Вишеградська четвірка
Під час дискусії очільник чеського МЗС наголошував на важливості діалогу в розмовах між країнами В4, ЄС і на трансатлантичному рівні для пошуку рішень складних проблем. Про те, що членство в ЄС і НАТО залишається одним із наріжних каменів зовнішньої політики Чехії, а формати регіональної співпраці жодним чином не становлять альтернативи ЄС. Що Чехія не хоче створювати ліній розломів у союзі, а, навпаки, сприяє його єдності. Що Вишеградська четвірка — це зручна платформа для подолання наявних розколів і розбудови добрих відносин у сусідстві.
Представник Словаччини розповідав про три принципові підходи своєї країни до Вишеградської четвірки: для Братислави це пріоритетний майданчик регіональної співпраці, просування ідей чи проектів. Сприйняття розбіжностей у позиціях країн В4 із деяких питань без образ чи нав’язування власної думки — це перевага. Коли країни В4 не поділяють поглядів решти з певних питань, це не означає, що вони переходять в ідеологічну опозицію до ЄС: просто відстоюють свої інтереси, що, зрештою, посилює і союз. А ще закликав решту країн Вишеградської четвірки якнайшвидше приєднатися до єврозони, як зробила Словаччина, аби стати сильнішими разом і припинити скаржитися на розкол у ЄС між клубом євро та іншими.
Чиатйте також: Новий лідер Східної Європи
Тоді настала черга міністра закордонних справ Угорщини. Він казав, що якби Вишеградська четвірка була слабкою, її слова не мали значення, а позиція не була важливою, то навіщо лідери великих потужних країн витрачали б час на те, щоб розколоти групу? Останнім виступав очільник МЗС Польщі. Він жартома відповів колезі з Братислави, аби словаки трималися за євро та приїжджали з ними на закупи до Польщі. Далі говорив про внесок його країни в ЄС: насамперед це цінності, адже в сучасній Європі зараз мода на їх брак. Якщо будувати інтеграцію без традиційних цінностей, таких як родина чи релігія, майбутнє буде непевним. Коли його спитали, чи не боїться Польща, що В4 може програти німецько-французькій осі в ЄС, Вітольд Ващиковський відповів, що країна пережила 1050 років, кілька вторгнень і не боїться ще одного, ідеологічного, від інших країн ЄС.
Один із небагатьох пунктів, у якому всі спікери були одностайними, — окрім заяв про важливість майданчика В4, — полягав у тому, що країни Центральної та Східної Європи мають право відстоювати власні інтереси, навіть якщо ті не збігаються з позицією старших членів ЄС або мейнстримною в союзі. Але це аж ніяк не означає, що країни В4 намагаються таким чином розколоти ЄС.
Ця панель добре проілюструвала спільне й відмінне між країнами Вишеградської четвірки — формату співпраці держав Центральної та Східної Європи, започаткованому 1991 року. Тоді до такої інтеграції лідерів країн-учасниць (Вацлава Гавела, Леха Валенси та Йожефа Анталла) підштовхнули бажання разом домагатися європейської і трансатлантичної інтеграції, а ще позбутися залишків комуністичного блоку в Центральній Європі, подолати історичні конфлікти між центральноєвропейськими державами, ідейна близькість тодішніх політичних еліт у країнах.
26 років потому і середовище, і порядок денний інші. «Ми хотіли б змінити спосіб, у який розвивається ЄС», — відповідав очільник польського МЗС Вітольд Ващиковський в інтерв’ю для Carnegie Europe у березні 2016-го на запитання про пріоритет під час головування Польщі у В4, яке стартувало в липні торік. За його словами, ЄС розвивається навколо трикутника Берлін — Париж — Брюссель. «А ми на периферії. І між нами інтеграція не така значна. Ми хотіли би більше зосередитися на регіоні. Створювати не якийсь фронт проти будь-кого, а певне лобі всередині ЄС та НАТО, аби там більше звертали увагу на чутливі аспекти нашого регіону», — пояснював Ващиковський.
Потужний імпульс до спільного відстоювання своїх позицій у В4 дала міграційна криза, коли в ЄС із подачі Берліна визначили квоти прийому біженців із Близького Сходу для всіх країн-членів.
Також держави Центральної та Східної Європи не хочуть, щоб у Брюсселі, Берліні чи Парижі їхній захист власної позиції спрощувався до аргументів на рівні «розколу на схід і захід», щоб за це їх стигматизували, коли старші члени ЄС тим часом наполегливо захищають свої позиції.
