Про те, з чим повернувся до Москви Путін, можна судити з таких моментів. Перший – він не вийшов до преси. Другий – заява російського віце-прем’єра Шувалова після розмови з українським візаві Клюєвим: у тому, що стосується енергетики, «не по всіх питаннях знайдені взаємоприйнятні рішення, або навіть підходи, які б задовольняли обидві сторони». Тобто, НАК «Нафтогаз» не планує бути поглиненою «Газпромом», газотранспортну систему Росії не віддають. Допуск росіян до розробок родовищ чорноморського шельфу – це явно не те, на що розраховували. Третє – за свідченням обізнаних джерел, Янукович прямо сказав, що не відмовлятиметься від європейської інтеграції України. Тобто, про монополію Росії в Україні можна забути. Отже, це – явно не перемога Путіна. Так само навряд чи можна говорити про перемогу Києва.
Мета російської політики стосовно України у виконанні Путіна зрозуміла і особливо не приховується. Фактично йдеться про перетворення її на джерело різних ресурсів для потреб Путіна і його оточення (у тому числі – на джерело демонстрації достатньо ілюзорної російської могутності). Зрозуміло, що ідея Митного союзу як зв’язування України російськими умовами – всього лиш один з набору інструментів.
Головний із цих інструментів – газ, на який легко «ведуться» і українські, і європейські партнери. За допомогою маніпуляцій із цінами і доступом до «труби» спочатку створюється великою мірою добровільна залежність саме від російського газу, а потім уже можна й диктувати умови.
Відтак, логічним є припустити, що значно більш важливим, аніж вступ України до Митного союзу, для Москви є недопущення розміщення акцій НАК «Нафтогаз України» на зарубіжних біржах (або ж IPO) і недопущення жодних європейських партнерів у справу транзиту газу. Джерела, знайомі з порядком денним відносин, таке припущення підтверджують.
Однак за рік, що минув після «харківських угод» президентів Януковича і Медведєва, дещо змінилося в характері відносин Києва і Москви. Увесь тон офіційних і неофіційних заяв українських бонз останніх місяців разом із обов’язковими реверансами стосовно нормалізації відносин і їх стратегічної спрямованості, свідчив: більше таких поступок не буде. Це було прямо заявлено Путіну в Києві ще восени минулого року.
Є важливий психологічний момент. Президент Янукович знає, як до нього ставиться прем’єр-міністр Путін. Президент Янукович також характеризується як людина вельми нелагідного характеру, на якого дуже небажано просто тупо тиснути (цей підхід, власне, і був основою інформаційної атаки Москви). Такий тиск разом із шантажем приводить іноді до неочікуваних результатів. Відома нещодавня заява Путіна про те, що Росія буде змушена захищатися кордонами від українських товарів в разі створення зони вільної торгівлі між Україною та Європейським Союзом і була достатньо грубим і відвертим шантажем. Результат не міг бути позитивним для Москви: Янукович це розглядає як спробу диктувати йому правила у його власній вотчині.
Тепер про Митний союз.
Спочатку про загадкове «три плюс один», озвучене президентом Януковичем у посланні до Верховної Ради. Саме зараз почалися пошуки змістовного наповнення цієї формули. Більше про це сьогодні сказати неможливо.
Далі. Прем’єр-міністр Путін і виконавчий секретар Митного союзу Глазьєв вже кілька разів озвучували можливі вигоди України і не змогли відповісти на найпростіше питання – якщо Росія готова йти на жертви, то навіщо їй це потрібно? І де саме візьмуться ті самі 6,5-9 млрд. доларів, які повинні впасти на голову Україні? Поки що експерті розрахунки свідчать, що вигоди дійсно можуть бути. Але одноразові. А втрати – назавжди. Один із співбесідників сказав приблизно так: росіяни хочуть купити всю Україну оптом за 10-13 млрд. доларів. У часи Кучми навіть суми подібні вже називалися.
