У моїй нещодавній колонці «В очікуванні Ґерніки» я описав історію створення й першої реакції на картину Пабло Пікассо «Ґерніка», яка ввійшла в канон іспанського мистецтва часів громадянської війни й, вочевидь, стала найвідомішою антивоєнною роботою ХХ століття.
Далі я написав:
«Історія створення “Ґерніки” пригадується мені в часи дедалі частіших дискусій про роль мистецтва в зображенні трагедії, зумовленої війною в Україні».
Чи будуть створені твори рівня «Ґерніки»? Невідомо. Можливо, зараз уже неможливо створити великі «мистецькі твори». Мистецтво вже давно відкинуло мову й форму, які можуть упоратися з великими, вирішальними темами й описати їх.
Нині культурними гегемонами для України стали Берлін, Париж, Лондон чи Нью-Йорк, а не Москва. Але сам звичай наслідувати «культурніших» — це побічний наслідок багатовікового колоніального існування.
Українські митці, щоб їх помітили й оцінили у світі, змушені використовувати мову, яка в останні десятиліття стала обов’язковим глобальним lingo з прийнятними місцевими варіантами.
Єдиний шанс для появи «твору мистецтва» — вирватися з нав’язаної парадигми. Я хочу вірити, що в Україні знайдеться художник / художниця, які всупереч несприятливим «погодним умовам» зможуть зануритися в навколишню дійсність і відфільтрувати цей досвід через свій аристократичний талант. Важливо, щоб ми могли подужати цей виклик і помітили, відчитали й оцінили мову та форму, запропоновану тими, хто, як і військові на фронті, береться за mission impossible.
Багато хто сприйняв мій текст із розумінням, але звучали й думки, які почасти, мабуть, зумовлені воєнною травмою, а також застиганням у якомусь упертому, сповненому комплексів триванні.
Читайте також: Культура в смартфоні: перспективний проєкт чи чергове виживання?
Мене звинуватили в «колоніальній» позиції щодо українського мистецтва. Дехто згадував мою давню роль директора Центру сучасного мистецтва Джорджа Сороса в Києві. Щоправда, прізвище Сороса не згадували відкрито, але можна легко здогадатися, що мене й Сороса асоціюють із колоніалізмом чи неоколоніалізмом саме щодо сучасного українського мистецтва. Я не вважаю, що мав би захищати діяльність Сороса в Україні, але хочу наголосити, що в 1997–2005 роках я взявся вести проєкт Центру сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії, бо вважав, що саме це буде великим кроком у напрямку десовєтизації та деколонізації українського мистецтва й культури.
Інтеграція в міжнародний мистецький дискурс ніколи не буває легкою і позбавленою небезпек, але, як і будь-який шлях до свободи, вона дає щонайменше шанс. Питання, як цей шанс може бути використаний, має стати основою будь-якої відкритої дискусії.
Якщо ж ідеться про мене, то родом я з українських автохтонів Польщі, чиї предки віками підлягали колонізації від різних державних утворень, що підпорядковували собі землі, на яких жила моя родина (Польща П’ястів, Перша Річ Посполита, Російська Імперія, Габсбурзька Імперія, Друга Річ Посполита, Третій Райх, Польська Народна Республіка).
Підозрювати мене в схильності до колонізаторського мислення — це не тільки перебільшення, а й особиста образа. Ба більше, серед критиків моєї позиції, які не зрозуміли її глибинного сенсу, були й люди, які є нащадками «внутрішніх українських колонізаторів», ментальних спадкоємців совєцької України, які дотепер залишаються впливовими постатями на українській інституційній мистецькій сцені. Нині всім нутром у ролі патріотів.
Американська дослідниця колоніалізму в Центрально-Східній Європі Ева Томпсон написала: «Колоніалізм починається з насилля, з побиття, з програної війни, з примусу, з усунення еліти колонізованого суспільства, з нищення книжок, тобто національної пам’яті».
Колоніальна російська влада намагалася долучити до управління підкореною країною якнайбільше місцевих, надаючи декому з них високий статус на локальній сцені. Найлояльніші в нагороду могли отримати кар’єру в метрополії. Така політика функціонувала до кінця існування совєцької імперії й бездоганно перетекла в пострадянську Україну, наповнюючи нову державу старими колоніальними кадрами й інституціями. Інституції існують донині, а кадри спокійно доживають свою старість. Така дійсність.
Те, чого я прагнув досягнути, пишучи свою колонку, присвячену історії створення «Ґерніки» Пабло Пікассо, — це розпочати дискусію, яка так чи інакше мусить також торкнутися проблеми колоніалізму, хоча геть в іншому вимірі, ніж цього хотіли б мої опоненти.
Читайте також: «Довбуш» і боротьба тривають
Найважливіше для українських проблем культури нині — вирішити, який вид ідентичності вибрати: той із самовизначенням, яке пригнічували весь період колонізації, чи той, який позбавляє українськість будь-якого можливого наповнення. Без прийняття колоніального багажу та його впливу на українське мислення неможливо створити такий наратив в українській культурі, який стосувався б найсуттєвіших питань і мав би шанс бути почутим поза Україною.