Але в деяких фундаментальних питаннях такої одностайності між державами четвірки не видно. Одне з них — бачення подальшої інтеграції ЄС і місця своїх країн у процесі. У Польщі та Угорщині наполягають на важливості суверенітету. Тим часом у ЄС точаться дискусії про глибшу інтеграцію тих, хто на неї погодиться (зокрема, у фінансовій, податковій, банківській політиці). Потенційний результат — клуби країн, що взаємодіють на більш федералізованій основі, переважно старших членів союзу, і молодших, що матимуть більше свободи від політики, виробленої в Брюсселі, але ще не встигли створити свого стратегічно життєздатного інтеграційного проекту в межах ЄС.
Чиатйте також: Від першої особи
Усі країни В4, окрім Словаччини, зберігають свою валюту. Цього року питання переходу на євро актуалізувалося в Чехії. «Щоб залишатися в центрі Європейського Союзу, рано чи пізно нам доведеться відповісти на запитання про те, чи зможе Чехія перейти на спільну європейську валюту», — казав на початку літа тодішній прем’єр країни Богуслав Соботка. Утім, у жовтні в країні відбулися парламентські вибори, на яких перемогла партія «Рух незадоволених громадян». Її лідер Андрей Бабіш під час кампанії заявляв, що він проти переходу країни на євро та глибшої інтеграції з ЄС — здебільшого через небажання розділяти фінансовий тягар вічного порятунку з криз країн на кшталт Греції — і за «Європу різних швидкостей». Але його думку поділяють не всі. У чеських дипломатичних колах також звучить застереження, що «Європа різних швидкостей» може провести реальний вододіл між старшими й молодшими членами ЄС і відсунути останніх убік, зробити їхній голос менш вагомим. Цю позицію відлунює міністр закордонних справ Словаччини в згаданому вище виступі у Вашингтоні. Там він говорив про те, що Словаччині, як і всім іншим членам ЄС, під час вступу довелося відмовитися від частини свого суверенітету. Але в розмовах про інтеграцію ЄС і боротьбу з посиленням його інститутів через послаблення національного суверенітету країн-членів позиція Братислави визначатиметься такими міркуваннями. Маючи 5,5 млн населення, чи зможе Словаччина без усіх цих інституцій і повноважень у Брюсселі ефективно протистояти іншим учасникам ЄС із куди більшим населенням і вагою, а також відстоювати свої інтереси?
Ініціатива «Тримор’я»
«Новим інструментом польської закордонної політики» проект назвав у статті для Польського інституту міжнародних справ (PISM) керівник його відділу досліджень та аналітики Бартош Вишневський. Це не історичне Міжмор’я, про яке після приходу до влади в Польщі «Права і справедливості» багато говорили в Україні як про регіональну геополітичну ініціативу Варшави, а ініційований Польщею та Хорватією проект альянсу країн, що мають вихід до Балтійського, Чорного й Адріатичного морів і є членами ЄС. Наразі його позиціонують як економічний та інфраструктурний. Заявлена мета — гармонізація транспортної, енергетичної й телекомунікаційної інфраструктури в країнах, що лежать на осі з півночі на південь ЄС. Вишневський звертає увагу на те, що з огляду на брак інфраструктури, скажімо, між Польщею та Словаччиною або між Румунією та Болгарією, такий проект виллється у модернізацію цих країн, а отже, допоможе їм підтягнутися до багатших членів ЄС і потенційно зробити їх більш конкурентоспроможними. Він також має доповнювати, а не дублювати чи опонувати іншим регіональним ініціативам, що реалізуються в межах ЄС. Лукаш Ясіна з PISM теж наголошує на переважно економічному аспекті Тримор’я (як і В4), але й додає: «Політично для нас це інструменти посилення ваги нашого регіону в Європі та ЄС». На його думку, потужніший блок країн збільшить підтримку реформи в ЄС і не дозволить домінувати в ньому франко-німецькому альянсу.
.jpg)
У практичному вимірі під парасольку ініціативи «Тримор’я» вписується, наприклад, автомагістраль «Карпатський шлях» (Via Carpatia), що має пролягти від Клайпеди до Салоніків із відгалуженням до України, яка долучилася до проекту в 2016 році, і Туреччини. Інший — збут скрапленого газу, зокрема зі США, який Польща може приймати в новому терміналі у Свіноуйсьце. Хорватія планує збудувати такий у себе на острові Крк: у лютому на нього вже схвалили виділення гранту з європейських фондів. Утім, зараз процес із різних причин затягується й аналітики не певні, що термінал удасться запустити раніше за 2020-й.