Просування ідеї Митного союзу було б неможливим, якби в Україні не було її прихильників. Притому – нерідко цілком щирих. Тому інтерв’ю газеті «КоммерсантЪ-Украина» урядового уповноваженого Мунтіяна, який фактично сказав, що Україні потрібно вступати до митного союзу, зовсім не було несподіваним. Більше за те, воно чітко відповіло на питання, хто є головним лобістом ідеї вступу України у Митний союз у самій Україні. Мунтіян – урядовець. Уряд – це структура, в якій неможливе будь-яке вільнодумство (принаймні, на цьому рівні). Отже, інтерв’ю не могло з’явитися без відповідної команди. Така команда, як кажуть у владних ешелонах, могла виходити виключно від однієї особи – прем’єр-міністра Азарова.
Багато років тому, працюючи в уряді Януковича, Азаров уже зарекомендував себе як фронтмен ідеї вступу України до Єдиного економічного простору у все тому ж складі Росії, Казахстану та Білорусі.
Опора прихильників цієї ідеї – передусім, керівництво таких підприємств як «Моторі-Січ», «Луганськтепловоз», Сумське НВО імені Фрунзе, підприємства оборонно-промислового комплексу (не всі), інші машинобудівники, підприємства харчової промисловості, і деякі інші. Справа навіть не в тому, що власники багатьох з них – росіяни. Справа в тому, що чи то з психологічних причин, чи то з якихось інших вони та їхній менеджмент не бачать інших ринків своєї продукції, окрім російських, і не бажають їх шукати. Їм дійсно потрібні дешеві енергоносії і гарантовані російські замовлення. В інших умовах, в яких працюють у всьому світі, вони працювати нездатні.
Об’єктивно у приєднанні до Митного союзу і в найтіснішій співпраці з Москвою були б зацікавлені «газовики». Але, стверджують як джерела з владних структур, так і незалежні експерти, вони до цього теж не до кінця готові. Оскільки є білоруський приклад, який свідчить про необхідність максимальної обережності.
До речі, у ті часи, коли віце-прем’єр Азаров відстоював ідею вступу України до ЄЕП, головним аргументом було здешевлення газу. Цей аргумент тоді чесно спростував покійний нині посол Росії в Україні Черномирдін: ніякого дешевого газу не буде. Азаров тоді чомусь так і не був покараний за неправдиві свідчення.
Іще є умовна група «гравців» – тобто тих, хто грає на тому чи іншому розвитку подій. Безумовно, до цієї групи належить глава президентської адміністрації Сергій Льовочкін. Входить до неї серед інших і міністр енергетики Юрій Бойко. Який, до речі, цього року зарекомендував себе як лобіст альтернативної енергетики, видобутку сланцевого газу і прихильник зменшення енергетичної залежності від Росії. Джерела стверджують, що тут він цілком правдивий, але виконуватиме ту команду, яку отримає з самого верху. Ці люди здебільшого розуміють, що політичні втрати від участі в московських проектах можуть бути фатальними для їхнього ж майбутнього.
Для переважної більшості і функціонерів, і акціонерів нинішньої української влади переваги від вільної (і при тому легальної) торгівлі з Європейським союзом – необхідність. Це стосується як «олігархів», так і інших.
Тому, як говорять і у внутрішніх владних колах, і в дипломатії, насправді запущений маховик, який зупинити вже просто неможливо (серед його складових – СОТ, асоціація з ЄС і зона вільної торгівлі). Йдеться не про переконання. Адже, скажімо, надзвичайно важко було б говорити про європейський світогляд президента Януковича. Але напрямок руху визначений.
Насамкінець. 2003 рік запам’ятався не лише надзвичайно нав’язливими запрошеннями України до ЄЕП. Після того, як президент Кучма остаточно відмовив московському гостю, сталася провокація з островом Коса Тузла. Чи станеться щось подібне зараз? Може бути, стверджують деякі аналітики. Але не зараз. Вісім років тому Путін дійсно почував себе самовладним правителем, чого й близько немає сьогодні. А сьогодні з нього вже відверто кепкують в інтернеті. Тому питання України для нього принципове. І не варто забувати, що сім з половиною років тому він програв не Кучмі чи Ющенкові, а Україні.