Волинські Афіни

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

Так само і з містами. В Україні та за її межами чимало гарних міст, більших і менших. Острог – районний центр на Рівненщині – поміж них не перший і не останній. Давнє, історичне, а нині мале, проте доволі охайне й приємне місто з визначними архітектурними пам’ятками. 

Але ось уже 15 років в Острозі працює виш. Його офіційна назва – Національний університет «Острозька академія». І за півтора десятиліття університет став, можна сказати, домінантною установою в містечку.

У період свого розквіту, приблизно у XVI сторіччі, Острог тривалий час був містом визначним, столичним (згадаймо славетних князів Острозьких), інтелектуальним. Вища слов’яно-греко-латинська школа була найбільшим навчальним закладом на багато-багато верст довкола. Тоді літописці називали Острог Волинськими Афінами.

У радянські часи про це якщо й згадувалося, то побіжно, як про сиву минувшину, якої вже не повернути. Натомість в Острозі був розташований обласний психіатричний диспансер з усіма похідними і наслідками від такого факту. В тодішній побутовій мові на Рівненщині фігурували фрази на кшталт: «Ти що, з Острога?» або «Мабуть, з Острога втік…»

«Тобто у свідомості пересічного громадянина назва міста української духовної й інтелектуальної слави асоціювалася тільки з психічними розладами та розумовими відхиленнями, – розмірковує Ігор Пасічник, ректор Національного університету «Острозька академія». – Ну а вже ми намагаємося повернути все до нормального стану».

Ігор Пасічник очолює Острозьку академію з дня її заснування, а краще б вважати, відновлення, тобто з осені 1994-го. Минулого серпня йому присвоєно звання Героя України. Як стверджує ректор, за ці роки він був у відпустці загалом щонайбільше три тижні. За свідченнями друзів та співробітників, навіть високе звання не дуже змінило Пасічника – він так само керує університетом, так само діловито проходить подвір’ям, роззираючись різким, пильним поглядом.

Декого з гостей ректор інколи супроводжує у підвали Старомонастирського корпусу, в яких і досі ведуться розкопки, демонструє глибокі прохолодні викопи, речі-знахідки, давню цегляну кладку. «Двоє студентів у нас загуляли – і таке буває. Цей факт виплив. Наслідки можуть бути найсерйозніші, тож вони самі прийшли до ректора покаятися. Я й присудив їм по кубометру ґрунту вийняти тут, у підвалах. Ось так потроху наші розкопки і рухаються», – каже Пасічник.

Острозька академія в Західній Україні – заклад не такий, як інші. Бо великі університети, як, наприклад, Донецький або Чернівецький, після здобуття Україною незалежності особливих проблем із переформатуванням, здається, не мали. Тоді як університети новочасні – ті, що утворилися після 1991-го в кожному обласному центрі й не тільки, – все ж таки несуть на собі родове тавро радянських педінститутів. Більшою чи меншою мірою Острозькій академії з цим дуже пощастило. Університет не мусив переформатовуватися – він постав із нуля, якщо не брати до уваги давнього історичного бекграунду. Звісно ж, будівлі XVI сторіччя не збереглися – навчальні корпуси академії розташовані в спорудах колишнього жіночого училища імені графа Блудова, ще раніше монастиря капуцинів ХVIII століття. У радянські часи в майбутніх корпусах академії функціонувала школа-інтернат. Тож із такої позначки ректорові Пасічникові та його однодумцям вдалося не тільки зрівнятися, а й перевершити більшість українських вишів.

«Якість нашої роботи ми бачимо на подальших долях випуск­­­ників. У нас нульове безробіття. Усі, хто виходить від нас із дипломами, знаходять роботу без проблем», – розповідає ректор. У своєму кабінеті в головному корпусі університету Ігор Пасічник, як видається вільна хвилина, може і гостей прийняти, і кавою почастувати. Всміхається: «Коли я зайняв цей кабінет, у ньому не було стелі. Я сидів на цьому самому місці, що й тепер, а над собою бачив другий поверх, провалену підлогу, голубиний послід, ще вище – горище. Ось так ми починали».

