Ось перший корпоратив, і ви починаєте розмову зі співробітником чи начальником, яка неминуче приведе до теми, де навчалися і де виросли. І ваш російськомовний колега відкриває, що він, звісно, родом… із Галичини!
Як україномовний американець (котрий живе і працює в Києві понад вісім років) я можу порівнювати мої емоції в такий момент зі сценою із «Зоряних війн», де герой Люк Скайвокер дізнається, що його смертельний ворог, який щойно відрізав йому праву руку, – то його батько. «Це неправда. Це неможливо! Ні-і-і-і! Ні-і-і-і!», після чого Скайвокер відпускається і пірнає в безтямну безодню.
Варто починати це міркування з урахуванням реалій. Кожен із нас, свідомих, переходив на російську хоча б раз у житті, а може, й більше. Може, на розмову. Може, на один вечір. Може, на місяць. І є різні причини: заради комфорту, соціального тиску, бажання пристосуватися або навіть бажання практикувати іншу мову. Ми всі грішні. Але це не змінює факту, що ми зробили свідомий вибір розмовляти українською.
Це означає, що ми розмовляємо українською, незважаючи на наслідки, навіть якщо нас, приміром, не запрошуватимуть на кулуарні/«інсайдерські» зустрічі після роботи, а деякі колеги жартуватимуть, кажучи: «Як ся маєш?» (нібито кожна україномовна людина є бойківським пастухом).
І ми розмовляємо українською, навіть якщо не дістанемо підвищення на посаді й більшу зарплату, про яку мріяли.
Та невже! Київські директори і начальники стверджують, що «виключно україномовні» мають усі ті права та можливості, що й російськомовні. Я вважаю такі твердження українським варіантом західної політкоректності, який добре опанувала російськомовна «еліта» столиці.
Моя відповідь: «Фігня!». Якби це була правда, ми не бачили б, як більшість галичан і волинян переходять на російську, починаючи київське робоче життя. Якби українська мова мала належний захист держави, ніхто з тих, хто володіє нею як рідною, не покинув би її, бо їм не треба було б це робити, щоб отримати якісь вигоди.
Не дай Бог ти як «винятково україномовна людина» зізнаєшся, що родом із Києва або десь зі Сходу. Коли вас часто запитують місцеві: «Звідки ви?», ваше пояснення щодо Івано-Франківська чи Торонто стає таким собі імунітетом. Це слугує виправданням вади, що позбавляє жалю колег.
Але мій колега з Миргорода, який розмовляв виключно українською (не суржиком, кинутим, як кістка, своїм співрозмовникам) і ніколи не переключався на російську, роздратовано сказав мені, що його співробітники відкрито висміювали його. Що це говорить про його кар’єрні перспективи?
Усі нюанси зводяться до того, що україномовні несуть той хрест, від якого свої ж співгромадяни відмовилися. І після багатьох років несіння навіть найпереконаніші починають дивуватися: «Скільки ж іще його нести і за який кошт? Чи інерція суспільства змушуватиме моїх дітей нести цей хрест також? Чи вони поглинатимуться тією київською біомасою, яка тупо голосує за черновецьких і луцьких?
Усе ж таки столичні вчителі вимагають права розмовляти російською під час перерв. Легше виховати гордих україномовних у Чикаго чи Едмонтоні, ніж із такими жлоб-учителями.
Однак поза нашими індивідуальними моральними переконаннями ми вимушені зробити гіркий висновок, що в постмодерному світі жоден українець – чи по громадянству, чи по крові – не має обов’язку розмовляти українською у своєму приватному (тобто недержавному) житті, зокрема й на роботі. Тим більше бути уродженцем Галичини чи Волині не зобов’язує цю людину послуговуватись українською у приватному житті. Наскільки ми знаємо, її діди та бабусі могли би бути переселені з Росії, і вона тепер хоче знову об’єднатися зі своїм російським корінням. І хто ми такі, щоб засуджувати ту людину?
Найбагатший галичанин Віталій Антонов, імовірно, не має глибокого коріння в цьому регіоні. Як у краї, ізольованому від русифікації до 1939 року, для галицьких прізвищ характерне родове закінчення виключно «ів» замість російського «ов». Його прес-служба відмовилася сказати мені, звідки його батько. Якщо місце народження не зобов’язує розмовляти українською, то чи може чисте українське прізвище на кшталт Шевченко чи Ткаченко змусити когось це робити (і за таким самим принципом чи російське прізвище звільняє когось від такого обов’язку)? Звичайно, ні. Але це не означає, що відмова говорити мовою їхніх предків – через комплекс меншовартості, брак свідомості чи конформізм – не повинна викликати жаль у тих із нас, хто просто насолоджується своїм українським прізвищем і відповідно українським корінням. Американці в цьому випадку кажуть: «It’s their loss» («Це їхня втрата»).
Як «виключно україномовні» все, що ми можемо вимагати, – це щоб українська держава забезпечила найвищий захист тим із нас, хто робить вибір розмовляти українською на публіці й на роботі, працюючи як у державних органах, так і на приватних суб’єктів.
Якщо верховенство права коли-небудь прийде в Україну, ми матимемо можливість подати в суд проти працедавців у випадках економічної дискримінації проти нас, що зараз масово відбувається.