Нещодавно стало відомо, що найновіший український повнометражний анімаційний фільм «Мавка. Лісова пісня» за п’ять тижнів показу став найкасовішим у незалежній Україні, станом на 4 квітня зібравши в прокаті вже понад 116 млн грн. Також «Мавка» (із назвою «Королівство Наї») стала лідером у перший же день показу у Франції. Чим не привід поговорити про українську мультфільми останніх 33 років і про те, як українська культура йшла до такого успіху.
Першим українським мультфільмом вважають «Казку про солом’яного бичка», яку український мультиплікатор В’ячеслав Левандовський у 1927 році зняв методом розшарнірених площинних маріонеток (зберіглося тільки декілька кадрів). Першою ж нашою повнометражною анімаційною стрічкою доби незалежності є незабутня «Енеїда» (1991) режисера Володимира Дахно. Знаково, що з цієї поеми Котляревського розпочалася новітня українська література, і його майстерна екранізація (хоч і досить вільна) відкрила нову сторінку в історії нашої мультиплікації.
Тоді, зрозуміло, ніякого прокату для нього не було і показали його вперше по УТ-1. Пам’ятаю, що коли десь тоді ж намагався його дивитися, то ніяк не міг второпати, чого це в цьому мультику так багато роздягнених панянок: для радянської дитини таке бачити на екрані було трохи дико. Оскільки замовляв стрічку ще 1988 року московський «Союзтелефільм» саме російською мовою, то те, що зрештою маємо й українську версію — досягнення Володимира Дахно, відомого серією із дев’яти мультфільмів про трьох козаків (1967—1995), стилістика яких вплинула і на «Енеїду». До речі, пізніше про Ока, Грая і Тура під керівництвом режисерки Марини Медвідь відзняли ще серіали «Козаки. Футбол» (2016) і «Козаки. Навколо світу» (2018).
Найскладнішими для української анімації були 1990-ті, коли виходили переважно екранізації казок і легенд, і найактивніше в цьому працювала державна кіностудія «Укранімафільм» (1959—2016). Довгий час у цій галузі не було держпідтримки, але недержавні анімаційні студії, попри все, відкривалися, бо стрімко зростав попит на рекламну та іншу відеопродукцію. Так 1990-го у Києві засновано «Борисфен-С», яка наступного року створює українсько-американську студію «REF-Borisfen», на якій, зокрема, робили анімацію для мультсеріалу «Пітер Пен» (телеканал Fox). 1991 року з’являється Одеська Студія Мультиплікації, а 1992-го — харківська кінокомпанія «МаГіКа-Фільм». Тоді ж через брак замовлень на національному ринку українські аніматори починаються активно співпрацювати із закордонними замовниками, створюючи низку визначних проєктів. Зокрема, утворюється українсько-французьке підприємство «Борисфен– Лютес», яке стає один із тодішніх європейських лідерів у виробництві анімації, виробляюючи її до 130-150 хвилин на місяць. У 1997 році у Харкові відкрито її філію (із 2004-го стала самостійною компанією і має назву «Poplavok»), яка тоді тісно співпрацювали з французької студією «Millimages».
Читайте також: Бог грає Памфіром, а Памфір грає на контрабасі
Після 2000 року все це ще більше пожвавлюється, з’являється багато українських анімаційних студій і відповідно і непересічних мультиплікаційних фільмів. А із 2014 року в Києві проводять Міжнародний фестиваль актуальної анімації та медіа-мистецтва LINOLEUM, що теж є показником того, що Україна поступово стає повноцінним гравцем на анімаційній арені.
Загалом історію незалежної української мультиплікації можна умовно розділити за трьома жанровими хронометражами: короткометражки, мультсеріали та повнометражні анімаційні фільми.
Короткометражні мультфільми
Найекспериментальніша і найчисельніша категорія не завжди для дитячої аудиторії, де Україна має декілька визначних митців, відомих далеко за межами Батьківщини, тому перерахувати всіх навряд чи можливо. Лише поодинокі радянські мультиплікатори продовжили працювати в незалежній Україні, а більшість з різних причин не змогла знайти собі гідного місця після 1991 року. Як, наприклад, Давид Черкаський, уславлений режисер «Пригод капітана Врунгеля» й «Острову скарбів», який в багатьох інтерв’ю 2000-х звірявся, що не знає, про що тепер знімати мультфільми. Один з таких винятків — Євген Сивокінь, який працює з 1960-х і у своїй майстерні в Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого навчив ціле нове покоління аніматорів. З його нових творів особливо вирізняється «Засипле сніг дороги…» (2005), що здобув безліч призів на різних фестивалях, знятий із застосуванням техніки піску, — меланхолійна історія про життєвий шлях людини, поєднана із мріями та снами. Також він був сценаристом в ляльковій «П’єсі для трьох акторів» (2004) Олександра Шмигуна, що здобула нагороди на фестивалях в Болгарії, Словаччині й Іспанії.
