Уже після офіційного відкриття Олімпіади Комітет державної безпеки дізнався, що кілька дисидентів запланували вийти на Красну площу із плакатами антирадянського змісту. Превентивно заарештовувати супротивників режиму не було за що, а головне, це могло викликати вкрай небажаний резонанс: за даними спецслужби, вони зуміли зв’язатися з іноземними журналістами, котрих багато було тими днями в Москві, й анонсували свою акцію. Відтак хтось запропонував інше рішення. У відповідний день і час Красною площею поїхали автоцистерни для поливання вулиць. Радянська влада «просто» дбала про чистоту й прохолоду на головній площі держави. Звісно, це зробило неможливим прохід по ній, годі й казати про те, щоб стояти з плакатами.
Серед офіцерів, які спостерігали за цією операцією, були й українці (на час Олімпіади до Москви своїх фахівців відрядило чимало республіканських та регіональних управлінь КГБ). Нинішня влада незалежної України в боротьбі з протестами також використовує деякі надбання своїх іще радянських попередників. Утім, конкретні методи змінюються згідно з вимогами часу.
Не посміхайтеся, вас моніторять
Будь-які дії проти будь-якої акції чи її окремих учасників починаються зі збору інформації. За наметовим містечком у центрі міста стежити нескладно: воно нікуди не дівається. Що ж до окремих осіб, то ще в часи тієї самої московської Олімпіади чи не найважливішим засобом стеження був нагляд у прямому сенсі слова, наприклад фізичне пересування за об’єктом на вулиці.
Цифрова епоха дуже полегшила цю справу. Ні для кого не секрет, що мобільні телефони, як, утім, і стаціонарні, можна прослуховувати. Проте в Україні масштаб такої практики зазвичай серйозно перебільшують. Є підстави вважати, що серед журналістів та громадських активістів, котрі так чи так підтримують Євромайдан, «на прослушку» поставлено лише кілька відсотків. Серед політиків цифра, звісно, вища, але навіть із-поміж депутатів Верховної Ради аж ніяк не кожен удостоюється персонального прослуховування.
Технологія має свої нюанси. Скажімо, є апаратура, яка вмикається на підслуховування й запис лише за певними ключовими словами й не орієнтована на окремого абонента (зазвичай таким чином відстежують вашу електронну пошту). Але значно простішими і тому поширенішими за прослуховування є звичайний моніторинг дзвінків та відстежування місцезнаходження. Адже мобільний телефон повсякчас надсилає сигнал на найближчу «соту» (бачили ці вишки мобільного зв’язку над дахами супермаркетів та інших будівель народного користування?). Відтак той, кому потрібно, завжди може з відносно непоганою точністю визначити координати вашого перебування.
Знову-таки всі про це знають, але не всі уявляють, які це відкриває можливості. Скажімо, так можна визначити райони вашого проживання й роботи (адже зазвичай ночами телефон людини зберігається вдома, а впродовж дня – на робочому місці). Можна фіксувати ваші стандартні щоденні маршрути. Можна робити й деякі тонші висновки. Наприклад, якщо апарати журналіста Ікс та політика Ігрек опиняються в одній локації і тут сигнал з обох раптово зникає, спостерігач має всі підстави припустити, що ці двоє зустрілися й діляться якоюсь настільки важливою інформацією, що для уникнення «прослушки» витягли зі своїх телефонів акумулятори. Так засіб перестороги стає тривожним чинником. Крім того, на вимогу правоохоронців чи спецслужб оператор мобільного зв’язку може видати ІМЕІ-код вашого телефона. Це дає змогу дізнатися його модель і суттєво полегшує втручання в роботу.
Торік навесні телефонним стеженням скористалася столична, точніше печерська, міліція. Це відбувалося в межах відомої історії про «замах» на депутаток від ПР Горіну, Льовочкіну та Бережну, яких 2 квітня закидали під будівлею парламенту сніжками. Наприкінці травня міліцейська прес-служба заявляла, що допитано 350 осіб, чиї мобільні телефони на час події були зафіксовані поблизу Верховної Ради. Автор цих рядків знає двох журналістів, яких на місці подій не було, але яким телефонували правоохоронці з проханням посвідчити про «сніжкову справу», бо їхню присутність там нібито підтверджено даними мобільних операторів. Щоправда, офіційна повістка нікому із двох так і не надійшла.
