Американський бізнесмен галасував, кидав на стіл долари й благав пустити для нього позачерговий аероплан. Однак начальник контори незворушно ігнорував експресивного іноземця й далі займався своєю справою. Українське товариство повітряних сполучень щойно пустило перший міжнародний рейс Харків — Тегеран, і директорові бакинського офісу треба було видати квитки першим пасажирам, які летіли до столиці Ірану.
Тут, у Баку, була остання зупинка перед кордоном. Уже шість разів літак сідав між українською й азербайджанською столицями, щоб заправитися пальним, і знову здіймався в небо. Сьомий аеродром на шляху рейсу до Тегерана розташовувався в перському місті Паглеві (нині Бандар-Ензелі) на південному березі Каспійського моря. Туди «Укрповітрошлях» уже не літав, і подорожні мали пересісти в аероплан «Юнкерс». Квиток Харків — Баку коштував 68 крб, а переліт Баку — Паглеві вдвічі дорожче — 130 крб. До того ж у вартість укрповітрошляхівського квитка входив страховий поліс на 5 тис. крб, а тут усі мусили написати розписку, що в разі катастрофи претензій до компанії «Юнкерс» не матимуть.
Читайте також: Українізація 1920-х років: «винахід» більшовиків чи джин із пляшки?
Нарешті формальності полагоджено. Американець із молодим харків’янином забираються в кабіну, і через три години аероплан уже кружляє над зеленим квадратом на витягнутій у море вузькій косі іранської землі. «Мсьє Поль» перевіряє іранські візи в закордонних паспортах пасажирів. І він, і начальник паглевійського аеродрому ага Магрулі, і аджан-поліцейський підкреслено ввічливі з іноземцями. «Це якось раптово і якось хатньо ставить двомісячну рису на нашому побуті й на наших звичках. Од Паглеві починається закордон», — занотував згодом свої враження Олександр Мар’ямов, перший пасажир міжнародного рейсу Харків — Тегеран та перший український кореспондент в Ірані. Через кілька тижнів він відсвяткував своє дев’ятнадцятиріччя.
Олександр Мар’ямов. Черкаси, 1927 рік
Із Черкас до столиці
Олександр Мар’ямов народився 5 червня 1909 року в Одесі, у родині Мойсея Яковича та Єлизавети Яківни Мар’ямових. Батьки нарекли сина Езрою, і в майбутньому він іноді так підписувався, але читачі його знали головно як Олександра, а друзі як Сашка. З Одеси сім’я незабаром перебралася до Черкас, і там, в українській провінції, Сашко захотів будь-що стати українським журналістом. Ще школярем він дописував у черкаську газету «Робітничо-селянське око», яку редагував Веніамін Фурер. Поки Сашко закінчував школу, Фурер робив партійну кар’єру в столиці. Із середини 1920-х він очолив газету «Радянське село», наймасовіше тогочасне видання, і довів її тираж до астрономічних 600 тис. примірників. Та коли до нього заявився цибатий і сором’язливий Мар’ямов, готовий на все, щоб тільки стати журналістом, Фурер не забрав його до себе в газету для села, а послав до свого найближчого товариша Бориса Ліфшиця в «Робітничу газету «Пролетар».
Читайте також: Шкурупій від А до Я
Це означало необмежені можливості! Фурер і Ліфшиць ділили на двох усю культурну сферу 1920-х років: «Треба було видавати якусь нову газету — організовувати її доручали або Ліфшицю, або Фуреру — залежно від того, для міста чи для села; виникала в якоїсь літературної групи ідея видавати свій журнал чи альманах — це брали на себе Фурер або Ліфшиць; готувалася виставка в художників чи скульпторів — Ліфшиць і Фурер були її покровителями; утворювався якийсь новий театр — і тут без Фурера чи Ліфшиця не могло обійтися».
