«На наметове містечкопротестувальників у Черкасахнапав «Беркут», який побив мітингувальників», «прокуратура Києва порушила чотири кримінальні справи», «протестувальникам під Українським домом погрожують 14 роками в’язниці за побитих беркутівців…» Ці й аналогічні новини поволі насичують українські ЗМІ.
Мета влади цілком зрозуміла – залякати потенційних учасників акцій протесту та застосувати проти них увесь арсенал репресивних засобів. Проте всім тим правоохоронцям, готовим виконувати розпорядження влади про придушення протестів у накоренку, розраховуючи на те, що вона тут надовго, варто було б замислитися.
Україна за своєю природою не може тривалий час залишатися авторитарною, а тим більше такою, в якій пануватиме режим із яскраво вираженою регіональною ідентичністю.
Час грає проти нинішньої влади. Вона втрачає підтримку своїх прихильників та мобілізує опонентів. Сподівання на те, що за браком кращої альтернативи нічого не станеться, невиправдані, оскільки зрештою вибір буде зроблено за принципом «лише б не ці!» Терплячість українців має свою межу, коли спрацює ефект склянки води, що, як відомо, вміщає сотні крапель перш ніж вихлюпнеться від останньої.
Навряд чи влада може почуватися впевнено, коли в столиці має 10–15% реальної підтримки. Адже, що також загальновідомо, революції – привілей столиці, а регіонам в разі чого завжди доводиться вдовольнятися протестом із усіма наслідками, які із цього для них випливають. Що і довели події 2004–2005 років.
Тим часом Україна, як і решта світу, наближається до серйозних економічних проблем. Причому вони завдяки політиці стискання пружини, котру влада провадила протягом останніх двох із половиною років, у наших умовах призведуть до більш руйнівних наслідків, включно із соціальними. Буде значно важче, ніж 2009-го, проте, на відміну від влади тогочасної, ця ще й перебуває у міжнародній ізоляції, за якої розраховувати на підтримку ззовні не може.
Ми спостерігаємо щонайменше екватор цієї влади. Річ лише в тім, чи з наближенням до протилежного полюса вона обере еволюційний чи революційний шлях відходу в історію. Це її справа та її вибір. Світовий досвід, включно із минулим нашого регіону, знає різні способи, як це можна зробити. Останні антиподи – події в Румунії та Угорщині, що сталися наприкінці 1980-х. Але ті, кого режим нині цинічно використовує для утримання влади за будь-яку ціну, – завтра будуть нею покинуті.
Тому правоохоронці та чиновники, які сьогодні погрожують і застосовують силу й тиск проти громадян, мають пам’ятати про наслідки. Адже посилання на те, що, мовляв, вони всього-на-всього солдати і мають виконувати наказ, а відповідальність лежить на тих, хто цей наказ віддає, не виправдає їх.
Виконання злочинного наказу є злочином, тому кожен правоохоронець, держслужбовець чи військовослужбовець мають право такого наказу не виконувати. У кожного є вибір. Щонайменше у відповідь на злочинний наказ покласти рапорт/заяву про відставку/звільнення.
Якщо ж хтось заради збереження посади/підвищення обирає злочин проти народу, який, як відомо, є єдиним джерелом влади в країні, то він має усвідомлювати, що на шальках терезів його особиста доля. Чи хочуть вони повторювати долю Пукача?
Навіть якщо вони діють відповідно до букви закону, то мають пам’ятати його дух. Коли закон надто віддаляється від поняття «справедливість», а влада, вдаючись до маніпуляцій із судом і парламентом, блокує будь-які спроби вирішити ситуацію еволюційно, то проблема завжди (не було іншого в жодній країні Європи, включно навіть у такій специфічній, як Росія) вирішується революційно.
У свою чергу, лідерам опозиційних сил уже час попередити тих, хто зараз працює на державу, що відповідальність за порушення прав громадян лежить на них навіть тоді, коли вони лише рядові виконавці наказів. Це необхідно зробити вже зараз. Принаймні для того, щоб запобігти кровопролиттю в майбутньому.