На День Незалежності в прокат вийшов новий фільм Олеся Саніна «Довбуш» про відомого ватажка опришків. Санін рідко радує повнометражними фільмами, випустивши їх лише три з періодичністю один на десять років. І в усіх трьох режисер (часто і сценарист) виступає міфотворцем. У «Мамаї» основою для цього був фольклор різних народів, зокрема й оповіді про того всуціль міфологічного персонажа, заявленого в назві. У «Поводирі» — розстріляний з’їзд кобзарів, про який не лишилося документальних підтверджень. У «Довбуші» ж, співавтором сценарію якого став письменник Василь Карп’юк (автор трьох книжок про народного героя), — це постать головного персонажа, овіяного легендами й оспіваного в піснях, а там, де вже є багато вигадок, неважко додати ще одну-дві.
У фільмі навіть показали сам процес того, як про Довбуша складали міфи, зокрема й про його невразливість. В одному епізоді в нього стріляють зблизька і, як бачать свідки, влучають йому просто в груди. Довбуш лишається неушкодженим, що відразу спокушає присутніх громадити здогади й фантазії, які набувають дедалі химерніших форм під час кожного наступного переказу. Про його заговорену бартку («Нею колись вовкулаку вбили!»), яка робить власника невразливим для куль; чи про те, як він голіруч спіймав смертоносну кулю і викинув її геть (а про його міцні руки й орлиний погляд марять навіть служниці в польському палаці), тощо. Сакраментальне «люди кажуть» у випадку Довбуша — це основа його образу, у створенні якого він сам бере активну участь, коли докидає значущі деталі до власної легенди. Ще одна історія — про те, як його в дитинстві вдарила блискавка й батько зарив сина в землю, після чого малий ожив. Цю оповідку розказали на декілька голосів і з різними уточненнями, і Довбуш радо підіграв оповідачам.
Тож якщо ви чекатимете від фільму Саніна правди про постать Довбуша, то ваші очікування не виправдаються, але натомість вам точно не забракне актуальності. Коли дивишся його зараз у кінотеатрі, знаючи, що будь-якої миті сеанс може перервати повітряна тривога через загрозу російських ракет, то вже в перших кадрах напис на екрані про російські ракети ніби нівелює всю історичну дистанцію між сьогоденням і XVIII століттям.
Читайте також: «День незалежності» — фільм про наше свято у несвяткові часи
Як і тоді, так і тепер «боротьба триває» (як сказано в кінці фільму), і якщо в «Довбуші» росіяни лишаються за кадром (від них є тільки посланці та гроші), то у ХХІ столітті всі маски вже знято. Незмінним, на жаль, у багатьох наших війнах також лишається братовбивчий конфлікт. У тій чи тій формі він зринає завжди, бо український народ здавна був розділений географічно і/або психологічно, і часто цей розподіл проходив по сім’ях. Олесь Санін показує це на прикладі двох братів Довбушів, Олекси й Івана (прекрасні актори Сергій Стрельников і Олексій Гнатковський відповідно), які й за народними переказами чомусь пересварилися, а у фільмі це подали як ідеологічне та мало не політичне протистояння. Перший клин у їхню братську приязнь вбиває заздрість і бажання слави, а пізніше — розбіжності в погляді на тих людей, серед яких їм випало жити і якими треба керувати. І якщо Олекса — це українська версія Робіна Гуда (йому «болить за людей»), то Іван вважає людей рабами, які ніколи не матимуть волі, а лише терпітимуть панів, які постійно змінюватимуть один одного. Цей контраст між двома близькими родичами, як двома полярними світоглядами, є і в назві фільму, де тільки прізвище без ім’я, тобто це не один із братів, а Довбуш як символ подвійності української характеру. Цікаво, що об’єднує їх віра в себе та в те, що марно просто чекати від Бога чогось, а варто діяти на власний розсуд. Як про це, наприклад, звіряється Іван: «Тепер ніц не прошу. Сам усе озьму». Ці розмови про Бога у фільмі вдало доповнені роздумами засновника хасидизму Баал Шем Това, який, як відомо, допомагав опришкам, бо, як про нього каже Олекса Довбуш, «це і твоя рідна земля».
Важливо, що в опришки йдуть здебільшого тому, що не можуть розібратися з власною внутрішньою амбівалентністю. Протилежні бажання ятрять душу народного месника, який змушений іти на злочини заради встановлення часто доволі суб’єктивної справедливості, виправдовуючи себе такою мантрою: я не розбійник, а той, хто своє відбирає і «за пуста не вбиває». Така життєва настанова й робить його вільною людиною, бо, як показано у фільмі, очікувати волі від поляків — марно. Бо й самі поляки, хоч і були тоді на тих землях владою, в образі княгині Яблоновської чекають на ласу пропозицію від Росії («яка розправляє крила і дивиться на захід»), щоб вигідніше їй продатися.
Читайте також: Тридцять три лимони, або Треш замість «M*A*S*H»
У цій ситуації наш народ укотре опиняється між двох вогнів і постає відразу проти всіх, виштовхуючи найвідчайдушніших на роль «збуйників», проте національна проблема прихована значно глибше. Її озвучує Іван як сумну й одвічну істину про українців: «Наші люди — вівці: з них здирають шкури, а вони між собою ворогують». Однак завжди знайдеться той, хто стане за народ, надихаючи його на спротив, і цим здобуде своє безсмертя й навіки поєднається з рідним краєм.
В усіх трьох фільмах Олеся Саніна оператором є неперевершений Сергій Михальчук, і в «Довбуші» його талант дає змогу розкрити красу Карпат, часом із наслідуванням стилю Теренса Маліка, коли природа стає повноцінним персонажем, як, наприклад, у кількох епізодах ними є навіть мальовничі гриби чи цілеспрямована жаба. І така талановита операторська робота покликана також посилити думку про те, за що саме борються люди. До того ж художники-постановники Олександра Дробот і Юрій Григорович провели неймовірну підготовчу роботу, щоб усе в кадрі мало якомога автентичніший вигляд. Фільм робила команда з понад трьох тисяч осіб, і питання, куди витратили бюджет 120 мільйонів (понад половину дала держава), не виникає, і прикро усвідомлювати, що найближчим часом наша кіноіндустрія навряд чи зможе отримати таку держпідтримку. Для «Довбуша» пошили понад тисячу костюмів (стараннями художниць із костюмів Гали Отенко та Марії Керо), побудували близько 20 локацій для знімання (біля Києва навіть звели цілу фортецю), різні історичні предмети збирали по всіх музеях або ж ретельно відтворювали (як, скажімо, кільканадцять документів, спеціально написані для фільму каліграфами), а бойові зіткнення, за словами режисера, розписували, «як партитуру симфонічного оркестру», залучивши в одній зі сцен аж 498 каскадерів. І все задля того, щоб пояснити глядачу, що саме й чому захищали народні герої.
Силу духу дає опришкам рідна земля, яка колись повернула Олексі життя, а тепер «не дасть нас убивати», як каже один з повстанців. Тому й головна ідея фільму сформульована так: «Поки борониш власну землю і гори, нічия куля тебе не візьме». Звісно, це не рятує від небуття, але обіцяє вічне життя, і Довбуш із барткою, «обманувши смерть», досі епічно біжить чи скаче на коні по горах.