Окрім того, велику допомогу як державним, так і недержавним пінкертонам надають соціальні мережі. Необов’язково стежити за вашим приватним листуванням (якщо ви користуєтеся сервісами Gmail та Facebook, це ще й технічно складно). Зазвичай люди самі надають достатньо інформації про себе. Тому не лише в кабінетах спецслужб, а й у партійних офісах є працівники, серед завдань котрих моніторинг соцмереж та аналіз інформації, викладеної, умовно кажучи, дописувачами з першої сотні українського рейтингу Facebook. Я знайомий з кількома такими фахівцями. Дехто з них працює на владу, а після роботи ходить підтримати Євромайдан. А дехто – на опозицію і запевняє, що своєю роботою наближає царство правди й демократії.
Бий і тікай
Інформація в усі часи, не лише в цифрову епоху, була також і зброєю. Хоча більше це визначення пасує дезінформації. Пропагандистські війни довкола Майдану – окрема тема. Стратегічно ж завдання влади просте: мінімізувати інформаційний потік «за Майдан» і, природно, максимізувати його критику. Якщо на міжнародному рівні це вдається вкрай погано, то всередині країни режим може тішитися певними успіхами.
Інформаційне підживлення конче потрібне для легітимізації насильства проти активістів протесту. Йдеться не про легітимізацію його в буквальному розумінні («узаконення»), а про виправдання в очах частини населення. Ба навіть про стимулювання насильства. Так само як «Національна революція» заохочує не дуже численних, але вельми активних ультраправих (знову-таки це окрема велика тема), необхідність «защиты от коричневой чумы» може штовхати на протиправні дії їхніх ідейних близнюків із середовища, наприклад, адептів «Русского мира» де-небудь у Сімферополі. Знову пошлюся на власний досвід: у приватному листуванні в тих-таки соцмережах навіть я, аж ніяк не трибун Майдану, вже кілька разів отримував повідомлення, котрі, приміром, для політика на моєму місці стали б достатнім приводом для звернення в міліцію. Я, щоправда, не вірю, що за цими погрозами в моєму випадку можуть бути якісь дії. Проте після їх прочитання виникла й утвердилася думка, що, можливо, не всі напади на активістів у регіонах та випадки пошкодження їхнього майна скоюються за наказами злочинної влади. Частково це цілком може бути «самодіяльність». Таке припущення вкрай неприємне для прибічників Євромайдану, котрі намагаються вірити, що представляють весь народ. Але цього не можна скидати з терезів.
Інша річ, що згадані інциденти владі вигідні в будь-якому разі. Точковий пресинг активістів на місцях – це і спосіб позбавити столичний Майдан підтримки з регіонів, і технологія недопущення розвитку місцевих «майданчиків». Украй характерно, що в понад двох десятках розслідувань, зі скрипом розпочатих міліцією за відповідними заявами в різних містах, досі невідомо навіть про жодного підозрюваного. Єдиний виняток – резонансна справа про побиття Тетяни Чорновол. І то в цій справі поки що більше запитань, аніж відповідей (так, декого із затриманих на місці злочину не було, і слідство наразі не оприлюднило ніякої інформації, що підтверджувала б їхню причетність). Натомість підпали автомобілів, псування житла чи пряме побиття активістів у провінції особливого резонансу не набувають. А покарання винних не настає і поготів.
