Від паркану до обіду

12 Жовтня 2011, 18:22

Чи означає це, що віднині й ми огороджені від наслідків бурхливої хаотичної законотворчості, яку в останні роки розгорнули обранці та їхні картки під «диригування» поважного економіста Михайла Чечетова? Чи в такий спосіб вони подали приклад решті? Багатьох турбувало питання, як реагувати на норми Податкового кодексу, закону про біометричні паспорти тощо… Зі зведенням паркану все стало на місця. Але навіщо країні такі «реформи», які вже на етапі прийняття потребують зведення захисних огорож?

Водночас депутатів можна зрозуміти. 20 вересня під стіни ВР вийшли воїни-афганці, щоб відстояти свої права. Вони якимось дивом дізналися, що назва законопроекту № 9127 «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» – це блискуча обгортка, а зміст, як і в багатьох випадках, фіговий, вибачте за прямоту. 16 соціальних груп у разі прийняття якихось абстрактних «гарантій держави» втрачали цілком конкретні блага. Обурені люди з досвідом бойових дій відчули себе носіями влади і… втрутилися в законотворчій процес. Прецедент небезпечний. Можливо, поміж них були й ті, хто колись штурмував палац Аміна… Складно працювати в таких умовах. Держбюджет-2012 ще не ухвалений, але по швах уже тріщить. Матеріально незахищені – надмірна ноша для держави під час кризи… Але що заважає артикулювати проблеми прямо? Навіщо ховатися за парканами? Не лише металевими: дані Держкомстату, Держказначейства, інші зведення про поліпшення життя вже сьогодні – такі самі паркани, їх видно неозброєним оком… Ціни зростають навіть у буфеті ВР.

Ситуація в Україні складна, неоднозначна. І у зв’язку з цим не варто було б поспішати з прийняттям якихось нормативних новел, які прямо чи опосередковано зачіпають усіх. В умовах глобальної кризи законодавча стабільність є важливішою, ніж грошові ін’єкції від МВФ (усі ці позики доведеться повертати, а як?) чи будь-які інші обставини, які нібито виправдовують «реформи». Натомість закони ухвалюють із такою швидкістю, з якою деякі депутати зранку поспішають до ВР. Швидкість небезпечна, непотрібна, невиправдана… Чим приваблює образ життя, коли доводиться вилазити з-за одних парканів, їхати 140–160 км/год на роботу, щоб потрапити за інший?

Над ситуацією – спікер Володимир Литвин. Він узагалі літає – днями визнав, що хтось зі співробітників кортежу розбив дзеркало машини, яка не встигла поступитися дорогою. Вибачився. Іноді голова ВР зупиняється: «Я стояв і стоятиму на тому, що люди мають право підступитися до обранців». Ризиковий хлопець, між іншим. Чи просто не ознайомлений з дослідженнями провідних соцслужб – вимірами готовності українців вийти на вулиці? Так чи інакше, але Литвин орієнтується в ситуації: «Запит зробив, аби з’ясувати, хто його (паркан. – Ред.) поставив…». Краще б запитав самого себе і колег: наскільки моральні (назагал законні) закони, прийняті останнім часом? Хто і як їх виконуватиме?

Раніше соціологів цікавили довіра громадян до ВР, ступінь підтримки її дій – ці показники завжди були невисокими. Хоча років 10 тому неприємностей від депутатської роботи було менше, ніж тепер, дотримувалися принципу «і вівці цілі, і вовки ситі…». При цьому закони не лише ухвалювали, а й читали, обговорювали, відхиляли, доопрацьовували, знову читали… Процес був далеким від ідеалу. А візити до парламенту виліковували тих, хто не сміявся навіть у цирку. Було цікаво. У процесі розгляду держбюджету Михайло Бродський міг легко покласти міністрові фінансів Ігорю Мітюкову банкноту в капелюха, що підкинув на трибуну хтось із лівих. Юрій Луценко – подарувати лапті президентові Леоніду Кучмі. Гарант Конституції (тоді ще не знехтуваної) обурювався, але не вдавався до політичної помсти. Сергій Терьохін на знак якогось чергового протесту, але не без суму в очах рвав квиток на якийсь із важливих матчів київського «Динамо» в кількох метрах від Григорія Суркіса… Якби років 10 тому до кулуарів ВР почали продавати квитки, то 2011-го не довелося б позичати в МВФ. Наталія Вітренко, до речі, вже тоді виступала за незалежну економіку!

Згодом висвітлення видовищ (блокування трибуни, кулуарних суперечок тощо) втратило сенс. Знання матчастини, емоційна відкритість і відносна відвертість коментарів народних депутатів були витіснені беззмістовними заявами іміджмейкерів… Приблизно з 2005 року сумні парламентарії-медіуми з різним ступенем риторичної досконалості переповідають електоральні байки… Мінздоров’я, до речі, мав би попереджати і обранців, і їхню аудиторію (насамперед телеглядачів) про шкоду, яку завдає щира та систематична брехня. Обіцянки раю на землі – це вербальний паркан, руйнівний для оточуючих, як і паління.

Якось знайомого журналіста дотепно розіграв таксист.

– Парламент. П’ять гривень.

– Дякую. Не курю.

– До Верховної Ради – за п’ятірку!

– А-а! Сідайте, поїхали… ВРУ.

2005-го 40% українців, за даними соцопитувань, не довіряли депутатам. Але і таксисти, і журналісти не дуже-то й нервували, що видатки бюджету на парламент становили аж ніяк не 5 грн, а від 300 млн грн на рік. Зараз інша ситуація.

2011-го ВР витратить на себе щонайменше 850 млн грн, вилучених із реального сектору. Її курс на зведення редутів – це шлях у нікуди… Не встигли піти з-під парламентських стін афганці – підтягнулися фермери. До ВР не прорвалися – паркан завадив-таки. Ура! Але ж парламенти багатьох країн (у яких ситуація, до речі, не простіша, ніж у нас) не просто не огороджені – їх може відвідати будь-хто, навіть під час засідань. Хіба що до сесійних зал не пускають… І соромно, і сумно, що в Україні нібито поважні люди працюють, немов у зоопарку… Чи з потойбіччя паркану видається, що за ним – виборці? Припустимо. Однак обидва ці ракурси безперспективні. 

Позначки: