Констатуючи наслідки війни, яку в СРСР називали Великою Вітчизняною, ми зазвичай згадуємо про мертвих. У кращому випадку про скалічених і хворих. Ретельно підраховуємо руйнування, лічимо втрачену худобу. Не без задоволення говоримо про перенесені кордони. Але практично ніколи не бачимо серед того всього живих. Хоча найважливішим і найтривалішим за своїм впливом на наше суспільство наслідком війни стала поява більш ніж 20 млн ветеранів, які поділяли досвід спільної участі у кривавому світовому конфлікті, що змінив їх назавжди.
У це важко повірити, але перша наукова праця, присвячена темі ветеранів як окремої соціальної групи радянського суспільства з’явилася лише у 2008 році. І написав її Марк Еделе, австралійський історик німецького походження, що навчався в США.
Зі сталінською «любов’ю»
Що справді принесла із собою демобілізація, то це вибухоподібний сплеск насильства. Уже на шляху додому колишні солдати, звиклі до того самого в Німеччині, Австрії, Угорщині, нерідко вчиняли грабунки, зґвалтування. Цілком звичним явищем були крадіжки «трофейного» майна одним в одного. Траплялися навіть збройні сутички з підрозділами НКВД.
Радянське керівництво під час демобілізації поводилося дуже обережно. Стратегічно держава мала на меті якнайшвидше повернути колишніх солдатів до виробничого процесу, припинити будь-які вимоги щодо винагороди за військову службу, не допустити перетворення ветеранів війни на окрему соціальну групу. Однак, поки роззброєння демобілізованих не завершилося, пропаганда прославляла воїна-переможця, змальовувала його як зразкового громадянина й, попри те що закликала якнайшвидше взятися до відбудови та нових подвигів, тепер уже на трудовому фронті, не забувала нагадати про вдячність Батьківщини своїм рятівникам.
Матеріальне втілення такої вдячності було обумовлене законом про демобілізацію від 23 червня 1945 року. Він гарантував працевлаштування впродовж місяця після звільнення з армійських лав на посаді, не нижчій за довоєнну, з урахуванням досвіду та спеціальності, набутих під час військової служби. Демобілізовані отримували, крім того, у власність свої військові однострої, які на довгі роки стали основним одягом для мільйонів, породивши вимушену «мілітарну моду» 1940-х, та пару чобіт. Їм видавали харчі на дорогу додому, вони мали відтепер право проїзду додому за державний кошт, а також невелику грошову виплату, що залежала від звання та вислуги. Місцева влада й керівництво підприємств, де працювали колишні солдати, зобов’язувалися забезпечити їх житлом та іншою можливою матеріальною допомогою. Суттєвим доповненням до цього скромного переліку стало звільнення, згідно з постановою уряду від 14 червня 1945 року, демобілізованих військовослужбовців від митного контролю, що дало змогу безперешкодно вивозити додому «трофейне» добро, вартість якого інколи не йшла в жодне порівняння з державними щедротами.
Читайте також: Політично експлуатовані. Як ветерани Другої світової стають об'єктом піару
Червона пропаганда намагалася подати це як зустріч солдатів із «батьківською сталінською любов’ю» та вияв переваг соціалізму, наголошуючи, що в капіталістичних країнах звільнені в запас бійці поповнюють лави безробітних. Наскільки такі твердження відповідали дійсності, бачимо на прикладі США. Закон, ухвалений американським Конгресом у 1944-му, що ввійшов в історію як GІ Bill, гарантував більш як для 15,7 млн ветеранів Другої світової війни (а це були, до речі, близькі до радянського показника майже 11% населення) можливість отримати доступну іпотеку, дешеві кредити для початку власного бізнесу, а також здобути освіту, зокрема і вищу, за державний кошт та інші соціальні гарантії. Цей акт в історії Сполучених Штатів визнано однією з найуспішніших соціальних реформ. Більш ніж половина ветеранів покращили свій освітній рівень (2,2 млн здобули вищу освіту), тоді як коштів, передбачених для виплат у зв’язку з безробіттям, було витрачено менш ніж 20%. Завдяки дешевим кредитам на придбання житла учасники війни переїхали до заміських будинків і народили покоління «бейбі-бумерів». Бачимо, що за океаном кошти вклали в основний капітал країни – її громадян. У радянському випадку стратегія була інша. Впевнившись завдяки перемозі над Німеччиною в продуктивності обраної в 1930-х моделі, Сталін обрав курс на повну відбудову довоєнного суспільства. Держава, що знову втягувалась у глобальне протистояння, не мала грошей на філантропію. Вона мусила відбудовувати й розвивати промисловість, що в сталінському СРСР завжди робилося завдяки надексплуатації робочої сили.
Удома на фронтовиків чекали «радощі» спілкування з радянською бюрократією. Оформлення особистих документів (тимчасовий паспорт, виданий під час звільнення з армії, слід було поміняти на постійний), отримання документів на ордени й медалі. Для тих, хто дістав серйозні поранення, – встановлення інвалідності. Усе це передбачало контакти з недолугою, бездушною й часто безглуздою радянською бюрократичною системою. Досить швидко стала очевидною і справжня ціна урядових обіцянок. Ветеранам інколи доводилося пережити ще одну війну, щоб повернутися до мирного життя. Єдиним, що держава надавала без проблем, була робота, але зовсім не завжди така, на яку сподівалися. Решту вистоювали в чергах, випрошували в місцевих начальників, найчастіше зневажуваних ветеранами «тилових щурів».
Від 1948-го, коли демобілізація була вже закінчена й, попри побоювання, серйозних політичних збурень не спричинила, виплати й пільги, гарантовані відповідним законом, узагалі припинились. Уже остання хвиля звільнених у запас (призовники, народжені 1925 року) не отримувала нічого, окрім одноразової грошової допомоги. Понад те, ще в 1947-му ухвалили рішення про скасування будь-яких виплат і пільг для ветеранів, що були удостоєні державних нагород. Загальну суму виплат, необхідних, щоб утілити в життя бодай частину пільг, передбачених для орденоносців, більшовицькі бюрократи оцінили майже у 3,5 млрд крб. Визнавши орденські привілеї задорогими, держава їх просто скасувала. Відтоді й аж до 1978 року для Країни Рад ветерани, за винятком інвалідів (про ставлення в СРСР до останніх після війни див. Тиждень, № 18/2011), як окрема категорія громадян юридично не існували.
Розчарування від такої «вдячності» по-радянськи багато в кого викликало почуття, що дістало в літературі назву фронтової ностальгії. «По війні вони обіцяли нам хороше життя, – цитує одного з ветеранів історик Марк Еделе, – але насправді вони піднімають податки, і життя весь час гіршає і гіршає. І за що воювали, ми не знаємо самі».
Небезпечна каста
Небажання радянської держави юридично визнавати особливий статус ветеранів Другої світової війни мало не лише економічні причини. Не менш важливим було прагнення влади не допустити формування особливої привілейованої групи, непередбачуваної ідеологічно й небезпечної політично.
Ветеранська спільнота була завелика чисельно і складалася з надто строкатого люду. Історики виділяють у її середовищі три (як згаданий Марк Еделе), а то й чотири покоління. Їхній передвоєнний досвід вельми різнився, тож вони мали суттєві відмінності у сприйманні Другої світової, а відтак і в соціальній адаптації.
«Найбезпечнішою» була генерація, народжена в 1920-х (від 1923 до 1927-го – наймолодшого року призову), що становила близько чверті фронтовиків. Її дорослішання припало на період «розвинутого» сталінізму, і вона не мала яскравого особистого досвіду надзвичайно травматичної катастрофи «великого перелому». Голод, колективізація були для неї переважно дитячими спогадами чи голосом батьків. До того ж ці юнаки навчалися в радянській школі, дехто у виші, де зазнавали впливу комуністичної пропаганди. Вони більше вірили радянській міфології і заповзятливіше сприймали військову патріотичну риторику.
