▪   Богдан Буткевич

Диверсанти

Активізація праворадикалів дивним чином збігається з іншими, більш глобальними подіями
Матеріал друкованого видання
№ 16 (25)
від 18 квітня, 2008
 
 
Київ, площа Льва Толстого, пізній вечір. Двоє хлопців, в яких легко впізнати вихідців з Кавказу. Вони про щось весело розмовляють. Зненацька з темної арки виходить десяток молодиків, одяг і зачіски яких видають скінхедів. Без жодних вагань вони кидаються на іноземців. Мить – і кавказці опиняються на землі, їх нещадно гамселять ногами. Хвилина – й нападники розчиняються в темряві. На бруківці залишається два скривавлені тіла.
 
Zieg heil, товарищи!
 
Подібні випадки на вулицях Києва – не рідкість. Вітчизняні праворадикали справді різко активізувалися й постійно нагадують про своє існування. Більше того – від простого побиття кольорових іноземців вони перейшли до вбивств – за останні два місяці зафіксовано два такі випадки. Прояви насильства на ґрунті ксенофобії неабияк стурбували суспільство. У пресі триває дискусія про те, хто такі скінхеди, у чому природа неонацизму в Україні, а також дають зворушливі поради батькам, що робити, аби їхнє дитя не стало расистом. Кореспонденти «Тижня», у свою чергу, звернули увагу на таку тенденцію: активізація праворадикалів дивним чином збігається з іншими, більш глобальними подіями.
 
11 січня з’явився так званий «лист трьох» – Президент країни, Прем’єр-міністр та спікер парламенту звернулися до керівництва НАТО з проханням приєднати Україну до Плану дій щодо членства в Альянсі. У цей самий день на Хрещатику неонацисти напали на чорношкірого спортсмена-баскетболіста Маркуса Фейсона. Наступного дня скоєно напад на студента з Кот д’Івуару. 24 січня група скінхедів напала на трьох громадян Китаю. 27 січня невідомі зарізали біженця з Конго Жозефа Бунте.
 
18 лютого парламентська опозиція (Партія регіонів і КПУ) почали блокувати Верховну Раду, вимагаючи від голови ВР Арсенія Яценюка відкликати свій підпис під «листом трьох». Наступного дня було скоєно два напади на представників інших рас – громадян Нігерії та Китаю. 20 лютого група скінхедів жорстоко побила китайських та іранських студентів.
 
За півтора тижня до візиту в Україну президента США Джорджа Буша та саміту НАТО в Бухаресті, де мали б розглядати й українське питання, 23 березня ультраправе ГО «Патріот України» провело смолоскипну ходу на території студмістечка Національного технічного університету «КПІ». Хода відбувалася під гаслом «На захист прав українських студентів жити в гарних гуртожитках», заклики учасників носили вельми провокативний характер, та й саме дійство візуально нагадувало масові заходи німецьких нацистів. Наступного ж дня після виступу ультраправих опозиція гнівно таврує чинну владу, що «потурає фашизму».
 
На бухарестському саміті НАТО Україні хоча й пообіцяли Євроатлантичне майбутнє, але ПДЧ так і не дали. Варто нагадати, що національна нетерпимість суперечить стандартам Північноатлантичного альянсу (у деяких його країнах лише одне заперечення Голокосту – кримінальний злочин). Себто, расистські настрої громадян можуть стати однією з перешкод як на шляху України до НАТО, так і на шляху до ЄС. Щоправда, нещодавня відмова членів Альянсу явно обумовлена негативною позицією РФ, а не міфічною ксенофобією українців.
 
Показово, що праворадикальні настрої в Україні більше обговорюються не всередині країни, а в Росії. Зокрема, 13 січня, телеміст «Київ – Москва». «Эта пресс-конференция посвящена возрождению фашизма в родном для нас государстве Украина, – почав лідер російського «Євразійського руху» Алєксандр Дуґін. – Мы должны привлечь внимание общественности к поруганию здравого смысла в Украине!» Взагалі телеміст був присвячений «героїзації фашизму в Україні», але чомусь там згадували і про «світову єврейську змову».
 
Українські ж супротивники НАТО між фашизмом і Альянсом взагалі ставлять знак рівності. «НАТО – хуже Гестапо!» – писали вони на плакатах під час пікетів 1-4 квітня. – «Нет фашизму в лице НАТО!»
 
