Про що йдеться? Почати слід з того, що за всі роки правління Віктора Януковича політична опозиція виявилась абсолютно нездатною дійти до традиційного виборця Партії регіонів. Політики, що бажали позмагатися за трон у 2015 році, покладались на регулярно фіксоване соціологами падіння популярності влади навіть у її базових регіонах. З огляду на переможну ходу «пакращення» це падіння було неминучим. Водночас ніхто не врахував, що інша частина країни, від початку критично налаштована до нинішньої влади, з одного боку, може виявитись не готовою терпіти «пакращення» аж до наступних виборів. А з іншого – глибоко розчарується в опозиційних вождях, чиї кволі спроби пригальмувати владний гібрид репресивного бульдозера з пилососом для викачування грошей дедалі частіше виглядали просто симулюванням.
Євромайдан став для «реєстрових опозиціонерів» несподіванкою. Несподіванка – завжди шанс. Проте опозиція скористатися ним не зуміла. Натомість зуміли, з одного боку, ультраправі радикали, а з іншого – влада. Як не дивно це на перший погляд, але вже з перших днів справді масових протестів (початок грудня) режим почав заробляти на цьому внутрішньополітичні бонуси. Так, ті ж таки соціологи зафіксували поступове зростання рейтингу Януковича в східних та південних областях. Наляканий старими страшилками про «кровожерних бандерівців» та новішими – про хижу Європу, де до того ж ще й геям дозволено одружуватись, виборець партії влади став забувати про її, влади, «досягнення». До того ж, Майдану владна пропаганда негайно відвела ту ж роль, яку раніше відводила «папєрєднікам». Мовляв, ось через кого все погано! З грудня й понині, принаймні, за даними з Донбасу та Запоріжжя, скорочення працівників на промислових підприємствах (які тривають попри всі мантри уряду) керівництво цих підприємств пояснює винятково Євромайданом.
За цей час носії протестних поглядів так і не знайшли спільної мови з цими своїми співгромадянами. Сьогодні, огядаючись назад, можна впевнено сказати, що радикалізація протестів відіграла тут важливу роль. Проте шляхом накручення радикалізму серед «своїх» пішла і влада. Нині зрозуміло, що це був не тільки й не стільки спосіб відлякати від протестного руху чи не найбільшу частину суспільства, що зазвичай живе за принципом «моя хата скраю». Але й інструмент для унеможливлення комунікації між поміркованими прошарками опозиційно та провладно налаштованих громадян. Усе просто: що більше радикалізму, то менше поміркованих. Відтак комунікувати просто нікому.
До розряду таких інструментів можна віднести й нещодавно прийняті репресивні закони. Моживо, їхні розробники мислили прямолінійніше, і прагнули лише банального «закручування гайок». Але відверто незаконне, з точки зору процедури, ухвалення цих документів потягло ще два ефекти. По-перше, радикалізувало ліберальну частину протестного руху, людей, котрі зазвичай до радикалізму не схильні. А по-друге, такі законодавчі новели, як посилений захист суддів, силовиків та чиновників навіть від громадського осуду, не кажучи вже про щось серйозніше, стали колективним хабарем для цих трьох стовпів режиму. Між тим, чиновники, судді, силовики та їхні сім’ї – це теж частина суспільства. І, що важливо, рівномірно розподілена за регіонами. Офіційно визнавши за слугами держави їхню «вищість» над рештою суспільства, верховна влада буквально реалізувала описану Орвелом схему про рівність усіх тварин, серед котрих деякі, одначе, «рівніші за інших». А головне, поглибила вододіл, котрий існував і до того.
