ФОТО: Андрій Ломакін
В’язні концтабору варили частини людського тіла. Про це інколи згадував мій дід Костя (царство йому небесне!) після зайвої чарки. Він був одним із радянських солдатів у німецькому полоні. Дід людського м’яса не куштував, але бачив, як інші в’язні вдавалися до канібалізму. «Казали, що воно солодкувате на смак», – якось промовився дід, глибоко втягуючи дим «Прими» без фільтра.
А мою бабу Ніну погнали на роботу до Німеччини – разом із кількома іншими молодими дівчатами з села Очеретувате, що на Полтавщині. В листопаді 1942-го їй було 18 років. Це сьогодні Airbus «Люфтганзи» домчить вас до Німеччини за кілька годин. Тоді ж, згадує баба Ніна, полонянок везли півтора місяця. Гастарбайтерів доправляли на спеціальну біржу праці, де їх розбирали роботодавці. Отак Ніна Степанівна потрапила у місто Опладен.
Перший «рабовласник» моєї бабусі був лихим. Працювати їй доводилося дуже тяжко, обід часто складався з самої лише скоринки хліба, а ночувала вона на горищі. Втім, не набагато краще німець обходився зі своїми трьома дітьми. Найбільше діставалося синові, німому хлопчикові. Напевне, єдиною людиною яка до нього добре ставилася, булла молода батрачка з України.
Коли вона вирішила втекти,хлопчик дав їй яблуко на дорогу. Ніна переховувалася то в чагарниках, то в садках передмістя. В Опладені працювало ще кілька дівчат з Очеретуватого, вони її тихцем підгодовували. Втім, баба Ніна казала, що її швидко спіймали і знову виставили на продаж.
Новий хазяїн виявився людиною напрочуд доброю. Пекар Йозеф Ніжель, уже літній чоловік, втратив єдиного названого сина – можливо, на Східному фронті. Інших дітей у подружжя Ніжель не було. Мабуть, саме тому, як вважає Ніна Степанівна, ці німці поставилися до неї майже по-батьківськи. Вона допомагала їм по господарству й у пекарні, натомість мала нормальне ліжко і їла за одним столом із господарями. Але такий комфорт швидко закінчився.
Ішов 1943 рік, гітлерівцям назаводах бракувало робочих рук, а на фронтах стало геть скрутно. Мою бабусю забрали на підшипниковий завод фірми «Гоце» (Goetze), що випускав деталі для військової техніки. Туди ж ганяли працювати й військовополонених із місцевого концтабору. Отак баба Ніна познайомилась із дідом Костею. Робота в них була важкою, схожою на каторгу, й це тривало вісім місяців, доки у квітні 1945-го у місто не ввійшли американські війська.
Янкі збентежили українських селян, гастарбайтерів з Опладена, неочікуваною турботою про іноземних громадян. Кожен українець, гастарбайтер чи військовополонений, почав отримувати той же раціон, що й вояк армії США.
До американського пайка входила упаковка жуйки. Це окрім тушонки, різних консервів, галет тощо. Була там пачка «Кемела» без фільтра, плитка шоколаду, інколи банка пива. Але жувальна гумка виявилася найбільшою екзотикою, яку могла тоді скуштувати радянська людина.
«Рабам Третього Райху» пропонували лишитися на Заході. Союзники, попри домовленість видавати всіх громадян СРСР, запрошували їх до себе – спустошена війною Європа потребувала робочих рук. Готові були забрати наших гастарбайтерів Америка, Канада й навіть далека Австралія.
Ще в Опладені дід із бабою вирішили одружитися. Вони захотіли додому. Багато хто на пропозицію союзників погодився, а вони, бачте, ні. Бабуся досі згадує: коли потяг із колишніми бранцями рушав на Схід, на станції стояв Йозеф Ніжель з дружиною і довго дивився вслід…
На зміну тушонці й шоколаду прийшла перловка, і то – не щодня. Дорога додому тривала аж до жовтня 1945-го. Дід Костя потім ще дослужував у армії років зо два. Згодом народилась у них дочка Люда, пізніше – син Володимир. Проминули роки, й він побрався з дівчиною на ім’я Ольга, в них народився спочатку син Роман, а через три роки – Андрій. Який, власне, й пише ці рядки.
Чи правильно вчинили дід із бабою? Інколи в моїй родині виникають суперечки – варто чи не варто було приставати на пропозицію доброзичливих американців. Баба Ніна каже, що дома таки краще. Я з нею не погоджуюсь: хоча б тому, що там, куди вона не поїхала, люди мають пристойнішу старість.
Але якби молоді Костянтин і Ніна поїхали на Захід, а не на Схід, їхній син не зустрів би мою матір. Не було б і мене.