Велику роль у становленні цього формату відіграв і Міжнародний фестиваль мультиплікаційних фільмів «Крок» (із 2015-го — «КРОК у рідній гавані»), який із різною періодичністю відбувався з 1989 до 2014 року і часто — на теплоході, що плив з Києва до Одеси. Цікаво, що єдиним українцем, який на ньому здобув «Гран-прі», був Степан Коваль (учень Євгена Сивоконя) — у 2002 році зі своїм «Йшов трамвай дев’ятий номер». Саме Коваль є нашим найтитулованішим мультиплікатором, бо за вище зазначену короткометражку, серед інших нагород, забрав престижного «Срібного ведмедя» на Берлінському кінофестивалі (2003). Він працює переважно в техниці пластилінової анімації, і його гротескно-реалістичного «Йшов трамвай…», де в громадському транспорті зібрано всю Україну в мініатюрі, став водночас і продовженням радянських традицій цього різновиду анімації (Олександр Татарський і Гаррі Бардін), і їх переосмисленням. Серед інших прикладів майстерності Коваля — гуцульська казка «Злидні» (2005), психологічний етюд про впливи «Стати твердим» (2009) і щемка замальовка про Голодомор «Прізвище в кишені» (2020).
Якщо згадати всіх визначних українських мультиплікаторів, які знімають короткометражки, то вийде чималий список, тому скажу лише про найзнаковіших. Зокрема, мультфільми Анатолія Лавренішина, ще одного учня Сивоконя, насамперед його контрастна «Біла ворона» (2011) і «Крамниця співочих пташок» (2013), де в химерному світі люди та птахи помінялися тілами й ролями. Спеціалісти визначають творчі пошуки Олександра Бубнова, насамперед у його «Клініці» (1993) про страх лікарів, відзначеної на багатьох міжнародних фестивалях, і міфологічно-еротичній «Останній дружині Синьої Бороди» (1996), яка виборола «Гран-прі» на Міжнародному кінофестивалі у Монреалі (1997). У техніці лялькової анімації плідно працював Олег Педан, створивши такі маленькі шедеври, як «Світла особистість» (2001), «Лахмітко» (2016) і «Цирк на дроті» (2019). Серед важливих короткометражок називають трихвилинну «76-49» (2014) Юлії Проскуріної, який вона виконала в техніці малювання пальцями на склі, зобразивши трагічне падіння літака ЗСУ ІЛ-76, яке сталося 14 червня 2014 року. Крім того, в 2016 році в Україні створено перший в Європі просторовий мультфільм «Заврики».
Читайте також: Міністерство креативу. Як Мінкульт не пройшов випробування на ефективність
Окремий різновид короткометражних мультфільмів — кліпи, де використано різні мультиплікаційні техніки. Першим українським анімованим кліпом вважають «Баладу про принцесу» (1998) Руслани, де режисерка Олена Касавіна поєднала анімацію і відзняти кадри зі співачкою. Подібна техніка є і в кліпі Наталії Могилевської «Місяць» (1999) режисера Максима Паперника. Перший же повністю намальований відеокліп — «Не мала баба клопоту» (2002) гурту Ot Vinta режисерів Юрія Журавля і Валерія Цвенюка.
Мультсеріали
Якщо не рахувати політичний анімаційний серіал «Великі перегони» (1999—2000) від київської студії «Бабич-дизайн», тоді «Лис Микита» (2005—2007) Володимира Кметика — перший український багатосерійний мультиплікаційний серіал, який понад три роки робили на замовлення Всеукраїнського товариства «Просвіта». Літературна основа — декілька текстів Івана Франка, переробка середньовічного «Роману про Ренара». І головний плюс мультсеріалу, крім художньої бази, в тому, що він не комп’ютерний, а намальований, до того ж із прискіпливою увагою до деталей: як одягу, так і мови. 26 серій по 15 хвилин, де використано музику українських гуртів і навіть композиції Мирослава Скорика, і досі доволі цікаво дивитися, хоч сам ритм розгортання подій дещо заповільний для сучасних малих глядачів, звиклих до американських зразків.