Сигнал був даний ще й у тому сенсі, що репресивному апаратові нічого боятись навіть у разі порушення існуючих законів, і зовсім ні для чого «переходити на бік народу», котрий виступає за прямо протилежне – рівність перед законом усіх і ліквідацію офіційних та неформальних привілеїв «вищої касти». Прямі наслідки цього ми бачимо останніми днями і в абсурдно-репресивних рішеннях судів, що оголошують організаторами заворушень випадково схоплених людей, і в мовчазному, але відвертому схваленні вищими керівниками держави перевищення повноважень силовиками – аж і включно до вбивств, котрі відбулися за час написання цього матеріалу і можуть виявитися далеко не останніми…
Та що там «слуги держави», коли влада готова застосовувати для придушення протестів відвертий кримінал? Ідеться, зокрема, про «навалу тітушок» в ночі на 21 та 22 січня в Києві. Після першої ночі, коли соцмережі миттєво розповсюдили інформацію про появу в різних місцях довкола центру міста груп молодиків «характерної зовнішності», котрі, озброївшись битами та молотками, нападають на перехожих та автомобілі з символікою Євромайдану, на вулиці виїхали активісти «Автомайдану», котрі зуміли частково затримати одну з таких груп. Після запису на відео розповідей молодиків про те, що їх винайняли невідомі за 200 грн., молодиків провели «колом ганьби» поблизу Майдану й відпустили. Наступної ночі автомайданівці чергували на вулицях вже організовано, і викрили кілька місць розташування «тітушків»-погромників, частину з яких знову затримали й до доправили до Будинку профспілок. Однак удень у середу прем’єр-міністр Микола Азаров назвав це не інакше як «нападами» протестуючих на «мирних мешканців», котрих майданівці невідь-чому «вважають своїми опонентами». А прес-служба Генпрокуратури розповсюдила заяву, в якій хоч і не опустилась до прямої брехні, проте прозоро пов’язала поновлені тим часом дії «тітушків» із антивладними виступами. Відтак необхідна картинка була сформована. Можна не сумніватися, що за певний час у свідомість частини суспільства буде міцно закладено тезу про те, що всі два місяці протестів мітингувальники тільки й робили, що тероризували мирних киян. Про те, що ніяких подібних нападів до появи «тітушок» не було, й навіть у «зоні боїв» на вул. Грушевського не зафіксовано жодного нападу на перехожих чи, скажімо, погрому магазину, при цьому не згадуватимуть.
У цій ситуації характерним виглядає те, що влада, говорячи про «купку радикалів», яка, мовляв, тероризує всю решту країни, свої репресивні дії скеровує геть на всіх незгодних, включаючи найпоміркованіше крило. Це виражається і в згаданих вже репресивних законах, і в судових розправах без встановлення справжнього ступеня вини підсудних, і у покриванні владою кримінальників, що самотужки розправляються з опозиціонерами. Жертвою такою розправи в ніч на вівторок став активіст Ігор Луценко, один із лідерів Громадського сектору Майдану, що не був задіяний в силових акціях. Невідомі викрали його просто з лікарні, куди він привіз пораненого в сутичках з міліцією Юрія Вербицького. Після півдоби побиттів та допитів на тему «хто фінансує Майдан» Ігоря, за його власними словами, покинули в лісі за межами Києва. Водночас доля Вербицького на час підготовки цього матеріалу лишалась невідомою, як і доля неідентифікованої особи, котра, як розповів Луценко, певний час також знаходилась, із пакетом на голові, в тому приміщенні, де його тримали викрадачі.
Подібні методи, що нагадують методи фашистів Муссоліні чи хунти Піночета, покликані придушити нинішній протест. Водночас поглиблення суспільного розколу до такої межі, коли з кожної сторони знаходяться люди, буквально готові вбивати незгодних, вочевидь підтримується владою з метою не допустити надалі протестів взагалі. Крім того, владна пропаганда весь поточний рік буде зміцнювати міф про «героїчне відвернення перевороту», покликаний відволікати вибрця від насущних питань та підтримувати рейтинг Януковича перед наступними президентськими виборами. Авжеж, голоси на Сході та Півдні можна буде й купити чи «намалювати»… Проте що більше буде тих, хто чесно віддасть свій голос за Януковича як за «менше зло», тим меншим вийде навантаження на «тіньову» передвиборчу касу. Для майбутніх розпорядників цієї каси це теж може бути вагомим аргументом.