Природно, таке «неформальне» насильство з мовчазної згоди держави доповнюється й цілком формальним із боку правоохоронних органів. На час написання цього тексту його відчули на собі останніми Юрій Луценко та інші активісти в сутичці з «Беркутом» під стінами Києво-Святошинського відділка міліції. Здебільшого йдеться не про те, чи має міліція право вдаватися до сили. Ні, зазвичай проблема виникає з масштабами її застосування. Як і побиття 30 листопада та 1 грудня, події під відділком на столичному проспекті Перемоги мали виразні ознаки перевищення службових повноважень (це як мінімум). В усіх випадках керівництво «органів» заявляло про службове розслідування, а через розгін Євромайдану 30 листопада кільком високопосадовцям навіть вручили повідомлення про підозру в скоєнні злочину. Та віз і нині там, і наразі немає підстав вважати, що він зрушить із місця. Безумовно, це стимулює і міліцію, і легендарних тітушків до дальших порушень закону.
Друзям – усе, ворогам – антимайдани
Порушення закону тими, хто покликаний його охороняти, не завжди пов’язані з прямим насильством. Класичний приклад – не передбачені законодавством візити інспекторів ДАІ до активістів Автомайдану зі спробами позбавлення прав за нібито порушення правил дорожнього руху під час акцій поблизу маєтків можновладців. Щонайменше одна така спроба (щоправда, через суд) уже вдалася. Достатньою підставою для судді виявився рапорт невідомого інспектора ДАІ, правдивість котрого, за словами учасників процесу й самого обвинуваченого, ніхто не перевіряв.
Порівняно з радянською добою сьогоднішня влада практично не може протидіяти протестувальникам без порушень закону. В СРСР існувало покарання за антирадянську діяльність і навіть пропаганду, діяла також каральна психіатрія, була можливість висилки неугодних за кордон тощо. Нині ці інструменти відсутні, тож на пострадянських теренах практикується притягнення опонентів влади до юридичної відповідальності за більш чи менш надуманими звинуваченнями в «звичайних» правопорушеннях. Необхідно зазначити, що Україна поки що в цьому плані відстає від Білорусі чи Росії, де влада фактично будь-якої миті може нацькувати спецпризначенців на будь-яку масову акцію лише під приводом «несанкціонованості». Водночас прагнення української влади реалізувати систему «заборонено все, що не дозволено» є очевидним. Це підтверджують, скажімо, тривалі баталії довкола різних варіантів закону про мирні зібрання.
Протестувальники нерідко маніпулюють категоріями прав людини, зокрема права на протест. Але відмінність нинішнього українського режиму від попередників, аж до часів Леоніда Кучми та Леоніда Кравчука, в тому, що він навчився маніпулювати цими категоріями значно успішніше. Так, антимайдан був очікуваним. Щось подібне намагалась організувати ще команда Віктора Януковича взірця 2004 року, коли поїздами Укрзалізниці до помаранчевого Києва безплатно доправили кілька тисяч шахтарів. Однак тодішній президент Леонід Кучма не дав згоди на їх прикриття міліцією, а без того штаб Януковича не ризикнув виводити своїх прибічників на ворожі їм вулиці. Втім, у 2006-му регіонали успішно обкатали технологію масових зібрань, і сьогодні масштаби її використання обмежуються в них лише фінансовим аспектом: якщо виділять достатню суму, можна зібрати по антимайдану в кожному обласному центрі, не виключаючи західних.
Однак процес навчання відбувається буквально на ходу. На вже згаданий Автомайдан та пікетування органів влади режим навчився відповідати іншими мітингами та пікетами (найбільшими цієї зими були пікетування Посольства США, помешкання одного з лідерів ВО «Свобода» Ігоря Мірошниченка, помешкання журналіста й одного з ідеологів Євромайдану Віталія Портникова). Відповідні теми підхоплюють контрольовані телеканали. Деякі з них діють, як і майданівські, лише в інтернеті й мають у назві слово «громадський»… Неприємний для протестних активістів факт полягає в тому, що дим у цьому разі не завжди без вогню. Так, Мірошниченка пікетували нібито на знак протесту проти насильства ультраправих на Майдані. І хоча деякі повідомлення про їхні напади та пограбування є відвертою фальсифікацією, в низці випадків інциденти справді мали місце. Лише кілька днів тому, наприклад, комендант Майдану Арсен Аваков мусив вибачатися перед киянином Денисом Кикирешком за напад кількох самозваних «оборонців Майдану», що стався посеред білого дня на Хрещатику.
Загалом влада, очевидно, хотіла б сподіватися на остаточну маргіналізацію й умирання Майдану за тим самим принципом, за яким у Росії згасли «болотні протести» (від назви Болотної площі в Москві) 2012 року. Однак слід розуміти, що в російському випадку неабияку роль у придушенні виступів відіграло відверте міліцейське та суддівське свавілля, коли за ґратами на роки опинилися люди, ніяк не причетні до інкримінованого їм побиття поліцейських, а часом і жертви самої поліції. Попервах українська влада теж намагалася йти цим шляхом, ув’язнивши дев’ятьох осіб за звинуваченнями в нападах на силовиків під Адміністрацією президента 1 грудня. Та більшість затриманих наразі довелося випустити. Це показало, що російські й радянські сценарії боротьби з антивладним протестом в Україні повною мірою не спрацьовують. Поки що.
як українці ставляться до влади
Катерина Кобко, Київ:
«Влада є влада. До неї ніхто ніколи й ніде позитивно на сто відсотків не ставився, і особливо в Україні. Але нинішній уряд виїв увесь кредит довіри українців – від Заходу й до Сходу, зробив за останні роки, а особливо місяці титанічну роботу над тим, щоб практично всі в країні зажадали усунення такого неадекватного політичного режиму. Моє ставлення цілком корелює з тими, хто жертвував і жертвує наразі своїм часом і здоров’ям задля того, щоб щось змінити на краще. Моя відраза до влади жевріла впродовж років її панування і як досягла свого апогею 30 листопада, тримається стабільно на рівні. Навіть не уявляю, яким чином ПР може себе реабілітувати. Вони перейшли межу. І вони це знають, і ми. Джерелом влади є народ… Це означає, що коли в народі з’явилась така потреба, то його невід’ємним правом є самостійно послати у відставку й уряд, і президента. Законним методом. І вони зобов’язані підкоритися. На жаль, як ми можемо бачити з подій донедавна, народ мають на увазі в усіх розуміннях. Законні методи не спрацьовують, та й не може бути інакше в олігархічній державі, керованій «блатним» президентом».
Ольга Лозинська, Львів:
«Влада в нашій країні – це якийсь парадокс. Основна стаття Конституції проголошує, що джерелом влади є народ. І от цей народ у кількості більш ніж мільйон осіб виходить на майдан Незалежності, вимагаючи, щоб отой, що ми називаємо його «гарантом» цієї самої Конституції, отой, портрети якого ще висять у кабінетах чиновників, почув нас! І це парадоксально: народ як джерело влади мерзне на морозі, щоб Янукович виконав свої обіцянки про «стабільність»… Утім, хоч би як іронічно це звучало, в нас справді все доволі стабільно було до революції: стабільно обкрадали бюджет, стабільно наша країна котилася до прірви, стабільно всі мовчали… Я знаю, багато людей утомилися стояти на Майдані. Але те, що говорять, ніби люди розійдуться, – як на мене, лише бажання влади поширити такі чутки, щоб слабші зневірилися, щоб посіяти сумніви. Але Майдан не розійдеться – аж поки ми змінимо президента на справжнього гаранта, який виконуватиме вимоги українського народу, поки Україна підпише асоціацію з ЄС, поки кожного українця почують».
Олександра Жиленко, Київ:
«Якщо говорити про найвищі ешелони, то в мене є глибоке переконання: сьогоднішня українська влада й український народ живуть у двох різних реальностях. Складається враження, що привладна людина дивиться у вікно й бачить там єдинорогів, квіти та морозиво, а потім дивується: чому хвилюється народ? Тому я ставлюся до влади як до інстанції, яка начебто має виконувати якісь певні функції щодо, пробачте, покращення життя країни, але не може їх виконувати через перебування в іншому вимірі буття.