Карта Ірану. На ній позначений маршрут Олександра Мар’ямова
Починати кар’єру Мар’ямову довелося з найнижчого рівня, тут жодні протекції не допомагали. Його завданням було ходити щодня по десяти наркоматах і збирати урядові новини, із яких потім у газеті робили десять рядків. І хлопець став проситися у відрядження «куди пошлють». Позаяк охочих їздити на периферію в столичній газеті було мало, редактор повагався і відрядив юного репортера… до Чорнух на Полтавщині, написати про сковородинські місця.
На сванській стежці
Сумніви редактора щодо талантів Мар’ямова швидко розвіялися. Не минуло й року, як хлопця відправили в далеке відрядження за межі України — у Сванетію. Із Тбілісі він цілком щасливо дістався поїздом до Кутаїсі, потім допотопним диліжансом доїхав до села Орбелі, а далі колісного шляху не було, поїхали верхи.
Читайте також: Артистка, пуристка і «радянська жінка»
Побаченого й почутого серед сванів вистачило б не на одну книжку. Про «історію сванської революції» — кревну ворожнечу між друзями, більшовиком і меншовиком, про дуже дорогі похорони, які розорюють сванську сім’ю, про бабусю, яка перепила на святі араки й утонула в нарзанному джерелі. Про кревну помсту, якою погрожують лікареві в разі невдалої операції, та про забобони, адже навіть учитель вірить, що чоловікові ганебно поратися із сиром, бо сир — жіноча справа. Про російський шовінізм у глухих сванських селах, що його спостеріг український журналіст: «Саме ця група руських на Кавказі — сільські фельдшери, руські вчителі, всі ті, хто розташувався на грузинській периферії, — зберегли якнайкраще обличчя колонізаторів і монополістів-культуртрегерів».
Надворі стояв серпень 1927-го, у самого Мар’ямова навіть тінь думки писати російською не промайнула. Він говорив чудовою наддніпрянсько-полтавською говіркою зі знаменитим м’яким «л», писав добрі репортажі й належав до кола найвідоміших, а водночас і найталановитіших письменників тогочасної України.
Народжений із блокнотом
Завдяки Ліфшицю і Фуреру сімнадцятирічний Сашко Мар’ямов потрапив у самісінький вир літературного й культурного життя 1920-х років. Він потоваришував із Степаном Мельником, секретарем редакції «Робітничої газети «Пролетар», другом уманського дитинства та футуристської молодості Миколи Бажана. І вже незабаром Бажан на своїй новій збірці «Будівлі» (1929) залишив захоплений дарчий напис: «Юному Сашкові, звитяжному мандрівникові, вікінґові з бльокнотом і черкаському Васко да Ґама».
Зліва направо: Степан Мельник, Олександр Мар’ямов і невідомий. У редакції «Робітничої газети «Пролетар»
А що Степан Мельник не поривав із футуристами, то незабаром і Мар’ямов опинився в журналі «Нова генерація». Цей «журнал лівої формації мистецтв» став виходити в жовтні 1927-го, і вже в другому його номері опубліковано нарис Мар’ямова «Люди і гасла» — репортаж про Сванетію та зустріч там із російським футуристом-лефівцем Сєрґєєм Трєтьяковим. Українські футуристи ще не раз сходитимуться з російськими лефівцями в літературно-ідеологічних сутичках.
У тій-таки «Новій генерації» Мар’ямов уславив газету, маючи на увазі журналістику загалом, як неодмінну й незамінну школу для кожного письменника: «Сьогодні без газети не можна. І газета годує літературу. У недавній розмові мені сказано: «Газета — як морфій. Письменникові її треба спорскувати лише за кончої кризи. Але… раз спробувавши цього морфію, є небезпека лишитися повік морфіністом. І це руйнує здоров’я, знесилює людину, виводить її з шерегів». Я ж припав до газети, як до невичерпного джерела чистої й холодної води. Я п’ю цю воду пожадливо, і вона дає енергію й бадьорість. Якщо ж це морфій, треба ввести літературі під шкіру шприц із великою дозою газети».
