Скандальна ситуація з фільмом Алєксандра Самохвалова «Ми з майбутнього 2», забороненого до прокату в Україні, спонукала українців пригадати всі найбільші національні «кривди», що заподіяли нам російські кінематографісти. Відвідувачі інтернет-форумів поставили росіянами на карб і «Брата 2», й «Адмірала», й «Тараса Бульбу» Бортка, й російську новинку «Кандагар» із Богданом Бенюком у ролі вайлуватого хохла-пілота.
Зрештою, неважко впізнати в усіх цих óбразах (чи обрáзах) ще старий, радянський підхід ділити українців на «друзів Москви» та «бандитів, які продалися Заходу». Сучасний російський кінематограф (той, що радо транслює провладну позицію) вперто продовжує радянські традиції, особливо у ставленні до колишніх республік-сестер. Найважливішою рисою чиновника, не лише українського, завше була лояльність до русоцентричної політики Москви. Більше того, українці мали демонструвати свою прихильність активніше за інших, адже саме на території УРСР ще до кінця 1950-х функціонували підпільні націоналістичні угрупування, а мирне населення за окупації мало можливість ознайомитися з численною антирадянською літературою.
І до самої перебудови образ бандерівця залишався чи не найодіознішою постаттю радянського кіно. Це були не тільки вороги, які підривали дружбу між «братніми народами», вони були цілковито іншими, незрозумілими ні східним та центральним українцям, ні, тим паче, росіянам. Юрій Іллєнко у своєму «Білому птасі з чорною ознакою» виводить яскравий образ бандерівця (його, до речі, грає Богдан Ступка), але він лише один із учасників трагедії братів Дзвонарів, які втілювали собою Україну, розділену різними політичними силами. Проте найчастіше український націоналіст не мав жодного романтичного ореолу й зображувався звичайним бандитом і запроданцем, що спокусився грошима західних спецслужб.
Часткове переосмислення образу бандерівця (за принципом – бандерівець також людина) розпочалося одразу з набуттям Україною незалежності, коли були створені фільми «Останній бункер» (1991) Вадима Іллєнка та «Вишневі ночі» (1992) Аркадія Мікульського, але цей рух дуже швидко маргіналізувався, й наразі триває хіба у фільмах Олеся Янчука («Атентат – Осіннє вбивство у Мюнхені», «Нескорений», «Залізна сотня»), який сприймає своїх героїв як представників «золотого віку». А ось «бандерівці», яких зустрічають у 1944 році герої російської стрічки «Ми з майбутнього 2» – це якраз отакі радянські показні «бандити», призначені для суто пропагандистської мети.
Загалом стрічка «Ми з майбутнього 2» радше оперує полем уявного середньостатистичного російського глядача, ніж якимись реальними історичними чи сучасними фактами. Й у цій уявній дійсності українці, як і належить обдуреним західними спецслужбами роззявам, називають росіян «москалями», з якогось дива співчувають солдатам вермахту та розмовляють русифікованою українською мовою, щоб російський глядач міг зрозуміти, що це просто «нарєчіє».
Українці не просто позбавлені інтелекту, вони зображені боягузливими, слабосильними та слабкодухими тюхтіями, як і належить «молодшим братам». Понад те, одному з них доручають роль няньки новонародженої дитини й лише згодом дають зброю. Так само й Богдан Бенюк у російській стрічці «Кандагар» вихідця зі Львова Андрія Кавуна весь час говорить про свою доцю та онучку й боїться вступити в бій із талібами, які захопили пілотів казанських авіаліній. Проте наші хлопці в російських фільмах дуже швидко перевиховуються, зокрема, забувають про своє «нарєчіє» і з другої половини фільму розмовляють гарно поставленою російською, беруть до рук зброю та стріляють у тепер уже спільних ворогів.
Зрештою, стрічка «Ми з майбутнього 2» втілила ще сталінську ідею, згідно з якою історичне кіно повинно реалізовувати актуальні політичні завдання. Російський фільм переносить героїв у минуле, аби затвердити сучасний московський погляд на історію та легітимізувати його. І фільм цілком відповідає головним вимогам соцреалістичного канону, зображаючи українців, росіян та їхню «спільну історію» не такою, як вона є, а такою, «як має бути», й що містить у собі потенціал для перевиховання несвідомих елементів, читай, сучасних українців, котрі відвернулися від Росії.