«Поворотним» моментом для мене стало 30 листопада. Раніше ставлення до влади було «всі люди при владі однакові, тож нехай вони роблять щось своє, тільки мене хай не чіпають і не заважають жити». Сьогоднішнє ставлення – переконання, що ці люди навіть не заморочуються тим, аби вдавати із себе «слуг народу». Здається, ті, хто дорвався до влади, намалювали собі таку картину світу, в якій вони граються в політику й будують собі симпатичні триповерхові будиночки, іноді сходячи до того, щоб укласти якусь угоду або відвідати публічний захід. Немає жодного відчуття, що ці люди розробляють якісь плани розвитку країни чи бодай окреслюють якісь шляхи на два-три роки вперед. Це трішки лякає, тому, звісно, з такою владою не хочеться мати жодних справ через її ненадійність і некомпетентність.
Кожен громадянин, від олігарха до прибиральниці, повинен мати змогу брати участь у вирішенні питань устрою нашої держави та її розвитку. Сьогодні, на жаль, цього немає. На найвищому рівні відбуваються самодурство та узурпація влади, що згодом проявляється на місцях. Сама структура держапарату побудована таким чином, щоб не дати звичаній людині почуватися правовою одиницею, здатною вплинути на ситуацію в країні. Саме тому, попри всі спірні моменти, я вважаю події останніх півтора місяця дуже позитивними, бо ж громадяни почали усвідомлювати свою силу і свій потенціал, який у єдності з іншими хорошими людьми має всі шанси маленькими кроками привести до глобальних змін».
Андрій Рибалко, Суми:
«Ставлення до нашої влади в мене було завжди негативним. На краще воно, звісно, не змінилось. Був момент, коли я схвалював окремі дії влади, наприклад підготовку до підписання асоціації з ЄС. Однак навіть ці процеси згорнулися. Тепер – гірше вже нікуди. У гірший бік змінилося й ставлення до провідних опозиційних партій…
Загалом влада й народ в Україні живуть у різних вимірах. Ті, хто обіймають найвищі посади, надзвичайно відірвані від реалій життя звичайного українця, який уже не сподівається, що влада робитиме щось корисне, а хотів би, щоб вона не коїла чогось лихого. Найактивніші висловлюють незадоволення діями влади, але їх ігнорують і вдають, що це не протест, а політичні ігри.
Хоч як це сумно, джерелом нашої влади справді є народ, оскільки поки що народ не зміг її повалити. Доки українці платитимуть податки, виконуватимуть рішення судів і рахуватимуться з міліцією, ця влада є легітимною».
Катерина Серко, Харків:
«Влада – це збочення сили, так само як сексуальний садизм – збочення статевої любові». Це Фромм, із яким я згодна. Влади як окремого суб’єкта взагалі бути не повинно. Є певні особи, які представляють інтереси людей і залишаються легітимними, поки прямо пов’язані з народом, що їх обрав. Коли вони втрачають зв’язок із громадою, вони повинні втрачати і свої владні повноваження.
В Україні діє якась садо-мазо-система влади. З одного боку, влада як окрема каста вже не виконує замовлень народу і, по суті, вийшла за межі законності.
Чи змінилось моє ставлення до української влади за останній час? Мова про еволюцію знань. Що більше дізнаєшся про їхні дії, то гірше ставлення. Але ставлення до влади не змінилось, бо вона не змінилась. Це є кістяк сталої політики, сталих міфів і старих методів. Вони думають, що, аби покращити свій імідж, достатньо пустити перед танком народний хор».
Роман Кулик, Київ:
«І до Євромайдану я перебував у глибокій опозиції до неї, і щодня стикався із показовими вчинками правлячого угруповання… Події останніх 56 днів лише вкотре закріпили за Януковичем та його оточенням імідж дуже хитрих клінічних ідіотів із залізною хваткою та фатальною безкомпромісністю.
На даний момент я не відчуваю, що «джерелом влади є народ», оскільки активна частина суспільства вказала партії влади на необхідність змін та оновлення еліт, але всі «останні попередження» народу були проігноровані. Однак розуміння цього виразу для мене – це можливість як кожної територіальної громади, так і народу загалом впливати на механізми прийняття рішень у країні на всіх рівнях і наявність ефективних, доступних кожному громадянину способів контролю чиновників та існування соціальних ліфтів, тобто можливості для кожного стати частиною владного апарату…»