Авіатроща в горах Дагестану
Через півроку метр українських футуристів Михайль Семенко подарував своєму юному другові й послідовникові люльку. Мар’ямов вирушав у далеку й незвідану подорож до Ірану й пообіцяв метрові розкурити люльку під час подорожі.
Весна — невдалий час для авіамандрів: надто часто нельотна погода, вітри чергуються з туманами. На першому рейсі «Укрповітрошляху» Харків — Тегеран у кабіні англійської «Комети» було аж двоє пасажирів. Плюс пілот і бортмеханік. Першого дня прилетіли до Армавіра й зупинилися на ночівлю. Другого прибули до Махачкали, яка засліплювала яскравим сонцем і підстерігала підступними вітрами. За півгодини після вильоту звідти аероплан увійшов у густий туман. Піднімалися вище — туман, спускалися — туман, хотіли сісти, щоб не витрачати марно бензин, але ніде не було рівної місцини. Компас зіпсувався, і літак збився з курсу, кружляв у сірій безвісті над дагестанськими горами. Аж раптом чотирьох чоловіків у кабіні «Комети» підкинуло, задзвеніло розбите скло в шибах, пропелер перестав тріскотіти, і літак завмер. Хтось за вікном запитав: «Живі? Вилазьте…» Усі четверо вибралися через вікно, бо двері було зім’ято.
Читайте також: Люди з «монбланами»
Перший рейс Харків — Тегеран розбився недалеко від Темір-Хан-Шури (нині Буйнакськ), літак на повному ходу врізався в глиняну гору, приховану туманом. На щастя, то була глина, а не камінь. Пілот розбив до крові руку, літак залишився пришпиленим на скелі, як метелик, але люди всі живі. Уранці постраждалих забрав поштовий літак, і норд погнав їх на Баку. Через цей норд у столиці Азербайджану вони спершу не могли сісти, довго кружляли над нафтовими вишками, а потім ще три дні перечікували, аж нарешті український журналіст Сашко Мар’ямов уперше потрапив за кордон.
Країна контрастів
Останнім був переліт Паглеві — Тегеран. В іранській столиці Мар’ямов оселився в колишнього харків’янина, шофера Нечипора Михайленка. Його провідником у місті став Нейматулла, чотирнадцятирічний слуга Михайленків. Удвох вони обійшли 12 брам Тегерана, усі його райони й околиці.
Країна вражала контрастами й середньовічною екзотикою. Тегеранці пили воду з брудних струмків-джубеабів і відмовлялися від водогону, бо в трубах тектиме брудна вода. Іноземці не мали права звертатися на вулицях до місцевих жінок, це загрожувало штрафом на суму 150 туманів (300 крб) і висилкою з Персії на 24 год. На тому добряче заробляли проститутки й поліцейські. У будинках прогресивних тегеранців вільно було оглянути бірун (вітальню) та андерун (внутрішні кімнати), жінки сиділи з чоловіками за одним столом із відкритими обличчями. А за кілька хвилин ці жінки, закутані в чорне, сахалися на вулиці тих-таки чоловіків. Шах Реза Паглеві боровся як міг за модернізацію країни, і жінки вже два роки як здобули право виходити на вулицю, ба навіть бувати в людних місцях.
Дарчий напис Миколи Бажана Олександру Мар’ямову. 1929 рік
Мар'ямов став свідком, як 20-го ордибегешта 1307-го за іранським календарем (10 травня 1928-го) в Ірані, який тоді ще називали Персією, святкували скасування капітуляційного режиму. Це особливий правовий режим, коли держава на своїй території надавала іноземцям переваги порівняно з власними громадянами. Раніше будь-який європеєць міг ударити перса на вулиці і йому за це нічого не було б.
