Постать Лесі Українки ніби хрестоматійна, і здається, що ми про неї знаємо рішуче все. Насправді це ілюзія нашого сучасника.
Йдеться про те, що коли зрештою було усунуто білі плями довкола письменниці, то відтак не просто впадає в око, а вражає людську зіницю неймовірна драма всього оточення Лесі Українки не лише по її смерті, а по смерті того світу, до якого вона належала. Досить зауважити, що всі її сестри померли в еміграції. Я пригадую вражаючу фотографію: похорони Ольги, сестри Лесі, приблизно 1945 року в Аусбургу в таборі для переміщених осіб. Труну несе еліта довоєнного літературного і наукового Києва…
Належить також сказати, що чи не все оточення Лесі Українки, її родичі, друзі були репресовані впродовж 20–40-х років XX століття. Можна пригадати безконечно драматичну долю вдівця Климентія Квітки. По смерті Лесі він працює дуже багато, в 1920-ті відбувається розквіт його творчості на теренах музикології. Навіть казали, що в царині науки про музичне мистецтво Климентій Квітка – це те саме, що Леся Українка в літературному контексті. А вслід за тим репресія, яка падає на його плечі, і життя спочатку на засланні, а через деякий час повернення до своєї фахової діяльності, проте за доволі драматичних обставин. Можна пригадати переслідування Михайла Кривинюка, чоловіка її сестри Ольги, який загинув у засланні. І нарешті, треба уявити, як почувалася Лесина мати Олена Пчілка, особливо наприкінці 1920-х років, коли вже на повну силу розгорталися репресії проти української інтелігенції.
Зрештою, спомини про всю цю тяжку номенклатуру лих, яка склалася по смерті Лесі Українки, потрібні, щоб побачити, що все це якимось дивним чином велика поетеса ніби передбачила у своїй ліриці та своєму театрі 1890–1910-х. Мені видається, що вона впродовж тих років зосереджується переважно на майбутньому: як має виглядати майбутнє її країни, довколишнього світу і взагалі всієї людської цивілізації.
Людське море – ти сила народная,
З чого зброю собі ти скуєш?
Що збудуєш на місці порожньому
Того світу, що ти розіб’єш?
Тут Леся Українка дуже далека від простолінійного, елементарно-прогресистського уявлення про ХХ століття, в якому ми жили, і, зрештою, про весь подальший людський час. Вона на повну силу замислюється над тим, що є основою основ. Задля чого ми працюємо? Як ми працюємо, нагромаджуючи ті чи інші масиви історії? Зусилля наші закінчаться позитивно чи негативно?
І Леся Українка у своєму театрі з надзвичайною силою показує, як старе змінюється чимось новим. Серед іншого вона уважно вдивляється в ті фатальні хвилини світової історії, коли закінчувався грецько-римський, античний світ і наставала доба християнства. І християнство дуже багато обіцяє світові, який відмовляється від минулого. Проте світ не може на повну силу вмістити в себе великі першотези християнства й знову входить в різні догмати, деспотизм, тиранію, приниження, і зрештою все це може скінчитися навіть загальною катастрофою культури.
Те, що Леся Українка замислилася над цією проблематикою на початку ХХ століття, засвідчує глибину її інтуїції, її спеціальної, поетичної й театральної культури. Вона вільно входить у цю безконечну складну проблему, яка, напевно, є найважливішою з усього того, що становить власне завдання нашого перебування на цій землі. І надзвичайно естетично, художньо оформлює це своє відчуття майбутнього.
Проте слід зазначити, що тут вона не одна. Приблизно з другої половини 1900-х років і до «Соняшних кларнетів» Павла Тичини (1918 р.) українська культура починає працювати в тих естетичних вимірах, які ми зазвичай називаємо Срібним віком. Переважно під цією назвою розуміємо тогочасну петербурзько-російську культуру, але насправді Срібний вік тоді розгортався у всій Європі. Це намагання створити літературу, пластичні мистецтва й театр у напрямі щонайвищої естетичної якості. Те, що деяким сучасникам видавалося естетством, снобізмом, насправді було намаганням побудувати нову художню систему.
