Ну, не пішли в Україні після 2004 року реформи, а в Грузії після 2003 року – пішли. Ну, без усілякої збройної інтервенції з північного сходу в Україні відбувся промосковський державний переворот – а Грузія витримала російський натиск, вистояла. Ну, грузини живуть у невеликій країні, якою легше керувати, а українці – в одній із найбільших у Європі, спробуй тут приборкай норовливі регіони. А ще зазвичай називають консолідованість грузинської нації – мовляв, вона старша за українську, куди більш однорідна, Грузію не заселяли вихідцями з інших совєтських республік. Нарешті, грузинам пощастило – у тих виявилося більш притомне керівництво, тоді як українцям дісталися неефективні лідери.
Усе це справедливо. Тільки навряд чи простий перелік чинників допоможе знайти жадану відповідь. Бо слід зазирнути у глибину процесів, у сутність явищ національно-політичного життя (зосередимося на ньому, бо економічні моменти – це похідні від більш суттєвих).
Справді, грузини – більш консолідовані, більш свідомі своєї грузинськості, аніж українці – українськості, більш (у своїй масі) патріотично налаштовані. Але хіба все це впало з неба? Ні, йдеться про результат цілеспрямованої діяльності суспільної еліти та про повагу до неї з боку пересічних громадян.
Не будемо надто заглиблюватися в історію – 1978 року, коли після ухвалення "брежнєвської" Конституції СССР мала бути ухвалена нова Конституція Грузинської ССР, сотні тисяч людей вийшли на вулиці Тбілісі з вимогою: зафіксувати в тій Конституції одну-єдину державну мову – грузинську.
Так і сталося, попри очевидне небажання союзного ЦК, єдність і рішучість грузинів змусили Москву відступити. А 1995 року, коли ухвалювався Основний Закон незалежної Грузії, тодішній очільник держави Едуард Шеварднадзе, дарма що колишній член політбюро ЦК КПСС, погодився із авторами тексту Конституції, що там мусить бути зафіксована спадкоємність між нинішньою і колишньою республіками. Там є посилання як на традиції грузинської державності та Конституцію 1921 року, так і на Акт про відновлення державності від 9 квітня 1991 року.
Це, до речі, дало юридичні підстави розглядати совєтський період як окупаційний, бо ж Демократична Республіка Грузія, яка існувала у 1918-21 роках, впала в результаті інтервенції Червоної армії, підтриманої не надто численними місцевими більшовиками. Годі й казати про відмінність усього цього від України, де в Акті про незалежність від 24 серпня 1991 року, за визнанням одного його з авторів, банально забули зазначити, що ця незалежність відновлюється, а не проголошується на порожньому місці…
Неможливо уявити національну та державну консолідації грузинів без церкви. Грузинське православ’я має тривалу і складну історію; автокефалію воно здобуло ще в ХІ столітті, а після завоювання Грузії на початку ХІХ століття Російською імперією ця автокефалія незаконно була скасована, а синод РПЦ так само незаконно зняв сан католікоса-патріарха з Антонія II.Та грузини не скорилися: коли з Петербурга надсилали своїх екзархів, їх нерідко просто вбивали. Не дивно, що як тільки була одержана звістка про падіння самодержавства, почалося відновлення Грузинської церкви. І хоча патріарх РПЦ Тихон засудив "самочинний характер" відновлення автокефалії, грузини не звернули на це увагу, ба більше – вони вигнали з країни ієрархів-росіян.
І навіть більшовики змушені були змиритися із фактом цієї автокефалії, врешті-решт 1943 року наказавши РПЦ визнати Грузинську Апостольську Автокефальну Православну Церкву. Сьогодні ця церква має у країні особливий статус. Стаття 9 Конституції стверджує: "Держава визнає виняткову роль грузинської православної церкви в історії Грузії і разом із тим проголошує повну свободу релігійних переконань і віровизнання, незалежність церкви від держави". І це правда: церква не одержавлена, як у Росії, але і не відокремлена від завдань державного будівництва, тим більше, не ворожа їм, як в Україні значна частина УПЦ МП.
