Учасники українського літературного процесу 1980-х можуть пам’ятати Ярослава Мельника як критика. Та аж тепер випадає нагода пізнати його як автора художніх творів. Шляхи Господні незбагненні, адже в Литві цього письменника вже багато років вважають своїм – і дуже відомим. Там він провів понад 20 років, але крім країни, де народився й виріс, та країни, де переважно проживає, наш земляк має ще одну духовну батьківщину – Францію, яка приваблює його своїм відчуттям свободи, поглядом на світ, звідки навіть Україну він розуміє краще й де також видає свої тексти. Критика називає їх екзистенціалістськими, часом – сюрреалістичними або й узагалі пов’язує з магічним реалізмом.
Читайте також Подорож глибинкою душ: автор "Білої гарячки" про специфіку пострадянського простору
Нещодавно у видавництві «Темпора» в серії Бібліотека «ЛітАкценту» вийшла друком перша прозова книжка Ярослава Мельника українською мовою «Телефонуй мені, говори зі мною». Тижню вдалось поспілкуватися з письменником під час його приїзду до Києва та Львова з нагоди презентації в тамтешніх Книгарнях «Є».
У. Т.: Ваші книжки входять до п’ятірки найбільш читаних у Литві, написаних місцевими авторами. Ви позиціонуєте себе як українського чи як литовського письменника? Чи бентежить вас те, що нині в нашій державі ви не дуже знані?
– Та я про це не думаю. «Чий я». Це якась шизофренізація. Нічий. Я просто є. Адже ми не річ, щоб комусь «належати». Я і український, і литовський. І планети Земля. І Господа Бога. Просто наші люди звикли жити у світі ярликів, а це звужує бачення істини. Певне асоціювання мене з Литвою – досить умовне, хоча це не означає, ніби вона та її люди мені не дорогі. Чому не із Францією? Деякі речі я написав у Нью-Йорку – то, може, асоціювати себе зі США? Я вважаю, що в епоху глобалізму недоцільно пов’язувати автора з країною, в якій він проводить час чи яка видала йому паспорт.
Що стосується письменника – то він узагалі вільний птах, на мій погляд. За самовідчуттям я українець, у мене немає проблем із самоідентифікацією, я народився йвиріс на Волині, мої батьки походять із Галичини, і тепер, коли вже багато років зв’язаний із Литвою, я не сиджу в ній безвиїзно. Може, в Україні я проводжу більше часу, ніж багато письменників, які регулярно отримують західні гранти. Я не бачу різниці між мною, який усе літо в Україні, й Андруховичем, який місяцями в Німеччині. Усе воно настільки відносно в наш час… Що ж до відóмості, то й це доволі умовно. Досить почати давати по кілька разів на рік інтерв’ю українським ЗМІ, публікувати й презентувати по всій державі свої книжки, регулярно висловлюватися на тему політики – і ти станеш чимсь реальнішим для цього контексту. І будеш таким, поки «світитимешся». На жаль, нерідко в основі брендів, «творення імені», лежить не стільки якість творів, скільки цей примітивний механізм. Однак і текст, якщо в ньому закладена внутрішня енергетика, має силу. Ось тільки вона – вповільненої дії.
У. Т.: У Литві ви пишете лише художні твори – а чи й критику, як раніше в Україні?
– Суто художні твори я пишу не в Литві, а взагалі. Повсюди. Мої улюблені місця творчості – паризькі кав’ярні. Або рідні українські ліси. І прозу (та й поезію) писав завжди, паралельно з критикою. Просто був знаний свого часу саме як критик. Так склалося. Щодо критики, то я був критиком української літератури й висвітлював переважно сучасну поезію, хоча є в мене статті й про прозу. Якщо хтось пам’ятає моє ім’я, то передусім як пов’язане з дискусією, котру ми вели з Миколою Рябчуком. Вона тривала роками в різних виданнях, до неї долучилися десятки письменників. Розмова була присвячена проблемі так званої «сповідальної» та «метафоричної» поезії. У своїх статтях я віддав належне першій – коли автор безпосередньо висловлює свої думки з мінімумом метафор. По суті, я не був проти «метафоричної», тобто герметичної лірики. Згоден, що часто її створюють талановиті люди, одначе коли вона писана графоманами, то їхня сутність тут куди сильніше замаскована, ніж у «сповідальній». Звісно, зараз я це все називав би по-іншому, вигадав би нову термінологію. Інакше обґрунтовував би…
У. Т.: Для письменника, на ваш погляд, важлива належність до якогось напряму? Ви самі її відчуваєте?
– Коли писав критику, не думалося про такі речі. Нині, сам будучи авторомхудожніх книжок, я можу констатувати, що встановлення тенденцій, рівнів, стилістичних шкіл не байдуже письменникові. Слід визнати: критика структурує літературне середовище. Уявіть собі сто людей: кожен пише що хоче. Безумовно, потрібен хтось, хто розставив би все по поличках, – і не тільки для того, щоб читач легше орієнтувався. Самому письменнику це важливо, навіть якщо він не погодиться з критикою, не стане «звіряти» свого наступного твору, мовляв, написаний він згідно з тим, як його «охрестили», чи ні. Французи кажуть у таких випадках avoir desrepères, «мати орієнтири».Що стосується мене як прозаїка, то я уявляю свою творчість у певній традиції саме завдяки критикам, які про мене писали. Вони згадували про традицію Кафки, Борхеса, Кортасара, Діно Буццаті, Орвелла, Бредбері та ін. Зазвичай мої твори відносять до сюрреалізму, говорять про фантастичний реалізм, зсув свідомості чи реальності, містику (хоча це не має спільності зі стилем «відьом» і «чортівні»). Також часто про мою прозу відгукуються як про екзистенційну, філософську, хоча в ній зовсім немає філософських термінів.
У. Т.: У вашій прозі не знайдеш опису місця, немає і часових ознак, не йдеться про конкретні епохи…
– Це і правда, й ні. Спочатку про правду. У мене зайняло б десять хвилин наситити свої книжки вказівками, що дія відбувається в місті Рівному чи Ворошиловграді. І в якомусь конкретному році. Нема проблем. Але тоді моя проза щось різко втратила б. Я не можу цього пояснити навіть самому собі – чому не вказую місця й часу. Цьому опираються стилістика, характери. А неправда в тому, що мої герої цілком конкретні й живуть у цілком конкретному середовищі, в конкретні епохи – це не якісь ходульні схеми, а живі люди. У них легко впізнати себе, сусідів, знайомих. Ви читаєте мою прозу і бачите звичний усім побут: дружина кричить на чоловіка, навіщо він забрав із пральні діряві простирадла, – і раптом герой провалюється в щось уселюдське, виходить за межу побуту й опиняється у світі буття. Я пишу про універсальні проблеми. Очевидно, через те мої книжки зажили популярності в інших країнах (хоча я розумію всю відносність своєї «відомості»).
Якщо автор береться за вузьку проблематику, скажімо, пише про якийсь період історії свого народу, зображує його болючі моменти, як-то Шкляр, – я важко уявляю (за всієї поваги й до автора, й до теми, яку він висвітлює!), щоб це було цікаво, наприклад, французькому або голландському читачеві (не з української діаспори). Якщо беремо рівень Достоєвского, то він пише про конкретне місто – Петербург, але передусім йому цікава оголена суть людини. Там географія – лише антураж. Чому Достоєвскій такий популярний у світі? Бо він не пише про проблеми царської Росії. Він пише про стани свідомості,про загальнолюдське, оперує архетипами. Хоча, як на мене, не можна вимагати від усіх однакового. Літератори повинні бути різні, зокрема й такі, що просто описують, як місцевий кримінал наїжджав на дрібного бізнесмена і як Галя посварилася з Дмитром, бо той закохався в її подругу, котра з допомогою тітки-чаклунки напустила на нього чари. У таких авторів завжди буде вдячний читач. Місцевий.
У. Т.: Ви створюєте свої тексти лише українською? Чи перекладаєте самі себе? Вам не здається, що, передбачаючи іншомовне тлумачення власних книжок, письменник навмисне збіднює лексику, відкидає цікавинки своєї мови, уникає складних конструкцій – щоб усіляко спрощувати роботу майбутньому перекладачеві?
– В Україні чомусь вважають, що вірність нації зводиться до того, аби, крий Боже, не почати писати якихось речей не рідною мовою. Це вузьке розуміння патріотизму, як на мене, – від низької загальної культури. Багато що залежить від теми, від контексту, в якому опиняєшся. Хоча здебільшого мої тексти – українською, іноді я вдаюся й до інших мов – литовської, французької. Навіть до англійської брався. І це нормально не лише для випадку Набокова чи Кундери, а й для вітчизняної традиції. Марко Вовчок писала українською, російською, французькою, розмовляла сімома, а читала – десятьма мовами. У мене стоїть 50-томник Івана Франка. Там цілі томи написані не українською мовою. Німецькою, польською, російською… І не лише наукові праці, а навіть вірші Франко залишив по собі німецькою та польською. Це була людина-гора. Я не думаю, що він став від того менш українцем. Для мене – навпаки. Це масштаб. Не хутір. Характерно, що навіть Шевченко, символ нації, писав не лише українською. І ми не можемо йому закинути, що він тим зраджував свою націю. Ми просто не уявляємо сили освіченості й інтелекту тих людей.
У. Т.: На ваш погляд, письменник стає знаний за кордоном радше завдяки якості письма чи внаслідок промоції?