Цим займається Леся Українка, яка, зрештою, 1911 року ніби завершує оці грандіозні зусилля національної культури. Йдеться передусім про її «Лісову пісню», яка, безперечно, належить до найкрасивіших шедеврів усієї світової літератури. На основі волинського селянського життя, якихось загальних сюжетів українського фольклору перед нами раптом постає твір, який говорить про саму трагедію присутності людини у світі. І в світлі не того, що Космос, природа заважають людині, а, навпаки, людина починає заважати красі й усій структурності, системності Космосу. Не випадково наш великий земляк академік Володимир Вернадський, до речі, дуже-дуже далекий, але все ж родич Лесі Українки, у 1940-х роках, коли вже на повну силу працював у царині створення радянської нуклеарної зброї, за свідченням деяких мемуаристів, безперестанку перечитував «Лісову пісню». Цей твір ніби прогнозує всю складність історії, в яку входило людство.
І щодо марксизму нашої великої поетки. Парадокс Лесі Українки-революціонерки полягає в тому, що її революційність була проінтерпретована в радянські часи відверто кон’юнктурно або принаймні гранично незграбно. Так, поетеса не приймає того світу, в якому перебуває, не приймає деяких аспектів християнства. Досить сказати, що вона змушена була на вимогу матері повінчатися з Квіткою і до кінця життя не могла їй цього вибачити. І водночас треба розуміти, що радянська кон’юнктурна імплікація Лесі Українки у вузькі партійні програми, а особливо в програму тоді ще раннього большевизму, – це не просто помилка, а фальсифікація. Письменниця могла вважати себе соціал-демократкою, проте соціал-демократи, з якими вона була пов’язана тут, у Києві, – це зовсім не большевизм. Досить сказати, що секретарем Київського обкому соціал-демократичної партії, висловлюючись сучасною мовою, був майбутній релігійний філософ Микола Бердяєв. І разом з тим Леся Українка у своїй драматичній поемі «Три хвилини» з надзвичайною силою чи не вперше не лише в національній, а й у всій світовій літературі розповіла про так званий якобінізм. Зрештою, переддень большевизму – найлютіший, найагресивніший варіант політичного екстремізму. І зауважимо, що цей твір був написаний у самому розпалі революції 1905 року. Тобто вона зуміла побачити вже тоді небезпеку саме такого «ізму». Тож зводити Лесю Українку до большевицького російського революціонаризму, повторюю, – це одверта фальсифікація. Але в напрямі цієї фальсифікації була створена величезна квазілітература, й, на превеликий жаль, отакі квазіпобудови досі резонують і в нашій свідомості, і навіть у шкільній програмі.
Варто відсунути в бік будь-яку кон’юнктуру довкола Леся Українки і працюватимемо над реальністю цієї поетки, яка на початку ХХ століття бачила весь майбутній його ландшафт. Бачила реально. Вона не раз їздила до Єгипту на лікування, тож спостерігала на Босфорі наслідки подій, які пізніше назвуть балканськими війнами, що стали передоднем Першої світової. Вона вже бачила, вона відчувала, що світ зміщується в якийсь небезпечний, важкий бік.
Десь мав місце такий сюжет довкола Лесі Українки. Якийсь панич каже до Лариси Петрівни: «Пані Ларисо, ну чому ви безперестанку пишете про героїв Старого завіту, Нового завіту, все про жидів та про жидів? І її мати, Олена Пчілка: «Я теж кажу, Лесю, ну що ти все пишеш про тих жидів?» А Леся мовчала, мовчала, а потім сказала: «Так, мамо, недовго і українців виморити». Встала та й пішла. А розмова ця мала місце рівно за двадцять років до Голодомору.
Це лише окремі сюжети грандіозного явища української поетеси. Належить ці сюжети, без будь-якої кон’юнктури, без реверансів у бік будь-якої ідеології, будь-яких «ізмів», найсуттєвішим чином осмислити і представити, тому що перед нами одна з найсильніших постатей усієї світової літератури.