Наприкінці весни, після тривалої хвороби, до виконання своїх обов'язків повернувся глава УПЦ МП митрополит Володимир. Здавалося, Синод УПЦ МП, що відбувся 8 травня під головуванням видужалого законного глави церкви, розставив усі крапки над “і”, призупинивши більшість прийнятих на зимових синодах організаційних рішень, у результаті яких реальне керівництво церквою перейшло до рук так званого «тріумвірату» в особі проросійськи налаштованих Агафангела Одеського, настоятеля Києво-Печерської Лаври митрополита Павла і митрополита Донецького Іларіона.
Проте вже після згаданого засідання, 14 травня з'явилася гучна, щоб не сказати сенсаційна, заява Священного Синоду Української православної церкви Київського патріархату якою віруючі, священство та єпископат УПЦ МП повідомлявся про викриту нову загрозу українському православ’ю. Зокрема повідомлялося, що донецький митрополит Іларіон, який очолює статутну комісію відвідав з конфіденційним візитом Москву, де під час зустрічі з патріархом Кірілом отримав від останнього пропозицію «привести статут УПЦ у відповідність до статуту РПЦ». В обмін на виконання пропозиції патріарха митрополит Іларіон міг би розраховувати на активне сприяння московського патріарха у отриманні посади предстоятеля Української православної церкви Московського патріархату після смерті або відставки митрополита Володимира.
Один з варіантів такого «приведення у відповідність» передбачає перетворення нинішньої єдиної структури УПЦ (МП) у кілька митрополичих округів – за прикладом таких округів у Росії. Таким чином Київська Митрополія УПЦ (МП) з керівної структури повинна перетворитися лише в одну з українських митрополій Московського патріархату поряд з Одеською, Донецькою та кількома іншими, що фактично означатиме конфедералізацію Української православної церкви Московського патріархату, усі частини якої напряму підпорядковуватимуться Москві.
Звичайно, беззастережно говорити про реальність чи нереальність зазначеної патріархом Філаретом загрози для УПЦ МП не доводиться – через невизначеність зазначених ним «надійних джерел». Зрештою, його самого могли ввести в оману. Проте окреслити можливий сценарій варто.
Тим більше, що позірне відновлення балансу сил в УПЦ МП після повернення Кіріла до виконання обов’язків цілком може виявитися перебільшеним, а відтак під питанням залишатиметься здатність автономістського крила протидіяти відповідним ініціативам.
Незважаючи на оптимістичні оцінки «кінця церковної смути» після виходу хворого владики до своїх обов'язків, можна впевнено констатувати – «опозиція» його курсу ніякого значної шкоди не зазнала. Члени згаданого на початку статті «тріумвірату» благополучно залишилися на своїх посадах – всупереч чуткам про «відхід на спокій» митрополита Одеського Агафангела, що нібито готувався, та переведення на посаду чернігівського архієрея настоятеля Києво-Печерської Лаври митрополита Павла. Про донецького митрополита Іларіона не було навіть чуток – зрозуміло, що перебування душ-архіпастиря “колиски” нинішньої правлячої еліти на посаді вирішується в коридорах набагато більш високих, ніж синодальні.
З іншого боку, так і не був відновлений на жодній посаді звільнений з них архієпископ Олександр (Драбинко). Щоправда у частини оглядачів склалося враження, що нині митрополит Володимир «ставить» на іншого свого висуванця – призначеного керуючим справами УПЦ МП архієпископа Бориспільського Антонія (Паканича), наділеного на останньому Синоді небувало значними повноваженнями. Проте фігура цього діяча залишається не до кінця зрозумілою. У Києві він зробив блискучу кар'єру – від ректора Духовних семінарії та академії, голови Навчального Комітету – до голови Відділу Зовнішніх церковних зв'язків і (тепер) Керуючого справами УПЦ. Але починав з навчання та роботи на різних відповідальних посадах в Московській духовній академії – аж до 2002 року, дати переїзду в Україну. Та й на посаду глави ВЗЦЗ він був поставлений у лютому саме «тріумвіратом». Крім того архиєпископ Антоній виходець із церковного середовища Закарпаття, серед священнослужителів якого досить поширені русофільські настрої.
Яким може виявитися ставлення до «роздроблення» УПЦ МП влади? Адже, як і у всіх традиційно православних країнах, воно часто виявляється вирішальним.
«Донецькі» цілком можуть погодитися на розукрупнення поки відносно єдиної Української православної церкви на окремі митрополії. По перше тому, що Януковичу вигідним було б приведення на посаду настоятеля УПЦ МП свого митрополита Іларіона. По-друге, місцеві митрополити УПЦ МП в південно-східних регіонах будуть залежати від ПР не менше, аніж зараз. І нарешті у випадку втрати «регіоналами» влади в країні такі зміни в управління церкви дозволять їм зберегти вплив на митрополії Південного Сходу внаслідок збереження контролю над місцевими органами влади.
Тим більше, що останнім часом київське керівництво УПЦ МП іноді підносить Партії регіонів не завжди приємні сюрпризи. Буквально кілька днів тому Всеукраїнська рада церков розповсюдила заяву про небажаність розгляду Верховною Радою скандального мовного законопроекту – в тому числі від імені УПЦ МП, що входить до ВРЦ. І, хоча прес-служба митрополита Володимира оперативно повідомила, що владика дану заяву не підписував – однак багатозначно додала, що і від підпису під більш раннім документом 2006 року, де говориться практично про те ж, не відмовляється.