У фойє кінотеатру "Жовтень" гамірно. 18:30. За півгодини розпочнеться прем'єрний показ стрічки "Людина з табуретом", однак все, що відбувається зараз, більше нагадує тематичну вечірку мандрівників та митців. Люди у лляних сорочках, з дредами, наплічниками, карематами, об’ємними татуюваннями і бородами. Біля входу хтось в руках тримає дарбуку. І біля рецепції. І посеред фойе також. З одного кінця приміщення в інший бігає заклопотана Катерина Мізіна, вітаючись з усіма новоприбулими і обіймаючи їх усіх. Катя Чилі радісно махає дівчатам у натовпі, Іван Ясній розмовляє з Ділею, біля входу з'являється Марко Галаневич з "ДахиБрахи" з дружиною Наталкою Бідою з Dakh Daughters. Гості поруч столу зі сувенірною продукцією розглядають листівки і наклейки, та найбільше цікавості викликають маленькі табурети з надписами "мрій і дій". Їх швидко розкуповують.
18:50. Відчиняються двері до глядацької зали. У розмові молодих чоловіків, очевидно, друзів Кантера або, принаймні, його хороших знайомих, звучить фраза:
«Ну що, будемо відпускати сьогодні Льончика?…»
Постать Леоніда Кантера настільки рельєфна, настільки яскраво виражена, що вистачає лише декількох штрихів, аби можна було сформувати думку про її масштаб. Режисер, мандрівник. У 2004 придумав гру "З табуретом до океану". Разом з друзями та сім'єю здійснив подорожі до чотирьох світових океанів. Зняв про це фільми. Заснував мистецький хутір «Обирок», де проводив різні культурні заходи, з-поміж яких фестивалі "Хліб своїми руками" та "Мама Африка". Брав участь у Революції Гідності, пішов добровольцем на війну. Зняв про це фільми "Війна за свій рахунок", "Добровольці Божої Чоти" та "Міф". У червні 2018 закінчив життя пострілом у себе.
Читайте також: Фільм «Міф»: відлуння неіснуючого голосу
19:06. Починається фільм.
З перших хвилин "Людини з табуретом" видно, що усі найголовніші складові життя Кантера тут наявні та взаємодіють, хоча спочатку цей фільм і задумувався, як суто розповідь про четверту «табуретну» мандрівку. Втім, у стрімкому потоці пригод, музики, років, ідей, веселощів та ризику на перший план, завдяки своїй гостроті та складності, виходить все ж одна тема – проблема добровільної смерті. Зрозумілим це стає після того, як Леонід на перших хвилинах стрічки перевертає пісочний годинник і починає розповідати "казочку, у яку майже неможливо повірити". Цією казочкою, власне, і є історія його життя, яке закінчилось саме так, як закінчилось.
Стрічка триває 1 год 40 хв. Ніби й зовсім небагато, зважаючи на кількість подій, окреслених тут. Однак, за цей час на екрані з'являється стільки викликів, що вистачило б на десятки фільмів, десяткам людей і з десятками життів. Причому, виклики ці знаходяться абсолютно в різних площинах: виробничій, художній, ідейній.
Читайте також: Чим відомий Леонід Кантер
Насамперед – складна побудова фільму. У ньому одночасно подається багато паралельних історій, використовуються відеоматеріали різних часових проміжків життя Леоніда, а також тут є анімовані казки з різних куточків світу та спогади близьких. Головною ж лінією стають кадри передсмертного відео мандрівника, які дрібними вкрапленнями з’являються на екрані упродовж усього фільму, поступово збільшуючи напругу. У цьому записі Леонід намагається підсумувати прожите, але також багато мовчить, мовчки дивиться в камеру, або ж сидить з закритими очима. Але саме це, зважаючи, що трагічна кінцівка усім відома, робить їх такими промовистими і саме це змушує глядача не видихати повітря трохи довше. Усі події, що відбувались раніше, як от динамічні епізоди з подорожі до Атлантичного океану, веселощі на хуторі «Обирок», чи стрілянина в Донецькому аеропорту, сприймаються, як спогади Кантера, і відходять на другий план. Тобто у фільмі безліч людей, подій, простору, взагалі у ньому – півсвіту. Спершу стрічка просто спантеличує своєю широтою та поліфонічністю. Але в результаті, завдяки композиційному рішенню та відповідному монтажу ( режисер – Ярослав Попов), ми перш за все бачимо самотню людину у себе вдома, яка, збираючись піти з цього життя, згадує усе, що в ньому відбулося.
Справжній виклик традиції документального кіно робить творча команда "Людини з табуретом", використовуючи у фільмі анімацію. Вона дійсно «очуднює» фільм, як любив говорити Кантер.
Крім того, в основі чи не кожного сюжетного повороту – ніщо інше, як виклик. Собі, стереотипному мисленню, банальностям, перешкодам, здоровому глузду – життю загалом.
Та одним з найбільш суперечливих питань, які порушує "Людина з табуретом", кидаючи виклик нам самим, є: як сприймати добровільну смерть? Після перегляду цієї стрічки, такі звичні усім тези, що самогубство, мовляв, вчиняють лише слабкі люди або ж ті, яким нічого не вдалося досягти житті, не витримують жодної критики. Фільм спростовує також і те, що в життєрадісних, активних людей з неймовірно насиченим та щасливим життям, не може бути депресії. Стрічка вчить співчуттю і показує, якою необхідною є підтримка близьких.
"Я займаюся такою фігньою в житті, яка називається творчість. А це – нічого… Це нічого. Її неможливо помацати. І цій пустоті, цьому "нічому" я присвятив більшу частину свого життя", – говорить Леонід.
Читайте також: Леонід Кантер: Необізнаність спричиняє страх
"Льоня завжди обирав пограниччя, а тому йому легко було обрати смерть", – говорить Гатило, боєць «Правого сектору», один з героїв фільму «Добровольці Божої чоти»
Останні кадри "Людини з табуретом" – співання лемківської хлібної пісні "Беньки-Бубеньки". Йдуть титри, у залі вмикають світло. Фільм завершується, але пісня звучить далі. Вже наживо. Ритмічна дарбука, голосами друзів Леоніда Кантера: "Дай, Боже, щєстя млинарю, дай, Боже, щєстя млинарю-млинарю,млинарю-нарю".
У фойє кінотеатру "Жовтень" багато обіймів, гості вітають творчу команду з прем’єрою. Але люди незвично тихі.
У черзі до гардеробу дівчина говорить своїй знайомій: "Знаєш, цей фільм не будуть обговорювати. Він надто такий…він такий… Він не надається до цього".