На службі влади та спецслужб
 
Праворадикали неодноразово ставали маріонетками в руках спецслужб. Зокрема, в 1950-1980 роках Європою прокотилася хвиля терактів, організованих неонацистським «Бойовим союзом за незалежну Німеччину». Розслідування показало, що терористів фінансували розвідки країн Варшавського договору [див. історичну довідку].
 
У сучасній столиці РФ, за даними правоохоронних структур, налічується 10-15 тис праворадикалів – вдесятеро більше, ніж у Києві. Російські ультраправі на словах декларують ненависть до путінського режиму, але майже у жодній серйозній протиурядовій акції протесту вони не були помічені. Натомість сконцентрували свої зусилля на вуличній боротьбі з мігрантами всіх мастей. Неодноразово в ЗМІ проходила інформація, що російська влада потурає своїм правим екстремістам, бо їх терор проти інородців нібито є вигідним самій владі.
 
Факти свідчать про те, що сьогодні російські праворадикали, які тісно пов’язані з рухом футбольних фанатів, свідомо чи ні, але стали частиною євразійського проекту Кремля. Доказів тому чимало. В російських медіях, наприклад, уже давно викрито зв’язок між молодіжною організацією «Наші» провладної партії «Єдина Росія» та великими хуліганськими угрупованнями московських футбольних клубів ЦСКА «Gallant Steeds» («Елегантні жеребці») та «Спартак» «Gladiators Firm» («Об’єднання гладіаторів»). А саме ці угруповання завжди стояли в авангарді праворадикального руху в Росії. Члени цих організацій неодноразово брали участь у різноманітних маніфестаціях провладних партій та в бійках зі супротивниками режиму. Зокрема, їх було помічено у розгонах акцій російських лібералів штибу «Яблока».
 
В Україні також використовують ультраправих із конкретною політичною метою. 26 червня 2004 року Хрещатиком промарширували одягнені в чорне молодики. Вони несли червоні прапори зі стилізованими чорними блискавками – SS – у білому колі, вигукували гасла на підтримку опозиційного кандидата в президенти Віктора Ющенка вперемішку з нацистськими вітаннями. Попри явну замовність акції (справжні прихильники Ющенка намагалися нам’яти провокаторам боки), провладні ЗМІ звинуватили «помаранчевого» кандидата у нацизмі.
 
20 серпня 2004 року, у розпал непростих президентських перегонів, двоє молодих неонацистів підірвали на столичному речовому ринку «Троєщина» саморобну бомбу – один загиблий, 11 поранених. Свій учинок вони пояснили «боротьбою за чистоту раси». Абсолютно випадково один із терористів мав членський квиток Української народної партії, що підтримувала тоді Віктора Ющенка, а інший – службове посвідчення проопозиційного на той час «5 каналу». Теж, напевне, абсолютно випадково...
 
«Загалом – це цілком нормальні, патріотично налаштовані хлопці у романтичному віці від 18 до 25, – говорить про сучасних праворадикалів ветеран українського націоналістичного руху, один з лідерів УНА-УНСО Ігор «Тополя» Мазур. – Їм хочеться адреналіну. Річ у тім, що [їхнє] керівництво – це провокатори, які заради свого збагачення ведуть цих хлопців у хибний бік. При цьому, вони псують не тільки практику й ідеї, власне, українського націоналізму, але й імідж Української держави».
 
націонал-радикали бачать світ у чорно-білих тонах
ФОТО: Олексій Солдунов
 
Із Росії з любов’ю
 
«Хохлы – все-таки наши братья. Мы тут с товарищами к киевским камрадам ездили на выходные, – пише постійний відвідувач російських націонал-соціалістичних інтернет-форумів під псевдонімом Adolf88. – Нормально так зависли, чурку одного вальнули. Короче, парни, присоединяйтесь к акции «белый Киев». Поможем хохлам, коли они сами управиться не могут».
 
Із 40 затриманих міліцією за напади на іноземців у січні-березні цього року майже третина – громадяни РФ. І це – аж ніяк не випадковість. Майже 99 % неонацистської літератури в Україні, за словами самих скінхедів, надруковано в Росії. «В нас праві книжки майже неможливо видати, – поскаржився «Тижню» Андрій, 19-річний борець за «чистоту раси». – А в росіян це взагалі без проблем. Плюс – сайти. Там багато цікавої «інфи». Інформації справді багато. Хоча, в принципі, вона зводиться, переважно, до заклику: «Бєй жидов/хачєй/нєгров – спасай Расєю/Україну!». Перші серйозні контакти між російськими та українськими праворадикалами були зафіксовані ще наприкінці 90-х – на початку 2000-х років. Коли після розколу УНА-УНСО її вже екс-лідер Дмитро Корчинський разом з однодумцями відвідував тренувальні табори російської ультранаціоналістичної організації «Русское национальное единство». Можна також згадати про тісні контакти української скінхед-тусовки з російською. Наприклад, українського відділення загальноєвропейської праворадикальної організації «Blood & Honour» (Честь і Кров) та музичного гурту «Сокира Перуна» – з російськими неонацистськими організаціями «Націонал-соціалістичне товариство» та «Формат18». До речі, лідер «Формату» Максим Марцинкевич на прізвисько «Тесак» зараз відбуває покарання за розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
 