Поки що конкретного переліку проектів, стратегії залучення коштів на них чи структури, яка займалася б таким плануванням, немає. Ініціатори чекають на наступний саміт Тримор’я, який у 2018-му прийматиме Румунія. Він має показати, чи є політична воля на реалізацію проекту в інших заявлених країн-партнерів і чого вони очікують від нього. «Ми хочемо зробити саміт помітнішим, ефективнішим і врешті довести спільні проекти до змістовного наповнення», — прокоментував плани президент Румунії Клаус Йоганніс на спільній прес-конференції зі своєю хорватською колегою на початку жовтня. Він назвав Тримор’я глибоко проєвропейською ініціативою. Але й наголосив на важливості її трансатлантичного виміру.
Останній, тобто взаємодія зі США, став однією з фішок попереднього саміту Тримор’я, який Варшава приймала в липні одночасно з візитом Дональда Трампа. Приїзд американського президента мав би продемонструвати іншим у ЄС, а особливо франко-німецькому тандему, що ініціатива центрально- і східноєвропейських країн має підтримку Вашингтона. У США ж мали побачити, що нова економічна вісь у Європі може запропонувати, наприклад, ринок для американського газу або проекти для американських інвесторів. А ще готовність співпрацювати з адміністрацією Трампа, до якої на той момент багато інших країн ЄС поставилися насторожено.
На жовтневій прес-конференції в Бухаресті президент Румунії говорив про те, що до саміту наступного року потрібно визначити короткий і реалістичний перелік інфраструктурних проектів, на які погодяться всі учасники, аби можна було подавати їх на фінансування від Європейської комісії. Крім того, він запропонував обговорити доцільність запрошення інших країн — спочатку як спостерігачів, а далі подумати над форматом їхньої участі — на 2019–2020 роки. Президент Хорватії додала, що її країна вже запропонувала перелік із 50 проектів вартістю €40 млрд. Наступного року буде зрозуміло, наскільки серйозно країни-учасниці налаштовані на реалізацію цього регіонального формату.
Східне партнерство
Наступна зустріч цієї ініціативи відбудеться 24 листопада в Брюсселі. Коментатори, із якими розмовляв Тиждень, сходяться на тому, що лейтмотивом для України на наступні щонайменше рік-два стане виконання технічних вимог Угоди про асоціацію, а також проведення реформ загалом. Стосовно політичних заяв для України один з основних моментів — збереження згадки про європейські прагнення в підсумковій декларації. Це останнім часом проблематично через позицію Нідерландів і деяких інших країн ЄС. Утім, багато хто радить зосереджуватися менше на тонкощах політичних формулювань, а більше на практичному наповненні, тобто наближенні українських стандартів до європейських.
Чиатйте також: Тримор’я як нова форма інтеграції у Центральної та Східної Європі
15 листопада у Європарламенті проголосували за додаткові рекомендації до саміту. Їх автори — Лайма Андрікієне, член Європейської народної партії від Литви, і Кнут Флекенштайн, представник Німеччини від Прогресивного альянсу соціалістів і демократів, — пропонують створити для України, Грузії та Молдови формат «Східне партнерство Плюс». «Ми рекомендуємо конкретні кроки, які гарантували б успіх нашої політики Східного партнерства, — описує ініціативу Андрікієне. — Це трастовий фонд, новий європейський інвестиційний план і фінансова підтримка реалізації Угоди про асоціацію». «Замість говорити про теоретичні перспективи членства зараз варто зосередитися на виконанні наявних зобов’язань і реальних результатах для громадян», — додає Флекенштайн. І пояснює, що йдеться про наближення до митного, енергетичного, цифрового ринків, Шенгенської зони, поступове скасування плати за роумінг. «Передумови для цього — проведення узгоджених реформ. На самітах треба говорити не тільки про те, що вже зроблено, а й про те, що треба зробити», — підсумовує він.
Утім, ці рекомендації не мають зобов’язальної сили. Натомість зараз успішність проекту оцінюється за документом «Східне партнерство — 20 очікуваних досягнень до 2020 року». Якогось значного розширення цього формату або фінансування для країн Східного партнерства навряд чи варто очікувати. Одна з причин — недоосвоєння допомоги, яку ЄС вже надає Україні за різними програмами. Ще одна — політична турбулентність усередині ЄС і передвиборча в Україні. Такі періоди не найкращі для ухвалення нових політичних рішень.
Якщо підсумовувати, то різні формати регіональної інтеграції, які є зараз у Центрально-Східній Європі, показують кілька спільних тенденцій. Одна — вони значною мірою залежать від того, як далі трансформуватиметься ЄС: у більш федеральну структуру, «Європу кількох швидкостей» чи щось інше. Друга — наскільки ініціатори й учасники регіональних проектів зможуть конкретизувати власні амбіції, проекти та ресурси на них. І третя — як розвиватиметься внутрішня політика в кожній із країн ЄС і Східного партнерства. Вона відіграватиме чи не найбільш визначальну роль у майбутньому всіх проектів, описаних вище.