Люди під сонцем
Абдул-Гусейн-хан, який лікував у Харкові очі, добре говорив російською й трохи українською, влаштував Мар’ямову зустрічі з іранськими діячами. Письменник і лінгвіст, декан тегеранського факультету права — єдиної вищої школи в Ірані, Алі Акбар Деххода показав їм тисячі сторінок рукописів, на видання яких меджліс не знайшов коштів у бюджеті. Серед них були і його знаменитий тлумачний словник, і переклади з Монтеск’є. На іспитах у Деххода, де вони теж побували, випускники духовних медресе замість тонкощів права трактували особливості шаріату.
Абдул-Гусейн повів Мар’ямова й у меджліс — на 239-те засідання останнього скликання. 40 депутатів із 136 були на «канікулах», серед них і президент. Іранський парламент обговорював проблему від’їзду перської молоді в європейські університети. «Наші юнаки повертаються звідти вже не персами!», «Ми повинні вчити своїх дітей удома!» — наполягали депутати, але грошей на заснування перських національних університетів меджліс не дав.
Обкладинка книжки Мар'ямова «Шляхи під сонцем» роботи Льва Каплана. 1929 рік
Серед візитів Мар’ямова треба згадати й гостину в Мірзи-Могаммеда-Тагі Бегара Малек-ош-Шоара, письменника й громадського діяча, прозваного Королем поетів. І зустрічі в редакціях найбільших іранських газет, зокрема з Аббасом Халілі, журналістом і письменником, якого напередодні викликали в поліцію і пояснювали, що не слід його газеті агітувати за небажаного депутата на перевиборах у меджліс. Мар’ямов зізнавався: «Ми з Абдул-Гусейном відвідали багато редакцій, бачили умови роботи в перських газетах, усе це вражає одразу і своєрідністю, і примітивністю».
Напередодні від’їзду Сашко й Абдул-Гусейн посиділи в ресторані. До них підійшов п’яний чоловік: «Я чув ваші розмови. Ви говорите моєю мовою. Це вперше. Чому ж я не можу прийти тут, у Тегерані, до свого українського консула, сказати йому: «Хочу додому. Хочу до Ромен…»
Із Тегерана Мар’ямов автомобілем вирушив углиб країни — на Гамадан і Керманшах. У Персії було запроваджено воєнний стан, на великих шляхах і в’їздах у міста стояли пости амніє — жандармерії, перевіряли поліційні перепустки. Залишалося 20 км до Багдада, але далі людей із «червоними паспортами» англійці не пускали. Мар’ямов задоволено спостеріг, як «на керманшахському й гамаданському базарах висять переможні сині цукрові пакунки з етикетками Смілянської рафінарні». Базар — місце найгострішої сутички англійської й радянської торгівлі в Ірані.
«Береги дванадцяти вод»
Поки Мар’ямов пікся під сонцем Ірану, у Харкові розібрали Горбатий міст, пустили новий трамвай та заснували яскравий і барвистий «Універсальний журнал» (УЖ). Своїм гаслом УЖ проголосив: «Немає у світі такої речі, про яку не можна було б цікаво розповісти». Це цілком відповідало творчим настановам Мар’ямова, який навіть Свинківку увіковічив. Це такий залізничний роз’їзд за 8 верст від Полтави, де провідник висадив автора і його товариша за спробу доїхати до Харкова без квитків.
Отже, і в УЖі з першого номера друкувалися нариси Мар’ямова. Репортажі про поїздки у Сванетію, до Ірану, на Донбас і в Приазов’я лягли в основу його першої книжки «Шляхи під сонцем (10 000 кілометрів)» (1929). Авторові виповнилося 20 років, але й цей день народження він зустрів десь в Індійському океані. Ще в березні він отримав морехідну книжку, відтиснув у ній, як і годиться, великий палець лівої руки, вмочений у синю штемпельну фарбу, і зазначив берегову адресу Стьопи Мельника, щоб сповіщати про аварії та щасливе завершення плавання. «Від моря не можна вилікуватися, — зізнавався Мар’ямов. — Море, подорож, мандри — все це, як добра люлька. Що довше її палити, то тяжче з нею розлучитися».