Важливим елементом впливу на українських радикалів є футбольна тематика – середовище футбольних фанатів завжди було неораним полем для радикалів усіх спрямувань. Як російські, так і українські футбольні фанати традиційно дотримувалися правих поглядів. І так само традиційно, ще з радянських часів, ворогували між собою. Але останнім часом ситуація почала змінюватися. Користуючись панславістською риторикою, найбільші фанатські угруповання українських та російських клубів увійшли в тісний контакт. Є непідтверджені дані про те, що лідери хуліганських угрупувань, наприклад, київського «Динамо», доволі часто відвідують Москву, де активно спілкуються та координують свої дії з російським колегами.

Правоохоронні органи Естонії підозрюють, що російські праворадикали із числа футбольних хуліганів брали участь в організації минулорічних масових заворушень у Таллінні. Вони виступили в ролі провокаторів насилля, підбурюючи натовп до бійки з поліцією та інших безчинств. Ці ж люди взяли участь у масових безладдях у Белграді 21-22 лютого після проголошення незалежності Косова. Причому, події в цьому випадку розгорталися саме за «талліннським» сценарієм. Один з активних учасників хуліганських угруповань белградського футбольного клубу «Црвена зведа» розповів «Тижню», що ці ж радикали-провокатори долучилися до збройної сутички з українськими миротворцями в Мітровиці. Саме вони, за словами нашого співрозмовника, закликали натовп стріляти у наших вояків – мовляв, вони ж «зрадники слов’янської єдності».[489]

 
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Такий фашистський КДБ 

Наприкінці 1956 року 300 осіб, які були причетні до органів влади в департаментах Верхній і Нижній Рейн Франції, отримали лист від неонацистського «Бойового союзу за незалежну Німеччину» з погрозами влаштувати «нещадну помсту» французьким «узурпаторам». Поліція і Франції, і ФРН взагалі вперше почули про таке утворення, пише журналіст Тьєррі Вольтон у книзі «КДБ у Франції».
 
14 травня 1957 року в Страсбурзьку префектуру, де проходило чергове засідання, на якому узгоджували створення Європейської Економічної Співдружності, прийшла коробка з сигарами – нібито подарунок від вдячного підприємця. 17 травня 1957 року дружина префекта Страсбурга відкрила цю коробку – і загинула на місці від вибуху потужної бомби, схованої всередині. Відповідальність на себе взяв усе той самий «Бойовий союз». Тільки через 10 років французька контррозвідка отримала докази, що теракт організували четверо громадян Чехословаччини на замовлення КДБ.
 
Наприкінці 1959 року Західною Німеччиною прокотилася потужна хвиля актів вандалізму на єврейських кладовищах. ФРН опинилася ледь не на лаві підсудних, залунали звинувачення у тому, що вона не може бути надійним партнером по НАТО через свій «зоологічний антисемітизм». Розслідування німецької поліції встановило, що підбурювачами цвинтарних вандалів були провокатори з лав «Штазі» (секретна служба Східної Німеччини, тісно пов’язана з КДБ).
 
15 січня 1975 року «Радіо свободи і прогресу», що виходило в ефір з території НДР, з обуренням повідомило про появу в ФРН «антикомуністичної і нацистської партії» під назвою «Націонал-соціалістична демократична бойова група». Але радіостанція дещо випередила події. Звістка про утворення цієї нової правоекстремістської групки офіційно з’явилася у ФРН тільки наступного дня. Засновником виявився громадянин НДР Герберт Борман, пов’язаний з КДБ СРСР.
 
26 вересня 1980 року терорист-неонацист Гендольф Келер під час Октоберфесту в Мюнхені підірвав саморобну бомбу в сміттєвому баку, убивши 13 і поранивши більше 200 людей. Потім спецслужби ФРН отримали неспростовні докази зв’язків неонациста-смертника зі «Штазі» та КДБ.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.