Водночас в Аджарії живуть і грузини ісламського віровизнання, що не заважає їм бути грузинськими патріотами. Втім, за час незалежності фактом стала рехристиянізація Аджарії, внаслідок чого змінилося співвідношення мусульман та християн у краї – з 70% до 30%, як це було наприкінці 1980-х, і до 30% до 70% сьогодні (з них 64% від загального числа населення – вірні Грузинської церкви). Така рехристиянізація, здійснена ненасильницькими методами, є унікальним явищем сьогодення і зайвий раз засвідчує авторитет Грузинської церкви як націотворчого та націоконсолідуючого чинника. Так чи інакше, всі спроби певних промосковсько-кримінальних груп відколоти Аджарію від Грузії, які активно здійснювалися до 2003 року, зазнали краху.
І попри те, що грузинський етнос складається із багатьох субетнічних груп (одна з яких – аджарці), фактом є висока міра єдності і на власне етнічному, і на національно-політичному рівні (скажімо, у Тбілісі живе більше осетинів, ніж у всій Південній Осетії – і вони цілковито лояльні громадяни, служать у війську та поліції, посідають державні посади тощо).
І це за умов шаленої російської пропаганди, спрямованої на розкол грузинської нації; як бачимо, ця пропаганда практично не має успіху, а куплена за московські гроші опозиція щоразу при спробі здобуття влади демонструє свою нікчемність і несамостійність, чого їй не прощають навіть її ідейні прихильники. І попри традиційно дружнє ставлення грузинів до росіян в індивідуальному плані, у сенсі національно-державному такого ставлення немає і бути його не може, тобто позиція Москви, яка стільки значить для доброї половини українських громадян, для гру низів не означає нічого чи навіть змушує насторожитися.
Іншими словами, у Грузії за ці роки де-факто відбулася дерусифікація. Не у філологічному, а у практичному сенсі (хоча й у філологічному також – молоді освічені грузини воліють добре вивчити англійську, а не російську мову, і сьогодні у Тбілісі краще почувається англомовний мандрівник).
Знов-таки, ця дерусифікація ніколи б не трапилася сама, якби над нею не працювали і за президентства Гамсахурдії, і за президентства Шеварднадзе, і за президентства Саакашвілі. У цьому сенсі, як і в інших стратегічних діях задля продовження ефективного національного будівництва, самоочевидною є спадкоємність між лідерами Грузії, які б конфлікти між ними не виникали. Різниця – у тактиці, у засобах, а головні цілі залишались тими самими.
Власне, така робота розпочалася ще за Союзу, оскільки на початку 1980-х тільки у Литві, Латвії, Естонії та Грузії, наскільки мені відомо, читали лекції з філософії національними мовами. А це не так мало, як здається на перший погляд, – коли майбутня національна еліта сприймає й осмислює світ не в категоріальній системі російсько-совєтського механістичного догматизму, знаного як "діалектичний та історичний матеріалізм", а за допомогою живих, гнучких і глибоко закорінених у реальну культуру національно-світоглядних категорій.
Інакше кажучи, грузинські "комсомольці" (і молоді політики, і молоді бізнесмени) часів відновлення незалежності дуже сильно відрізнялися від українських "комсомольців", навіть патріотично налаштованих: адже патріотизм – це тільки почуття, а жодна серйозна проблема не розв’язується без допомоги раціональних чинників, розсуду та розуму…
Звичайно, грузинам дерусифікація далася легше, бо Грузія була значно менш совєтизована, ніж абсолютна більшість союзних республік (за винятком хіба що Прибалтики). Та варто ще раз повторити: ніщо не падало з неба, нічого не робилося автоматично, без тяжкої повсякденної праці.
Ясна річ, праця сполучалася із тяжкими програшами, навіть катастрофами (згадаймо лише період 1989-1993 років), із економічними провалами та торжеством корупції, з цілком абсурдними на перший погляд політичними розколами (Саакашвілі та Бурджанадзе), – а водночас із неймовірними майже-чудесами ("революція троянд"), із везінням (невідомо, чи втрималася б нова влада і чи пішли б реформи, якби міністерство внутрішніх справ не очолив Вано Мерабішвіли, такий собі, за висловом московської оглядачки Юлії Латиніної, "ліберальний Берія").
Та головне було в тому, що на початок 2000-х Грузія, й особливо її молодь та елітарні постсовєтські прошарки, вже визріла для проведення реформ, для переулаштування свого соціального життя на європейських й одночасно й національних засадах, тоді як в Україні ані сорокарічні представники вищих суспільних шарів, ані молоді люди не мають консолідованої позиції з більшості питань національного розвитку, а дехто з-поміж них жахається самого слова "нація".