Зараз у кабінеті ректора гарні меблі, шафи з книжками, портрети Гальшки Острозької – засновниці академії. Перед вхідними дверима оголошення: «Ува­­га! В кабінеті ректора ведеться відеоспостереження!» Утім, заздалегідь відмовившись, з огляду на таке застереження, від потенційних презентів, сам ректор подарунки все ж вручає. Раніше це були колекційні монети «Острозька академія», випущені Нацбанком на початку нового тисячоліття. Університет, певно, закупив якусь їхню кількість, хоча на сьогодні ці коштовні сувеніри вже вичерпалися. Нині ж ректор дарує гостям академії книжки. Власні, тобто продукцію видавництва Остро­зької академії. Цей університет має авторські права на творчість Уласа Самчука, українського класика родом із недалекої від Острога Дермані. Вже вийшли три томи: «Волинь», «На білому коні й на коні вороному» і «Марія». Видання ошатні, прикрасять собою будь-яку книгозбірню. Але й вони меркнуть перед «Острозькою Біблією» – величезною працею, проробленою тут-таки, в академії, науковцем-релігієзнавцем із Великої Британії отцем Рафаїлом Турконяком. Оцифрувати Святе Письмо, перенабрати на комп’ютері весь масив Книги Книг – труд титанічний. Позаторік отець Рафаїл за це отримав Шевченківську премію.

Колектив викладачів у Остро­зькій академії молодий, енергійний. Ось, наприклад, віце-ректор Петро Кралюк – філософ і письменник, так само як і отець Рафаїл, релігієзнавець, лише без церковного сану. Пан Петро, окрім викладацької та наукової роботи, написав ще й кілька книжок прецікавої прози – про його останній роман «Римейк» точилася досить гостра дискусія на сайті «Літакцент».

Завідувач кафедри української філології Анатолій Криловець – поет і літературознавець. Саме зусиллям пана Анатолія завдячує своєю появою відділ літературної творчості – група з десяти осіб, яку щороку набирають з абітури в межах гуманітарного факультету. Молоді «творці» ставляться до свого майбутнього фаху відповідально. Дехто вже є автором книжок, решта друкуються в колективних збірниках, альманахах, літературних часописах. Юлія Костюкевич, Оксана Пухонська, Юхим Дишкант, Роман Романюк – ці імена ще не розкручені, проте істинним аматорам молодої поезії вже відомі.

Сам Криловець, як натхненник і зачинатель цього химерного відділу, про своє дитя говорить так: «Якби півтора десятиліття тому мені у сні явився чоловік і прорік: «Настане час, і ти відкриєш в Острозі нову спеціальність і плекатимеш літературні кадри», я лише посміявся б. Дуже вже непоетичний був той час – середина 1990-х». Але, як бачимо, відділ літературної творчості є в Острозькій академії й донині.

Студенти. Кампус   

Неподалік академії стоять нові котеджі – десяток гарних житлових двоповерхових будинків, споруджених років десять тому. В більшості особняків мешкають викладачі, які працюють тут постійно. Два будинки використовуються як готелі для приїжджої професури – і саме тут інколи відбуваються романтичні вечірні посиденьки, ведуться розмови на високі й метафізичні теми, читаються вірші, бринить гітара. 

Острозька академія – навчальний заклад найвищого рівня з доброю історичною «генеалогією». Порівняти його можна з іншою академією – Києво-Могилянською, ось тільки навкруги немає Києва. І тому все культурне, мистецьке, духовне життя зосереджується в самому університеті, як у якомусь зарубіжному кампусі. Студенти займаються у факультативах, театральних та літературних студіях, слухають музику, переглядають фільми на дисках. Підтягують іноземні мови – цьому сприяє постійна присутність запрошених викладачів зі США, Канади, Польщі.

В університеті Волинських Афін є атмосфера, аура. Дух вільного навчального закладу, джинсово-патлата юрба студентів посеред подвір’я, рок-музика з динаміків на великій перерві після другої пари. Тенісні корти, на яких щоліта відбувається Ostroh Academy Cup – справжній тенісний турнір із грошовим призом, хоч і невеликим. Участь у ньому беруть зовсім юні тенісисти з України та інших держав. А самі студенти, крім науки, по-справж­­ньому викладаються ще й на футбольному полі, коли між факультетами розігрується щорічний Кубок ректора. Крики і свист із трибун тоді лунають на весь райцентр.

Зовсім поруч, за якийсь десяток кілометрів, – уже інша область, Хмельниччина, а також містечко Нетішин – центр Хмельницької АЕС. Місто, що, на противагу давньому Острогові, постало лише в останні десятиліття минулого сторіччя. Панельні багатоповерхівки, труби і градирні височіють зовсім поряд із кампусом мудрості. «Знаєте, як це воно, жити у місті, якому 25 років, а навчатись у тому, якому тисячоліття?» – каже мені Володомир Сушко, недавній студент Острозької академії, для якого тепер це місце – один із найтепліших спогадів. Що ж, Україна різна.