософія політичних поглядів» (2008), «Клопоти з ідентичністю» (2013).

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.