Не сприяла формуванню у ветеранів відчуття належності до окремої, а надто до привілейованої спільноти й радянська пропаганда. Усі сили агітаційної машини були спрямовані на звеличення ролі Сталіна та притінення воєнних утрат і страждань, а отже, й ролі звичайних учасників війни. Важливою символічною акцією стало рішення, ухвалене наприкінці 1947 року, щодо перетворення Дня Перемоги на звичайний робочий день. Серед ветеранів певна частина, насамперед ті, хто обійняв адміністративні посади, скориставшись своєю участю у війні як політичним капіталом, прийняла культ генералісимуса й офіційне бравурне змалювання щасливого повернення героїв-переможців до трудової вахти будівництва соціалізму. Більшість, не маючи насправді іншої можливості, просто мовчала.
Визнання без визнання
Загальна лібералізація радянського режиму, що настала зі смертю Сталіна, дала нові можливості для активності фронтовиків. Влада, хоч і не змінювала політики щодо них стратегічно, усе-таки вдалася до суттєвих новацій. Поворотним пунктом став 1956-й: тоді на Всесоюзному конгресі ветеранів війни було створено Організацію радянських ветеранів війни на чолі з Радянським комітетом ветеранів війни, яка, однак, не мала права створювати місцеві осередки. Пенсійна реформа того самого року уніфікувала законодавство щодо різних категорій інвалідів, підвищивши пенсії деяким із них, хоч і залишила незмінним основний принцип нарахування. Надалі за хрущовського правління пенсії інвалідам війни збільшували ще в 1959 і 1964 роках.
Крім того, в 1956-му реабілітували колишніх військовополонених. Із німецького полону повернулися 1,8 млн колишніх радянських бійців. Доля їхня склалася по-різному. Після ретельної перевірки у фільтраційних таборах НКВД частина з них була знову зарахована до складу Червоної армії. Інша, щоправда, не дуже значна, дістала кримінальні вироки. Декого, насамперед із офіцерів, направили у штрафні частини з дуже непевними шансами на виживання, ще декотрих – на відбудову промисловості.
У період «відлиги» пам’ять про війну стала більш демократичною, масова поява ветеранських мемуарів допускала можливість існування власних поглядів на неї в людей із різними долями. Така тенденція була немислима за сталінських часів. Новим явищем стали також зустрічі ветеранів різних військових частин, чого раніше не практикувалося.
преторіанці
Символом нової ери у ставленні до ветеранів стало повернення в 1965 році Дню Перемоги, що став своєрідним «професійним» ветеранським святом, статусу вихідного. Справжнім творцем ветеранського культу в СРСР вважають Лєоніда Брєжнєва. Інколи зміни політики щодо фронтовиків пов’язують із особистими сентиментами нового радянського очільника щодо його бойового минулого. Генсекові, очевидно, подобалося бачити себе в ролі героя війни. Та все-таки «роман» червоної влади з ветеранами мав швидше раціональні причини. Брєжнєвська «консервативна еволюція» потребувала соціального опертя. Спільнота колишніх бійців що далі від років баталій, то краще надавалася для такої ролі. «Те, кто победил, либо полегли на поле боя, либо спились, подавленные послевоенными тяготами. Ведь не только война, но и восстановление страны прошло за их счет. Те же из них, кто еще жив, молчат, сломленные. Остались у власти и сохранили силы другие – те, кто загонял людей в лагеря, те, кто гнал в бессмысленные кровавые атаки на войне. Они действовали именем Сталина, они и сейчас кричат об этом», – писав тоді ветеран Червоної армії Ніколай Нікулін.
Станом на початок 1980-х років керівництво Радянського комітету ветеранів стверджувало, що його рух налічує близько 1 млн активістів. Партія, однак, пильно стежила, аби розростання ветеранських структур не вийшло з-під контролю. У 1976 році, також за правління Брєжнєва, ЦК КПРС ухвалив сувору резолюцію, якою чітко вказав організації фронтовиків на її місце в радянській системі координат і справжнє, пропагандистське, призначення. Відповідно до резолюції, частину ветеранських осередків ліквідували, інші були поставлені під безпосередній контроль партійних чиновників.
