Випробування святом

На фото: Святкування 1 Травня у Новому Південному Уельсі (Австралія), 1890 рік 

Переддень великих свят завжди викликає ажіотаж. Будуючи плани й перераховуючи гроші, українці схвильовано стежать за робочим календарем: «перенесуть чи не перенесуть?», «скі­­льки – гулятимемо?»… впорядкування канікулярних сесій країна вже давно сприймає не як дотримання «економічної доцільності», а каприз кожного нового уряду.

Багатство нації

Цінність вільного від праці, нав­чання або виконання будь-яких інших функцій часу людство осягнуло приблизно тоді ж, коли відчуло цінність часу як такого. Його почали цінувати, точно вимірювати й заощаджувати. Шанобливе ставлення до часу першими висловили вчені-гуманісти, як-от італійський проповідник Доменіко Кавалька, котрий у своє­­му трактаті «Discipline degli Spiritual» присвятив дві глави «втраті часу» й обов’язку «берегти й рахувати» його. Слідом за гуманістами естафету ощадливості підхопили протестанти, які згаяний час трактували нарівні зі згаяним євангельським талантом, а нероб і ледарів порівнювали з тваринами, не гідними звання людини. Вільний час також мав використовуватися розумно й ощадливо, передусім для самовдосконалення й духовного розвитку.

Обсяг вільного часу, присвяченого корисному дозвіллю, самоосвіті, а трохи згодом спорту в Європі ХІХ століття вважався показником добробуту вже не тільки вищих класів, а й цілого суспільства. Ліві політичні рухи, виборюючи справедливі й гуманні умови роботи для дрібної буржуазії та робітників, створили своєрідну апологію вільного часу у формі вихідних днів і відпусток. 1884 року британський філософ Белфорт Бакс опублікував статтю «Соціалізм і недільне питання», у якій порушував питання обо­­в’язкового відпочинку й виділення для цього одного універсального дня. Звідси веде відлік наше сучасне ставлення до вільного часу як однієї з найбільших соціальних цінностей.
За підрахунками соціологів, реальний вільний час середньостатистичної людини на межі ХХ–ХХІ століть у середньому становить близько 1800 годин на рік. У соціально й економічно активної людини він майже дорівнює обсягу робочого часу – до 2000 годин на рік. Дослідження бюджетів часу (себто пропорції його розподілу поміж різними заняттями) свідчить, що робочий час у власному значенні (офіс, завод, крамниця, інститут) становить 7–8 годин. Решта доби – неробочий час, що складається з часу, потрібного для виконання робочих функцій (поїздка туди й назад, переговори, що стосуються професійної діяльності, іноді переодягання, вмивання тощо) – 1–1,5 години; часу, необхідного для домашнього господарства й самообслуговування, – 3–4 години. Нарешті, найбільшу й для декого найприємнішу частину неробочого часу забирають фізіологічні потреби (сон, харчування, секс та особиста гігієна) – 8–9 годин. Отже, сукупний неробочий час становить орієнтовно 16–17 години. Чим насичений наш вільний час, напевне, варте окремої розмови. А чим він був заповнений за життя наших предків і, головне, скільки його було? Більше? Менше?

Між ледарством і каторжним трудом

У традиційних суспільствах Європи виробничі цикли були підпорядковані переважно сільськогосподарському календарю. Паузи між ними, зважаючи на сезонність сільського господарства, що було основою економіки та джерелом багатства, й становили вільний час, маркований численними святами з яскравою господарською символікою. Так, звичай влаштовувати весілля після жнив, коли інтенсивність праці значно спадала й можна було віддатися кількаденним веселощам без шкоди для господарства, дійшов і до наших днів. До ХІХ століття технічна оснащеність селянської праці перебувала на надзвичайно низькому рівні, а сама вона потребувала надзвичайно великих енергозатрат, займаючи весь світловий день. Домогосподарство слов’ян, германців, балтів та інших народів варварської і середньовічної доби трималося здебільшого на праці всіх його членів, так що реальне робоче навантаження чоловіків і жінок було майже однаковим. Усе це, помножене на недостатність харчування, загрозу неврожаїв, епідемій та воєнних лихоліть робило собівартість вільного часу нечувано високою. Вільний час був лише дозвіллям, можливістю не просто відпочити, а відірватися від каторжної праці й одноманітності повсякдення.

У християнізованому середньовіччі до переліку традиційних господарських свят, що мали язичницьке коріння, додалися церковні, котрими зазвичай почали вимірювати рік. До найбільших із них належали Великдень, Трійця, день Святого Іоанна Хрестителя (Купала), Різдво, Водохреща, а трохи згодом Новий рік і післявеликодні травневі свята. За підрахунками істориків, сукупний святковий час у пересічних селян або мешканців маленьких міст у XV– XVIII століттях становив щонайменше два місяці на рік – такою була компенсація за напружений ритм праці, коротку тривалість життя і його одноманітність. Універсальною формою народних свят від Піренеїв до Уралу були численні варіанти карнавалу, якими супроводжувалися урочисті храмові свята, процесії міських цехів і купецьких гільдій, ярмаркові гуляння тощо. Свято протиставлялося будням, це був час марнотратства значною мірою саме тому, що будні – час дбайливого заощадження. То були особливі події, коли люди припиняли працювати і з’їдали та випивали все, що потрапляло під руку й старанно накопичувалося протягом кількох попередніх місяців. Веселощі в сільській місцевості стирали станові різниці, й за різдвяним або великоднім столом у шинку разом пиячили прості священики, козаки, мандрівні спудеї та місцева старшина. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан, який мешкав в Україні у XVII столітті, з подивом описував великодній звичай, коли в обмін на дарунки й чинш, піднесені селянами, їхній пан викочував посеред дворища діжку горілки й власною персоною з черпаком у руках частував своїх підданих «аж до заходу сонця, якщо селяни ще можуть триматися на ногах».

Окрім пиятик і переїдання повсюдним святковим дійством були кулачні бої, особливо популярні в містах. У XVIIІ столітті гетьманська влада навіть періодично забороняла місцевим козакам виходити на двобої із солдатами російських гарнізонів і купцями: поєдинки переростали в бійки «стінка на стінку», що завершувалися смертями, каліцтвами, а іноді переходили в погроми. Зрештою, чи не найпромовистішим втіленням вивільненого духу й плоті під час свят ставали часті статеві контакти. Кмітливі історики, підрахувавши за метричними книгами час народження й зачаття немовлят, з’ясували, що пік «вільного кохання» припадав якраз на завершення великих постів, які передували Різдву та Великодню.

Працювати чи відпочивати?

Характер праці змінив характер свят. Модернізація та промислові революції перенесли центр господарського укладу в міста. Епоха «дикого капіталізму» накопичувала початкові статки шляхом необмеженої експлуатації робітників, котрі були змушені працювати від 14 до 18 годин на добу. Демографічний вибух, що стався в ХІХ столітті, збільшував кількість робочих рук із геометричною прогресією, водночас здешевлюючи робочу силу та відкриваючи шлях до її дедалі жорстокішого визискування. Від­­повід­­дю робітничого і селянського середовища на погіршення умов праці та життя стали бунти, страйки й алкоголізм.