Для зовсім маленьких українців є чотири сезони «Ескімоски» (2012—2016) Олексія Шапарєва і Євгена Єрмака, а також два 3D-мультсеріали Сергія Горобця, популярні у світі, «Буба» (2014—2022) і «Раттік міні» (2018—2022). А вище згаданий Степан Коваль ще зробив пізнавальні мультсеріали «Моя країна — Україна» (2010—2014), «Професіонали» (2015).
Також досі популярним є чотирисерійні «Пригоди Котигорошка та його друзів» (2014) Ярослави Руденко-Шведової — непересічна спроба переосмислити українські казки та козаків-характерників (Крутивус, Вернигора і Вернидуб). Цікаво, що назва дещо не відповідає змісту, бо сам Котигорошко не виступає головним персонажем, хіба що за винятком третьої серії, де з ним хоче пошлюбитися Пекля, донька чорта Хмирі.
Тут є і солом’яний бичок, і велетні, і злий лісовик, а в одному з епізодів зараз особливо впадає в око те, якими символами мале чортеня намагається відкрити прохід у потойбіччя. Спочатку малює пентаграму, потім Z, але насамкінець прочиняє двері знаком долара. Хоч загалом мультиплікаційні та телевізійні серіали в України — найпроблемніший жанр, де дуже мало якісних прикладів.
Повнометражні мультфільми
Таких українських анімаційних фільмів — не так і багато. Хоча саме в цьому жанрі важливо уточнити, чи є щось українське в тих повнометражках, які називають українськими. Зрозуміло, що повний метр знімати дорожче, аніж інші формати, тому для цього потрібні більші кошти, а тому за таких обставин частіше буває копродукція кількох країн. Однак є кілька нюансів. Наприклад, чи можна повною мірою вважати українськими «Бременських розбишак» (2016), міжнародний фільм (Росія, Україна, Угорщина, Вірменія) де російськими є режисери, сценаристи, композитор Укупнік, художник і мова оригіналу? Або «Гуллівер повертається» (2021) — англомовний фільм від продюсерів з України і Кіпру, де російський режисер й американський сценарист, більшість аніматорів — іноземні (керівник — Тоні Бонілла), але оригінальна ідея належить Володимиру Зеленському й авторам «Студії Квартал-95». Обидва мають український дубляж, але було б дивно вимагати від них чогось питомо українського чи бодай продовження національних мультиплікаційних традицій, тому їх у свій перелік я не буду включати.
Читайте також: Шевченківська премія з кіно: перемога реальності над вигадкою
Загалом першою вітчизняною анімаційного повнометражкою доби Незалежності вважають «Бабая» (2014). На жаль, касові збори так і не змогли покрити бюджет у понад 7 млн грн, бо, врешті-решт, і прості глядачі, і кінокритики були одностайні: перший млинець вийшов ну дуже глевким. Особливі нарікання заслужили «кислотні» кольори, обрані мультиплікаторами для зображення героїв, а ще заплутаний сюжет довкола яйця Алконоста, за яким полюють Бабай, Вій і Відьма з чортом. Хоча задумка ніби і була непогана, адже Бабай (режисер) із Вієм (продюсером) якоїсь миті домовляються не просто лякати людей, а ще й знімати про це кіно, бо так вигідніше.
А найкращим варіантом якраз вважають документалістику, бо справжній жах ніяк не підробити. Втім, підвів технічний бік виконання (застаріла анімація) і хаос в сюжеті, де є і Верещагін з «Апофеозом війни», і Шекспір. А ще дивно, що у Бабая одне око — жовте, а друге – блакитне, хоча все мала б врівноважити краватка на шиї, однак — не склалося. Творці «Бабая» і самі вагалися щодо цілісності їхньої історії, тому згодом переробили його на 13-серійний мультфільм, і, правду сказати, так його сприймати стало значно приємніше.
У 2016 році вийшов значно якісніший 3D-анімаційний фільм-фентезі «Микита Кожум’яка» Манука Депояна про сина легендарного переможця дракона Кирила Кожум’яки, однак його збори теж не змогли навіть частково перекрити витрати у 97 млн грн. Знову головні претензії були до історії – неоригінальної, непереконливої і фрагментарної, частини якої так само погано трималися купи, як і кепсько зшита Кирилом драконяча шкура. Схематичні персонажі ніби насмикані з різних сюжетів і змагається один із одним у виголошенні чергової банальності. Це вже не кажучи про досить натоді вже неактуальний технічний аспект мультфільму.
У 2018 році вийшов анімаційний фільм Олега Маламужа «Викрадена принцеса: Руслан і Людмила», який знімали англійською, а вже локалізували у нас пізніше. І це дуже відчутно і в образах, і в подіях. Ще й в Україні, яка натоді вже четвертий рік воювала з Росією, неоднозначно сприйняли те, що в мультфільмі за основу взяли казку Пушкіна. Хоча в самій стрічки це обіграно тим, що це теж вкрадена історія: письменник Нестор запозичив її з книжки, яку взяв у вченого кота, а вигаданий сюжет взяв і здійснився.
Не так давно ще була «Клара і чарівний дракон» (2019) Олександра Клименка, оригінал якої теж був англійський, а вже дубляж — український. Втім, і тут старанна робота аніматорів не змогла врятувати недоліки сюжету. І справа навіть не в тому, що це зовсім не українська історія про гнома Альфреда, дипломованого психоаналітика-єнота з німецьким акцентом, мавп Макса, Емі й Чакі та фею з амнезією, а в тому, що історія якась нелогічна і напозір без початку і кінця (фінал наче обірваний). Ще й епізодичним персонажам (пташці з мурахою і мавпам) віддано часу ледь не більше, аніж головним. Та й роль самого дракона зводиться лише до предмета, який треба повернути на місце. Тож зрештою маємо таке собі потрійне перетлумачення, де не лишилося майже нічого українського, за винятком Наді Дорофєєвою, на яку хоче бути схожа головна героїня (яку Дорофєєва і озвучила). Також у рецензіях повторювалася думка про вторинність не лише фабули, а і самих персонажів. Однак для наших повнометражних мультфільмів — це вже загальне місце.
Читайте також: Художник Сергій Петров («Bob Basset»): «Не бачу глобальної різниці між живописом і майстерністю офіціанта»
У 2021 році у прокаті з’явився «Віктор_Робот» Анатолія Лавренішина — до певної міри самобутня історія про космічне майбутнє і дружбу дівчинки і робота-механіка. Втім, рецензенти познаходили купу подібних стрічок, що не відмінило справжнього досягнення цієї повнометражної стрічки: детально розроблений світ із героями, що змінюються. Так, мультфільму бракує динаміки та, можливо, більшої тривалості, щоб історія стала мотивованішою і глибшою, однак, попри всі ці незначні недоліки, варто відзначити авторів «Віктора_Робота» за талановито зроблений твір.
Ось із такими здобутками і прийшла українська мультиплікація до «Мавки. Лісової пісні». Критики дорікають їй у наслідуванні діснеївських зразків і у хибному виборі тривимірної графіки, однак результат, як то кажуть, на табло: дорослі і малеча полюбили цей мультфільм і радо не лише кількаразово ходять на сеанси, а і купують брендовані предмети, пов’язані з фільмом, зокрема загального улюбленця жабокиця. Так, у «Мавці» є хиби, головним із яких видається надто вільне поводження як з драмою-феєрією Лесі Українки, так і з українською міфологією, але ж переможців не судять.
Читайте також: «Мавка. Лісова пісня»: як жити разом чудовиськам і людовиськам?
Водночас ще дійсно не викликає зауважень і може слугувати приклад для подальших подібних проєктів — це маркетингова стратегія мультфільму, розрахованої на успіх твору як довготривалої франшизи, адже продюсери «Мавки», крім продажу різноманітної супровідної сувенірної продукції, планують зняти продовження стрічки. Також рекламну кампанію провели продумано і з урахуванням помилок попередніх проєктів, що і стало запорукою успіху «Мавки». Так, понад тридцятирічна історія української незалежної мультиплікації — це непростий шлях, пройдений індустрією та її творцями, який здобув закономірне звершення в цьому анімаційному фільмі Олександри Рубан і Олега Маламужа, на що тепер, безсумнівно, орієнтуватимуться команди наших майбутніх успішних повнометражних стрічок, яких, упевнений, ставатиме більше.