Ідея «держави в смартфоні» вперше пролунала в травні 2019 року. Відтоді «диджиталізація» під орудою Міністерства цифрової трансформації на чолі з Михайлом Федоровим невпинно прогресує. Триває цифровізація і в культурі, зокрема в книжковій сфері.
Ще від квітня 2019 року існує «перша українська аудіокнигарня» АБУК, а навесні 2021 року під гаслом «Тисячі книжок завжди з тобою» запрацювала цифрова бібліотека Librarius. В обох проєктів є мобільні застосунки, у яких можна придбати потрібне видання в аудіо- чи текстовому форматі. Обидві електронні книгозбірні наголошують на тому, що одне з їхніх головних завдань — боротьба з піратством, яким ми, на жаль, відомі в усьому світі. У цьому сенсі намагання забезпечити споживачів легальним українськомовним культурним продуктом не може не тішити. Звісно, українські «косарі-корсари» (за висловом Юрія Андруховича) так просто не відмовляться від своєї придуманої ними ж просвітницької місії та прагнення збити гроші на стараннях інших, однак дедалі більша кількість дійсно якісного контенту українською, який можна законно скачати або ж мати за незначну суму, уже цілком спроможна спокусити українських споживачів поглянути в бік вітчизняних розробників оригінальних програм і за сумісництвом популяризаторів нашої мови та літератури.
Нещодавно на культурній ниві нашої «країни в смартфоні» проросли два проєкти:
- Олександр Козлов, який до того розробив мобільні ігри «Кобза», «Літералі» та «Гра Слів», випустив застосунок-головоломку «Лагода». У ньому треба знайти помилки в текстах відомих українських поетів і поеток, виправити, здобути бали та відкрити їхні нові вірші (усього їх понад 400).
- Співачка Даша Астаф’єва анонсувала мобільний застосунок UnderBooks, у якому вона та інші медійні особи озвучили кілька новел Григорія Косинки (поки що є «Автобіографія», «На буряки», «Троєкутний бій») і кілька текстів сучасних, але ще маловідомих авторів (Назарій Заноз, Таня Поставна, Кирило Поліщук, Ксенія Циганчук).
Напозір — прекрасна ініціатива з поширення нашої літератури серед аудиторії конкретних осіб, а то й у певних середовищах (насамперед серед молоді, яка найактивніше користується інтернетом), однак є нюанси. Якщо гра Козлова поширюється безкоштовно, то застосунок Астаф’євої вимагає за місячну підписку $7,99. Співачка звіряється, що дуже старалася передати всю красу художніх творів, переконуючи: «Я оголялася тілом багато разів, але так — душею — вперше. Запрошую вас зануритися в українську літературу й залишитися з нею назавжди. Відкривати її — таке задоволення» (на відкритість, певно, має натякати й роззявлений рот на доволі вульгарній іконці UnderBooks). Звичайно, у Козлова й Астаф’євої — різні формати взаємодії з користувачами, але суть у тому, що працюють вони в одній галузі, а отже, у такому разі є колегами, які обирають різні підходи: у першому випадку — безкоштовне поширення, а в другому — монетизацію. І, звісно, чи резонно брати такі гроші за доволі поки що обмежений контент — теж відкрите питання. Об’єктивно кажучи, бажання заробити — не гріх. Однак чи аж так багато дає українська культура варіантів заробити в цифровому вимірі?
Читайте також: Грайлива нація. Як настілки (і які саме) стали популярними в Україні
Хай там як, але все це змушує задуматися про важливіше: наскільки масовою є потенційна аудиторія, яку можна охопити «культурою в смартфоні»? Чимало людей використовує телефон не для «окультурення», а радше навпаки, тоді як у багатьох просто немає потреби / часу (додайте свій варіант) на подібне. АБУК два роки тому звітував про загальну кількість 150 тисяч користувачів (новіших даних немає), а Librarius на квітень 2023 року повідомляла про 31 тисячу активних користувачів упродовж місяця (загальна кількість не озвучена). Як на багатомільйонну націю, це просто крапля в морі, а ми ще дивуємося, що не можуть розпродати багато паперових книжок накладом 2–3 тисячі примірників. З одного боку, усі ми так чи інакше споживаємо культуру, і мобільний формат споживання, зважаючи на його зручність і доступність, нібито мав би охопити більшу кількість людей. З другого боку, можна бути споживачем культури, але не своєї та/або користуватися нею безкоштовно, дивлячись ютуб чи слухаючи подкасти. Останнє, безперечно, теж непогано, але на безкоштовній базі культура далеко не заїде, і покладатися на те, що всі ентузіасти мають абсолютно альтруїстично віддавати задарма свої твори, теж не випадає. І виходить так, що причетні до української культури мають або займатися нею у вільний від основної оплачуваної роботи час, або ж сподіватися, що колись їхні вкладені сили й кошти окупляться. Ще лишається варіант просто тішитися своєю причетністю до розбудови рідної культури, яка тобі не відповідає матеріальною взаємністю, але натомість наче обіцяє славу у віках.
Зрозуміло, що популяризацією культури в цифровому вимірі мають опікуватися ті, хто й проголосив ідею «держави в смартфоні», однак для наших державників культурні справи ніколи не були пріоритетні, бо в них не можна розраховувати на значний зиск. І це стається якраз-таки тому, що споживачів цієї культури небагато, а тому грошей теж. Так коло й замикається, як у сумнозвісній приказці: чому дурні, бо бідні… Сама собою цифровізація потрібна й важлива, як і цифровізація культурних здобутків, але без осмисленої державної культурної політики — це поки що скидається на броунівський рух зі слабко контрольованим результатом, але стримано оптимістичним прогнозом. Тому, на жаль, перехід нашого мистецтва в умовний смартфон поки що більше схожий на чергову адаптацію задля виживання, аніж на перспективний проєкт, однак ця ситуація може різко змінитися, якщо поміняється ставлення держави до власної культури.