Підставою для обох ідентичностей є події Другої світової. Ця війна сприймається як такий втрачений рай, де діяли люди з великої літери, герої, здатні пожертвувати собою в ім’я рідного народу, здійснити подвиг, за який нащадки будуть вдячні їм довіку. Спроба поставити під сумнів героїзм усієї Червоної армії чи ОУН-УПА викликає у представників цих ідентичностей однакову реакцію: звинувачення у зраді, нагадування про славних предків, яких автор сумнівів не гідний, а також припускання, що предки автора сумнівів воювали на боці ворогів.
Виглядає це так: «Як можна взагалі таке казати? Та якби не герої-червоноармійці/повстанці, ти б зараз і слова не міг вимовити. Ти б узагалі не народився, тому що нацисти знищили б усіх слов’ян/більшовики заслали б усіх українців у Сибір, попередньо виморивши голодом. Якщо ти таке кажеш, певно твої предки під час війни служили в поліцаях НКВС і стріляли в потилиці героїчним борцям за свободу!»
Як бачимо, обидві ідентичності мають багато спільного. Звісно, в усьому іншому, крім ставлення до подій ІІ Світової, вони радикально відрізняються: це й питання незалежності України, зовнішньополітичних пріоритетів, державної мови тощо. Однак щодо трактування воєнної історії підхід практично однаковий: наші герої боролись за благородну війну, злочинів не скоювали, а якщо й навіть так, то порівняно зі злодіяннями ворогів – це фактично й не назвеш злочинами. Для того, щоб підігнати непрості події війни під цей шаблон, представники обох поглядів готові на будь-які маніпуляції.
Проблема польської етнічної меншини у цьому конфлікті цікава тим, що вона ніби як третя сторона, рівновіддалена від червоноармійців та бандерівців. Тому червоноармійці дуже охоче говорять про Волинську різанину 1943 року, забуваючи про те, скільки етнічних поляків було знищено в сталінській системі масового вбивства, починаючи від сумнозвісних репресій 1930-х, коли кожен етнічний поляк в СРСР визнавався потенційним агентом Пілсудського і закінчуючи Катинню та Старобільськом. Бандерівці ж визнають загиблих 1943 року поляків як чужорідний елемент, покараний за політику польської окупаційної влади, натомість радо зараховують польську буржуазію, чиновників, осадників, арештованих та знищених більшовиками у 1939–1941 роках до загальної кількості жертв Західноукраїнської трагедії. Дійшло навіть до геть трагікомічних випадків, коли в агітках бандерівців усіх знищених у тюрмах в’язнів називають «загиблими борцями за волю України», попри те, що серед них було й чимало вчорашніх пацифікаторів.
Наголошу: УПА і ЧА були зовсім різними за формою та змістом структурами. Але культ у них приблизно однаковий. Як таке могло статися?
Дозволю собі цитату з інтерв’ю Ярослава Грицака, в якому він пояснює причини виникнення культу Степана Бандери: «У польських школах вчителі розповідали про польську героїчну історію – повстання, героїв, королів, виграні битви. Логічно формувався висновок: оскільки українці не мають такої традиції, то не заслуговують на власну державу. Після повернення зі школи українські діти часто запитували батьків, хто є нашим героєм? Була потреба психологічної компенсації, власних героїв. Бандера надавався до цієї ролі якнайкраще. Звідси пішла його популярність».
Логічно припустити, що така сама «психологічна компенсація» спрацювала і в радянські часи: на противагу бездоганним, еталонним «Героям Великої Вітчизняної» постали не менш бездоганні й еталонні «Герої Визвольної Боротьби». От і виходить, що коли хтось ставить під сумнів бездоганність твоїх героїв (а герої – це вся армія), то цього когось найпростіше зарахувати до ворожого табору. Адже протилежна сторона в бездоганності своїх героїв не сумнівається, а отже будь-які непевності в бездоганності героїв власних – це вода на млин ворога.
При цьому, до справжніх солдатів УПА та ЧА прихильникам ідентичностей переважно байдуже. Ми з друзями від 2003 року організовуємо відвідини студентами ветеранів УПА, котрі проживають на Київщині. Виявилось, ми були першими, хто взагалі здогадався знайти і провідати цих людей. Зате розпинатися про націоналізм та горлати «Лента за лентою» охочих вистачає. Звісно, це легше, ніж кілька годин мандрувати електричками до стареньких ветеранів. Те саме і з червоноармійського боку: смугаста стрічка на антені автомобіля не означає, що її гордий власник хоч раз чимось допоміг самотньому ветерану-фронтовику.
І наостанок: безперечно, обидві ідентичності вигідні владі. Під час будь-якої кризи, буд-яких зловживань з боку влади можна просто поставити серед Донецька пам’ятник Бандері, а серед Львова розгорнути червоний прапор. Або щось на кшталт цього утнути. Гарантовано: увага суспільства одразу ж буде переключена на історичні баталії – активісти з обох боків працюватимуть над цим щиро і самовіддано.