Безумовно, українські місця Парижа починаються з бібліотеки – найдавнішого і найбільш знаного у світі (особливо в колах інтелігенції) осередку українськості у французькій столиці. Бібліотека імені Симона Петлюри міститься (займає другий поверх) у скромному й зовні непримітному будинку на вулиці Палестін (rue de Palestine) на сході міста.
З моменту заснування – 1929 року – вона залишається центром політичного та культурного життя українців на французькій землі. Сюди звертаються французи в пошуках своїх предків – вихідців з України, приходять українці, які мешкають у Франції, приїжджають вчені для наукових студій. Бібліотеку заснували сподвижники Петлюри після його смерті. Під час Другої світової її надзвичайно цінну колекцію, зібрану в міжвоєнний період, вивезли нацисти, частина згодом опинилася в Москві. Незважаючи на тривалі переговори, з Росії нічого повернути не вдалося.
Нині фонди бібліотеки – це періодичні видання, книжки, рукописи, зібрані вже після Другої світової зусиллями багатьох людей. Оскільки заснована вона була як пам’ятник Головному отаману армії УНР, тут діє постійна виставка творів Симона Петлюри, виданих у різний час різними мовами.
Мабуть, бібліотека не могла б існувати, якби не діяльність двох українок: нинішнього директора Ярослави Йосипишин та її помічниці Дарії Мельникович. Завдяки їм вона діє, постійно поповнюється і розвивається, підтримує контакти з науковцями, громадськими та культурними діячами України, Франції та інших країн.
Пані Ярослава – донька соратника Симона Петлюри, офіцера армії УНР Петра Йосипишина, який у минулому очолював бібліотеку й доклав неймовірних зусиль для її повоєнного відновлення та розвитку. Працює вона над поповненням фондів, їх упорядкуванням та опрацюванням, веде наукову роботу, підтримує постійні зв’язки з українцями в різних регіонах світу, із французькими науковцями. Дарія Мельникович – колишня лучанка, донька політичного емігранта з Волині, який разом із родиною в роки Другої світової був змушений нелегально покинути Луцьк через загрозу розстрілу за зв’язки з УПА.
Поряд із бібліотекою розміщений Музей Симона Петлюри, де зберігаються деякі документи періоду національно-визвольних змагань 1917–1921-го (тексти чотирьох універсалів, третій із яких – чотирма мовами: українською, польською, російською, їдиш; нагороди, грамоти, рештки прапора України тощо). Найцінніші експонати – особисті речі Головного отамана: хрест, відзнаки та нагороди України та інших держав, ремінь і люлька, одяг, у якому він був убитий більшовицьким найманцем на вулиці Расіна у травні 1926 року (сорочка, капелюх, пальто і шарф). Надбання колекції останнього десятиліття – поштова марка із зображенням Симона Петлюри, випущена в Україні 2004 року.
На першому поверсі цього самого будинку міститься українська автокефальна православна церква Святого Симона. Це приміщення придбала українська громада Парижа саме для потреб бібліотеки та церкви, у якій щонеділі відбуваються богослужіння. Найціннішим тут є чудово оздоблений іконостас, виготовлений на замовлення художником із Чернігова Андрієм Сологубом. Ярослава Йосипишин розповідала, що 1976 року в музей та церкву ввірвалися радянські агенти і намагалися їх понівечити та пограбувати.
Пам’ять живе
Символічним для українців місцем у Парижі є могила на цвинтарі Монпарнас, у якій покояться Симон Петлюра, його дружина та донька. Серед старовинних поховань французьких і світових знаменитостей не так легко відшукати пам’ятник і надгробок із жовто-блакитними стрічками…
«А мені під паризьким мостом, Чи в суворих Шильйонських мурах Все – о Боже! – вогненним хрестом Rue Racine, Montparnasse, Петлюра!» – писала Наталія Лівицька-Холодна. Rue Racine – фатальне місце для людини, яка уособлювала в 1920-х ідею української державності. Звісно, жодних меморіальних дощок чи написів ту немає. Смертельно пораненого Петлюру привезли в госпіталь Шаріте, що неподалік вулиці Расіна на бульварі Сен-Жермен, де він провів останні хвилини свого життя. 1942-го приміщення каплиці передали українській громаді. Нині тут українська греко-католицька церква Святого Володимира Великого. У неділю в час богослужіння буває дуже людно. Сюди приходять українці, які зараз живуть і працюють у Парижі.
З боку бульвару Сен-Жермен до будівлі церкви прилягає сквер Тараса Шевченка. Тут ще 1964-го до 150-річчя уродин Кобзаря було споруджено пам’ятник із написом «Тарас Шевченко – український поет». А сам сквер заснований паризькою мерією з нагоди 155-річчя з дня народження Тараса Григоровича 29 березня 1969-го. Сквер і церква на Сен-Жермен упродовж останніх років залишаються незмінним місцем зустрічі наших співвітчизників-заробітчан, які приходять сюди щосуботи та щонеділі.
Зрозуміло, ще серед українських місць Парижа, на яких майорить синьо-жовтий прапор, є офіційні: консульський відділ Посольства України на проспекті Сакс та Український культурно-інформаційний центр, відкритий 2004-го.