Читайте також: Злет і падіння «Авангарду»
Навесні 1929-го редакція УЖа відрядила свого співробітника, «невгомонного і сміливого мандрівника» Сашка Мар’ямова на борту криголама «Літке» в десятимісячну подорож на заполярний острів Врангеля. На жаль, в Арктику йому потрапити не судилося, але вражень від напівнавколосвітнього рейсу через Чорне, Середземне, Червоне моря, Індійський і Тихий океани вистачило на десятки репортажів і книжку «Береги дванадцяти вод» (1931). Однак і книжці не пощастило: уже віддрукований тираж постановили знищити, уцілів лише примірник, який був у самого автора. Як пояснював один мемуарист, «…він кохався в екзотиці далеких мандрів і портових таверен, часом забуваючи про потребу пильного аналізу всіх цих морських вовків і підпилих матросів. За це Сашу було нещадно бито…»
Олександр Мар’ямов і Микола Трублаїні на борту криголама «Літке». Літо 1929 року
Улітку 1929-го закрився УЖ, офіційна причина — брак паперу. Наступного 1930 року вийшли останні книжки «Літературного ярмарку», де друкувався Мар’ямов, у грудні з’явився останній номер «Нової генерації». Для його репортажів залишалося кілька журналів і газети. Та й мандрувати не було куди: відтепер подорожі обмежувалися колгоспами й радгоспами.
Радість мандрівника
Мар’ямов не вгамовувався: і їздив, і писав. Вийшов його невеликий нарис «Джой і бригада» (1931), солідна збірка «Аеродроми і порти» (1933), у якій уперше було вміщено уривки із задуманої репортажної повісті про Одесу «Вільний порт». Тоді ж таки вийшли окремим виданням «матеріали» до неї під назвою «Данилів». Репортажна повість — це був ще один виклик російським футуристам-лефівцям, спроба поєднати художній і документальний жанри в одне ціле.
Повість «Вільний порт» Мар’ямов так і не завершив. Столицю перенесли з Харкова до Києва, щойно стих Голодомор, почалися репресії. У Мар’ямова народився син. У Харкові стало страшно й небезпечно, і він виїхав до Москви, де на нього чекала газетна поденщина — «Піонерська правда» та провінційна преса. Рятували тільки відрядження й подорожі. Уже 1935 року вийшла його перша книжка російською мовою «Сампо» — оповідання на матеріалах поїздки на Кольський півострів, але написано її було українською.
Читайте також: Микола Зеров: неокласик поза матрицею
«Є люди, що про них кажуть «легкий на вдачу». Це люди, що їх можна зустріти випадково в найнесподіваніших місцях на землі; їх полонила труська лихоманка дороги; вони їдуть до моря й у море заради самих просторів води; їх тягне на аероплан саме прагнення височини. Вони — романтики дороги, ці люди» — так писав про свого героя Мар’ямов. І ці слова можна застосувати до нього самого.
Сьогодні всі українські тексти письменника перевидано. Вони цікаві не лише як збірка історичних фактів і картин, схоплених уважним очевидцем. У цих репортажах криється нестримна радість пізнавання, що спонукає наших сучасників повторити ті самі шляхи під сонцем, які пройшов автор. Юрій Смолич писав: «З Мар’ямовим надзвичайно цікаво мандрувати. Нехай і слідом за ним — по сторінках його повістей-репортажів. Його спостереження оригінальні, не повторюють загальновідомих істин, вони раз у раз несподівані й завжди захопливі. Погляд мандрівника пильний, а душевний стан піднесений, радісний, із отим відчуванням щастя від нових контактів — нехай то буде контактування з людьми чи тільки з природою. Про свою пристрасть, ні, жагу до зміни місць Мар’ямов говорить: «Радість мандрівника». Поділити з ним відчування щастя від знайомства з незнаним — до того він закликає й читача».