1965-го вкотре підвищили пенсії інвалідам війни. Це повторювалось у 1967, 1973 та 1975 роках. 1975-го, на 30-ту річницю Перемоги, ця категорія дістала нові пільги, що стосувалися користування транспортом, медичного забезпечення, надання житла, оплати комунальних платежів, доступу до купівлі спеціально обладнаних приватних авто.
До кінця 1978 року настав момент офіційного оформлення відносин. Ветеранів на той час помітно поменшало, і пільги для них не обтяжили б аж надто бюджет, тим більше вони все одно виходили на пенсію за віком. Крім того, ці люди тепер переважно представляли перше «соціалістичне» покоління. Виховані в часи культу особи, вони були носіями світогляду, що його західні дослідники кваліфікують як «сталінську культуру вдячності» (culture of the gift). Привчені розглядати будь-які преференції для населення з боку влади не як виконання державою своїх функцій, а як дар і турботу, ветерани вміли бути вдячними. Понад те, їм було з чим порівняти брєжнєвську опіку.
10 листопада 1978 року Рада міністрів СРСР та ЦК КПРС ухвалили постанову, яка надавала «учасникам Великої Вітчизняної війни», вперше визнаним таким чином за окрему категорію населення, доволі скромний перелік пільг: можливість мандрівки раз на рік у будь-яку точку СРСР за половину вартості, право на безвідсотковий кредит для будівництва індивідуального будинку, щорічну відпустку в зручний для них час та ще два тижні відпочинку за власний кошт. Крім того, ветерани діставали право на пріоритетний доступ до санаторного лікування, садових кооперативів та приватних телефонів, а також на користування поліклініками за місцем роботи після виходу на пенсію. Їхні очільники тим часом ніколи не марнували можливості наголосити на своїй «службі» – на ролі ветеранських організацій у проведенні пропагандистської роботи всередині країни й за кордоном, про допомогу радянським органам у виконанні рішень партії та уряду.
Спочатку до числа ветеранів зараховували лише військовослужбовців діючої армії. Надалі еволюція державного велфору щодо них відбувалася в напрямі розширення категорій, що мали доступ до пільг, та збільшення переліку останніх. Практично кожне ювілейне святкування Дня Перемоги супроводжувалося додатковими преференціями: підвищенням пенсій, наданням права на безоплатний проїзд у громадському транспорті тощо. Поступово статус ветерана поширився майже на всіх людей, що пережили війну в дорослому віці. Апофеозом цього процесу стало рішення політбюро ЦК КПРС від 25 вересня 1986-го про створення Всесоюзної організації ветеранів війни і праці, що й було виконано в грудні того самого року на конференції в Москві, де ухвалили статут і обрали Всесоюзну раду ветеранів війни і праці. На відміну від Радянського комітету ветеранів війни нову структуру будували на зразок партії з розгалуженою мережею місцевих осередків, що було виявом найвищої довіри з боку партії справжньої. Понад те, конституційна реформа, здійснена в грудні 1988 року, фактично вбудувала новотвір у державний механізм. Рада ветеранів, виявилася серед інших громадських організацій, що делегували на з’їзд – вищий орган влади в СРСР – своїх депутатів. Їх було 75.
У радянському суспільстві культ ветеранів, котрі до кінця брєжнєвської епохи перетворилися на головну статусну групу в державі, сприймали неоднозначно. Декого, особливо серед молоді, дратували пільги для них, що стосувалися переважно товарів і послуг, а отже, нерідко ставали ґрунтом для конфліктів інтересів у країні тотального дефіциту й побутових незручностей. Швидше за все, таке роздратування було наслідком соціального егоїзму і проявом чорної невдячності. Хоча, можливо, існувало в тому й щось від відрази до експлуатування пам’яті про трагедію з політичною метою і від упевненості, що судити чи прославляти людей слід не за належність до певної групи, а лише за особисті рішення та вчинки.