Шевченківська премія з кіно: перемога реальності над вигадкою

Культура
10 Березня 2023, 11:39

Цього року на Національну премію України імені Тараса Шевченка в номінації «кіномистецтво» претендують три проєкти: документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик, художній фільм «Клондайк» Марини Ер Горбач і документальний серіал «Колапс. Як українці зруйнували імперію зла» Олександра Зінченка та Сергія Лисенка. Усі номінанти, такі різні формально, насправді дуже схожі ідейно, адже в усіх них відбувається виразний і нерозв’язний конфлікт вигадки з дійсністю. Навіть в історичному «Колапсі», де йдеться про 1991 рік, спогади очевидців подій є теж своєрідною формою вигадки, адже людська пам’ять складається з чудернацького коктейлю, де різнопропорційно змішано факти і фантазії. Справа в тому, що в незалежній Україні й особливо в останні десять років реальність значно цікавіша за будь-який вимисел, а тому всі спроби мистецтвом переграти життя закінчуються порівнянням не на користь фантасмагорій.

«Земля блакитна, ніби апельсин» — це історія про родину Трохимчуків, яка живе в прифронтовій зоні на Донбасі, знімали в декількох містечках в Покровському районі Донецької області (здебільшого — в Красногорівці). У «Землі» родина Трохимчуків знімає власний фільм про те, що вони пережили: початок війни, обстріли, переховування в підвалі, допомогу українських військових тощо. Усе це вони спочатку старанно репетирують, а потім знімають під керівництвом Мирослави, старшої доньки, яка мріє вступити в Київський університет на оператора. Її прагнення, зрештою, здійснюється, і вже на канікулах вона повертається в рідне місто, щоб завершити своє кіно. Загалом, нам дають своєрідний сімейний рецепт того, як не збожеволіти під час навали негативного і моторошного — спробувати сприйняти страшну реальність, як щось нереальне. Подивитися на життя, як на кінозображення, яке, роблячи об’єктивним, перетворює картинку на щось чуже, хоч й емоційно близьке. Спостерігати за дійсністю через об’єктив відеокамери — це водночас і спосіб втечі від усього катастрофічного і травматичного, і спосіб його осмислення. Відтак дійсність стає не такою жахливою, а жах не таким дієвим і, зрештою, дійсним. Сім’я нібито грає у власне життя, що дає їй змогу не так серйозно сприймати все, що відбувається за вікном. Трохимчуки —  це ще й символ української сили, яка часто тільки скидається слабкістю, бо є доброю. Вони намагаються поводитися природно і звично, незважаючи на те, що звичний світ уже давно зник. І саме за цих обставин кіно стає тією чарівною призмою, казковим фільтром, який видозмінює навколишнє на якесь сюрреалістичне полотно. Недарма і парадоксальна назва документалки — це цитата з французького поета-сюрреаліста Поля Елюара. За словами Цілик, у «Землі…» вже є тридцять українських і міжнародних відзнак (найвідоміша — режисерський приз на «Санденсі»), що робить її найтитулованішим українським фільмом останніх часів.

«Клондайк», який теж має приз за «найкращу режисуру» на кінофестивалі «Санденс», це кіно про Іру і Толіка, подружжя, чия хата розташована неподалік від місця сумнозвісної авіакатастрофи рейсу MH17. Фільм починається з напису «17 липня 2014 року с. Грабове, Донецька обл. України (українсько-російський кордон). Під враженням від реальних подій…»  й остання фраза — надзвичайно суттєве уточнення. Ірина — вагітна, й Анатолій розуміє, що її треба вивозити подалі від війни, однак обставини проти них, ще й дружина не хоче нікуди їхати. На всі його розпачливі заклики, вона тільки й може запитати: «Куди?» — щоб почути у відповідь: «На той бік, де нема війни». Фільми Марини Ер Горбача й Ірини Цілик — це фільми фронтіру, помежів’я і прикордоння, де поруч в перехідній зоні перебувають мир і війна, життя і смерть, Україна і Росія. Різноманітні взаємодії між цими протиборчими і часто психологічними просторами й складають основу нової української реальності, яка там правдиво показана навіть у художніх фільмах, що аж не хочеться вірити в цю химерну правду. Коли в «Клондайку» на самому початку повністю руйнують одну стіну в хаті й саме в тій кімнаті, де стоїть телевізор, це ще одне унаочнення символічного протистояння справжнього і несправжнього, того буремного сьогодення, яке просто таки вдирається до наших помешкань супроти нашої волі від нього відмежуватися. Як і у «Землі», у «Клондайку» теж є зіставлення чоловічого світу (де превалює зброя) і жіночого (де найважливіше — діти), і в якомусь сенсі це є боротьба відповідно минулого і майбутнього. Врешті-решт, головним і умовним недоліком кіно Марини Ер Горбач є те, що в 2014 році реальне життя було жахливіше за зафільмоване, і показане лякає саме тим, що зображені події були не так давно і їх пригадування працює як ефект доповненої реальності.

У «Колапсі» йдеться про дещо віддаленіше минуле, про ГКЧП і вихід України з СРСР. Безліч документальних кадрів зі свідченнями безпосередніх учасників і сучасників тих визначальних днів у серпні 1991 року (Леонід Кравчук, Євген Марчук, Володимир Філенко, Микола Вересень, Іван Заєць, Геннадій Бурбуліс та інших) — безцінне підтвердження того хаосу, який передував відновленню нашої незалежності. І водночас як другорядний лейтмотив — пояснення того, що стало передумовою нинішньої війни. Небажання України підтримати ГКЧПістів і подальша вже подеколи неявна російська протидія нашим зусиллям вирватися з лабет імперії — саме те, на що тепер варто звернути увагу. Виокремити, щоб записати в підручники історії і не дати забути прийдешнім поколінням.

Читайте також: Шевченківська премія з літератури: номінанти, скандали і тенденції

Усі кінономінанти на цьогорічну Шевченківську премію — це промовиста мистецька спроба спинити мить під час війни. Багаторічної і такої сучасної. Такої антилюдяної і такої людської. А перемога будь-кого із цієї трійці — це в кінцевому рахунку перемога реальності над вигадкою, адже всі три фільми настільки пов’язані з документалістикою, хоч і не завжди заявленою у назві, що є, по суті, радше коментарем до дійсності, аніж повноцінним висловлюванням про неї. І це аж ніяк не робить вищезазначені кінокартини вторинними щодо довколишнього буття, а навпаки показує магічну силу мистецтва, яке нібито збільшувальним склом перетворює індивідуальну історію одного народу на універсальний сюжет, цікавий усьому світу. Цікавим і, сподіваюсь, повчальним, а ще, вірю, натхненним, адже це історія про неминучу перемогу, свободу і добро.


P.S. 11 березня Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка відзначив у цій номінації документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик