14 листопада в український прокат виходить кримінальний трилер Рідлі Скотта «Радник». Режисер зняв фільм за сценарієм лауреата Пулітцерівської премії, сучасного американського класика Кормака МакКарті. У цій стрічці актору Майклові Фассбендеру, який раніше знімався в іншому проекті Скотта («Прометей», що здобув чималий касовий успіх) дісталася головна роль: адвоката, котрий береться перевозити наркотики, спокусившись на швидку й щедру наживу.
У. Т.: Ваша роль – просто подарунок долі. Сценарій Кормака МакКарті, режисура Рідлі Скотта й дивовижні діалоги – це, мабуть, величезне задоволення для актора?
– Звісно, хоча Радник не говорить багато. Більше скидається на те, що не він, а йому всі щось радять. У цьому сценарії невідомо, що станеться за мить, у який бік розвиватимуться персонажі, що з ними буде. Кормак МакКарті вельми вдало збалансував те, що він каже аудиторії, і те, що доведеться розгадувати самому глядачеві (або актору). Він майстер у цьому, небагато кому таке вдається. У третій частині все зводиться докупи й стає зрозумілим.
У. Т.: Ви знали твори Кормака МакКарті, окрім його книжок, адаптованих до фільмів? Читали його романи?
– Читав «Кривавий меридіан» і «Дорогу». Звісно, знав його роман «Старим тут не місце» (екранізація братів Коен здобула чотирьох «Оскарів». – Ред.), але «Радник» – це перший створений ним сценарій для повнометражного фільму, тому, думаю, всі в очікуванні, й він теж. МакКарті щодня був на майданчику, тож став невід’ємною частиною команди.
У. Т.: Він сказав, що це фільм про людину, яка робить невдалий вибір. Ви згодні?
– Так, і проблема Радника в тому, що він вважає себе розумнішим, ніж є насправді. Але ця зверхність дорого йому коштуватиме. Кіногерой іде на ризик, не усвідомлюючи повністю наслідки, а відтак опиняється не на своїй глибині.
Радник мусить віддавати борги, тож ув’язується в наркоторгівлю, вирішивши зробити це один раз. Але ж ми знаємо, що в тому середовищі все інакше, там одноразових справ не буває. Наївно думати, ніби в такий бізнес зайдеш і спокійно собі вийдеш: за прибутки, які він пропонує, доводиться платити чимось іншим. Утягнуті в нього люди живуть вельми розкішно, бо знають: їх неодмінно чекає або в’язниця, або смерть.
У. Т.: Це ваша друга кінокартина з Рідлі Скоттом. Цього разу було простіше братися до зйомок?
– Однозначно. Я постійно нервую на старті фільмування. Першого тижня мусиш починати ходити й говорити в образі свого героя на очах у знімальної команди (по суті, аудиторії), тому завжди метелики в животі. Але після «Прометея» вже легше. Пам’ятаю свій перший день на його зйомках. Думалося: «Боже, як воно буде?» Але ми з Рідлі чудово дійшли згоди.
У. Т.: У сценарії є трохи гумору. Наскільки важлива ця складова?
– Коли маєш справу з такою брутальністю й жорстокістю, він потрібен обов’язково, адже відволікає аудиторію. А якщо розсмішити глядачів, а потім ударити їх чимось шокуючим, гострим або сумним, вони будуть значно відкритіші до цих емоцій, ніж коли цілу стрічку виливати на них тільки журбу. Та й узагалі, роблячи будь-що, я намагаюся знаходити щось веселе.
У. Т.: Чи не збираєтеся самі продюсувати якийсь фільм?
– Нещодавно я брав відпустку для цього. Працював зі сценаристами. Це наступний етап для мене – він цікавий і приносить задоволення, але й розчаровує неабияк. Утім, мова про справжній труд любові. Про дуже насичену роботу, яка поглинає, бо якщо не зробиш сам, то нічого не буде. Тепер я дуже поважаю хороших продюсерів і сценаристів. Було цікаво працювати з авторами сценаріїв від самого початку, спостерігати за всією їхньої «подорожжю», а не просто прийти й побачити готовий текст. Раніше зйомки для мене як для актора були індивідуальним процесом. А торік я дійшов до певної точки, подумавши, що відтепер прагнутиму зосередитися на колективному досвіді створення фільму.
У. Т.: Певно, приємно мати вибір, де зніматись. А бувало, що відмовлялися від зйомок, бо не встигали?
– Ну, це хороші проблеми (сміється). Краще відмовлятися, ніж сидіти й чекати на телефонний дзвінок або сценарій; то справжнє пекло. І воно є реальністю для багатьох акторів, особливо останніми роками, коли роботи суттєво поменшало. Тож мати змогу вибирати – значно краще. Найчастіше артисти кіно або зривають куш, або сидять голодні.
У. Т.: Коли вибираєте сценарій, керуєтеся інстинктами?
– Цілком. Якраз цього мені не бракує – шостого чуття. Звісно, спрацьовує воно не завжди, доводиться покладатися на долю. Але я особисто не проти ризиків. Хочу вчитись і ставити перед собою виклики, тобто бути готовим і до невдач. Це нормально, бо ж вони збагачують досвідом, навчають і, сподіваюся, надають нового виміру роботі. Нове треба пробувати. Якогось моменту, мабуть, варто зіграти в комедії. Може, так воно й буде.
У. Т.: Після «Безславних виродків» хотіли б іще попрацювати із Квентіном Тарантіно?
– Сподіваюся, що це станеться. У Тарантіно потрібно абсолютно коритися сценарієві: тебе повністю контролюють, самому робити нічого не доводиться. І дурень той, хто спробує переписати його сценарій, бо ж там уся сіль у ритмах. Я тільки нещодавно це зрозумів. Люблю музику, і його фільми для мене – ритм. Це відчутно. Та й сам цей режисер увесь такий. Він скаже, якщо ти не вписуєшся в його «музику».
У. Т.: Складно знайти більш різних постановників, ніж Тарантіно і Стів МакКвін, який вас «відкрив». А ось чи є в них щось спільне?
– Спільне в тому, що вони живуть своєю роботою, а ще дуже впевнені в собі й завжди чітко висловлюються. На зйомки до таких режисерів приходиш підготовленим. І не дай Боже інакше! Вони очікують від людей найкращого. Тож місця для ліні не залишається. А я ненавиджу лінь у будь-якій роботі: вона заразна й дуже швидко поширюється. Працюючи з Рідлі Скоттом, наприклад, відчуваєш енергію, яку він генерує. Його команда робить усе дуже оперативно. Вони знають, що працювати в такому комфортному середовищі на чолі зі справжнім майстром – то велика рідкість. Це мотивує людей виконувати свої завдання якнайкраще, але спокійно.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Майкл Фассбендер (нині йому 36 років) ріс у Кілларні, містечку на південному заході Ірландії. Батько – німець, мати – ірландка. Після навчання в лондонській школі драматургії Drama Centre грав у різних телепроектах, зокрема серіалах «Брати по зброї», «Серця і кістки» та «Відьма». Прорив у його акторській кар’єрі стався після фільму «Голод» Стіва МакКвіна, де Фассбендер утілив Боббі Сендса – ірландського республіканця, який помер після голодування у в’язниці «Мейз» у Белфасті. Блискуча гра принесла Майклові кілька нагород, зокрема Премію британського незалежного кіно і «Срібного Г’юґо» на Чиказькому міжнародному кінофестивалі за найкращу акторську гру, а також премію Ірландської кіноакадемії в номінації «Найкращий актор». Фассбендер знімався у стрічках «300 спартанців», «Безславні виродки», «Джейн Ейр», «Люди Х: Перший клас», «Нокаут» і «Прометей». Нещодавно закінчив зйомки у ще не названому фільмі Терренса Маліка, а ще зіграв у новій стрічці Стіва МакКвіна «12 років рабства».
ПОГЛЯД ТИЖНЯ
Операція МакКарті
«Радник» Рідлі Скотта – дуже дивне кіно, яке аж ніяк не очікуєш від творця напруженого й сюжетно доволі чіткого «Чужого» чи детективного і також розбірливого «Гангстера». Вочевидь, уся справа в сценаристі Кормаку МакКарті – за оцінками багатьох критиків, він є найбільшим американським письменником сучасності, а відтак може диктувати умови в екранізаціях своїх книжок чи сценаріїв. Те, що «Радник» – фільм МакКарті, не викликає сумнівів. Понад те, вперше у своїй кар’єрі класик написав сценарій з нуля, не адаптуючи для екрана свої романи. Тож «Радник» – це не зовсім кіно, радше література. Тут глядач спостерігає не за подіями, які трапляються з героями, а за героями, які оповідають про події. Їх зіграли четверо акторів-«зірок»: Хав’єр Бардем і Кемерон Діас, Майкл Фассбендер і Пенелопа Крус. Головними виступають чоловічі персонажі, які задумують якусь операцію (що до чого глядач так і не дізнається) й протягом фільму описують її в дуже умовних межах, здебільшого торкаючись непростих питань ставлення до життя, жінок і насильства. У певний момент з’являється п’ятий герой (Бред Пітт) – лише в епізодах, але ключових, саме він і розповідає про можливі наслідки зриву операції. «Пам’ятаєш, – каже він героєві Фассбендера, – як у Мексиці через якісь проблеми повбивали три тисячі людей? Так от, тут ніякого свідомого насильства чи садизму немає, це лише бізнес». Поширений вислів it nothing personal, it just a business набуває в стрічці глобального розмаху. І саме цей акцент є центральним у фільмі – вочевидь, метою і сценариста, і режисера було показати насильство, що стало абстрактним, вийшло за межі людськості. Тягуча, повільна, завуальована історія є лише тлом для кількох сказаних слів, сцен і сенсів. До головного, вербального додаються візуалізовані наслідки, тобто глядачеві показують, що може статися, якщо ти приймеш неправильне рішення. І вороття назад більше не буде. Тільки біль… Загалом «Радник» видається парадоксальним і навіть дуже ризикованим для Голлівуда продуктом. Це не те кіно, яке збере повні зали й великі гроші. Тут є філософія життя, яка, якщо її зрозуміти, влучає в ціль, як куля в голову. Літературність фільму не є недоліком, просто така форма дуже незвична для більшості глядачів, бо нетрадиційним для кіно способом порушує фундаментальні проблеми.