– Гадаю, тут відіграють роль обидва фактори. Є таке поняття, як імідж певної нації в літературі. Яскравий приклад:шведи і їхні детективи. Письменникові з цієї скандинавської країни пробитися на Заході легше. Так склалося, що один швед написав добрий детектив, досяг мільйона тиражів за кордоном, другий, третій… Тепер цей жанр – їхній бренд (детальніше про даний феномен – у книжці Яна-Еріка Петерссона «Стіґ Ларссон. Детективіст на тлі епохи». – Ред.). Із наших авторів, очевидно, тільки Андрій Курков має більш-менш визначену аудиторію. Бренд української літератури за кордоном потрібно формувати довго, мудро, виважено. Та навіть якщо вітчизняних письменників показало телебачення, про них написали газети – цього недостатньо. Треба, щоб їхні твори відповідали планетарним тенденціям. Зверніть увагу: росіяни світових бестселерів теж не мають. І це попри те, що в їхньої країни інший масштаб та відомість, і, скажімо, Франція є виразно русофільською. Проблема, можливо, у тому, що сучасні письменники – й українські, й російські, й литовські – не уникають небезпеки провінційності: вони або пишуть «про своє село», або десь шукають цей постмодернізм (чи що там настало вже після нього) – але на Заході це вже пройдено. Західні видавці, читачі нерідко сприймають наші «відкриття» як учорашній день.
Читайте також: Від прози життя до його драми
У. Т.: Чи помічаєте у Франції спад інтересу до книжки?
– Помічаю: це загальна тенденція в комп’ютернуепоху. Але там це не так кричущо, бодай тому, що книжка, причому інтелектуальна, здавна в моді, й ця мода не зникає. Ти можеш не дуже розуміти її сенс, але щоб бути в тренді, мати про що висловитись на всіляких аперитивах, вечорах, потрібно читати, бути в курсі видавничих подій. Навіть якщо ти банкір чи бізнесмен. У Франції є середній клас, який просто зобов’язаний цікавитись інтелектуальною літературою і висловлювати свою думкупро неї. Він не може говорити про масові примітивні книжки – це знижує його образ. На ньому ж таки тримається відповідний ринок, бо він переважно й купує друкований товар.
У. Т.: Вважають, що Радянський Союз був читаючою країною, існували надзвичайно масштабні тиражі. На вашу думку, традиція читання перервана, чи її тоді просто вигадала радянська пропаганда?
– Знову ж, і так, і ні. Справді, наклади були досить високі. Скажімо, навіть у маленькій тримільйонній Литві поезію видавали по 100 тис. примірників. Ви не повірите, примірників моєї книжки літературних портретів «Сила вогню і слова» вийшло 5 тис. А це були тексти молодого критика. То що говорити про тиражі тодішньої прози? А сьогодні вони навіть у популярних українських прозаїків нерідко – по 2 тис. Люди читали, бо мали спрагу – вони були відрізані від світу; інтернету й сателіток не існувало, Радіо «Свобода» глушили, література була єдиним віконцем у світ – хай нерідко й замаскований – інших ідей. Крім того, існувала могутня мережа книгарень. Але були й дуті тиражі. Існував інший бік медалі. Адже видання фінансувала держава, не особливо дбаючи, чи продадуть їх, чи цю книжку читатимуть. Я знаю одного українського поета, який організував тоді замовлення книгарень на 20 тис. своїх книжок. На виручені гроші купив собі «Волгу». А книжка лежала непродана.
У. Т.: Повернемось до Литви. Там є державна підтримка книговидання?
– Менша, ніж у Франції, де цим займається потужна структура – Національний центр книжки, – але є. Наприклад, щороку видавництва надсилають заявки на підтримку опублікування своїх авторів до Мінкульту, який і виділяє гроші на підтримку литовської літератури. Є державне сприяння й самому літпроцесові. Є акція Міністерства культури «Книжка року», до якої підключено різноманітні ресурси: радіо, телебачення, адже тільки держава може забезпечити всебічну підтримку. Акція полягає в тому, що експертна комісія укладає так званий довгий список книжок литовських письменників, котрі вважає найякіснішими. Якщо автор потрапляє до короткого списку (а мені двічі пощастило там побувати), то це означає, що три місяці, до фіналу, центральне телебачення перед півгодинною передачею вечірніх новин рекламує поруч з іншими чотирма і його книжку. Також на зупинках громадського транспорту по всіх містах і містечках Литви можна побачити афіші з тими п’ятьма книжками. Автори дають інтерв’ю на національних теле- й радіоканалах. Йде обговорення в бібліотеках. Кінцевий етап – голосування читачів, хоча в останній рік додали ще й голосування експертів (вирішили врівноважити, оскільки побачили, що йде «перекіс» у бік масової літератури). Звісно, є купа інших премій – громадських, приватних. Але слід зважати на те, що найбільший ресурс для промоції має держава. Шкода, в Україні бракує такої державної підтримки книжок і книгочитання.
Читайте також: Як привчити дітей до класичної літератури