В останній чверті ХІХ століття вдосконалення технологій, профспілки й перші спроби держави виступати посередником між працедавцем і найманими робітниками призвели до поступового скорочення робочого дня до 10 годин, обо­­в’язкового вихідного, а згодом до щорічних відпусток. Та за всієї прогресивності цих змін дозвілля пролетаріату дуже повільно насичува­­лося змістовними речами. Для більшості колишніх селян, які через злидні потрапили на фабрики, збільшення вільного часу породжувало безліч незнаних доти проблем: чим його заповнити? Верхівка кваліфікованого робітництва читала бульварні листки, відвідувала бібліотеки, які власники-філантропи влаштовували при підприємствах, і навіть музеї. Відпочинок цієї невеликої гру­­пи робітників взорувався на буржуазну респектабельність, яка пропагувала помірність і конструктивне дозвілля. Усе це мало додавати певного соціального престижу. Робітники Київського машинобудівного заводу товариства «Гретер і Криванек» заснували перші в місті футбольні команди «Сокіл» і «Славія». Утім, для більшості неписьменних колег по цеху головними розвагами лишалися споглядання міських пожеж, кулачні бої на ярмарках і пиятика в шинках.

Прикметно, що до 70% найманих робітників в Україні становили категорії так званого напівпролетаріату – селян-заро­­бітчан, котрі, не припиняючи працювати на землі, їздили в місто підробляти на заводах і фабриках. Ця маса некваліфікованого робітництва зберігала стійкий зв’язок не лише із сільською економікою, а й із культурою та святковою обрядовістю, сприймаючи свій побут у місті як вимушений і тимчасовий. Відпочинок і розваги після виснажливої, майже каторжної праці (особливо на будівництві великих заводів Катеринославщини, залізниць і видобувних підприємств Донбасу) мали вигляд старих патріархальних святкових «сесій», які тривали по кілька днів поспіль і щедро заливалися дешевим алкоголем.

Потяг до невибагливих, іноді брутальних і розтягнутих у часі святкувань, котрі виразно нагадували середньовічні звичаї, робітництво й селянство зберегли і в ХХ столітті. Дві світові війни, го­­лодомори й ненормований робочий день (п’яти­­денний робочий тиждень із двома вихідними радянська влада «подарувала» країні лише 1967 року) потребували компенсації у вигляді «відривних» гулянь, які всіляко заохочували пропагандисти «нового побуту». 1929-го Раднарком спробував запровадити своєрідний та­­бель-календар, у якому було 360 днів, розбитих на 72 п’ятиденних тижні (п’ять днів, що лишалися, вирішили вважати святковими). Кількість вихідних днів істотно зросла, але виявилася невигідною з погляду потреб форсованої індустріалізації з максимальною мобілізацією дармової робочої сили, тому 1931 року календарю повернули шестиденний тиждень, а 1940-го – семиденний. На експерименти влади з робочим часом народ реагував у свій спосіб, зберігаючи потяг до традиційної алкогольної анестезії. Лише починаючи з 1960-х здорове й інтелектуалізоване дозвілля почало прищеплюватися пропагандою і шкільництвом, але охопило не всі вікові категорії та верстви населення. Попри те що пити стали менше, матеріальний добробут дещо підвищився і навіть з’явилися імпортовані з побуту американського та європейського робітництва відпусткові подорожі, міське населення, яке рекрутувалося переважно із села й зберігало побутову релігійність, автоматично подвоювало кількість свят, додаючи до суто радянських ще й церковні. Власне, цей дуалізм зберігається і нині. Утім, не поспішаймо радіти, згадуючи про родовід святкової лихоманки, що розтягується на тижні. Вона, як ми бачили вище, не є святом свободи, а радше забуттям від повсякденної безвиході. Сум­­но? Але ж святкуємо!

ОКОЗАМИЛЮВАННЯ. Впровадивши нові державні свята, радянська влада тривалий час змушувала громадян, попри релігійну традицію, працювати у неділю

СОНЦЕСТОЯННЯ У ШВЕЦІЇ. Першими офіційними вільними днями були релігійні свята

З проекту нового Трудового кодексу:

Ст. 131:
1. Нормальна тривалість робочого часу становить 40 годин на тиждень.

Ст. 143:
4. Максимальна тривалість роботи протягом тижня за підсумованим обліком робочого часу не має перевищувати 48 годин