Зухвале перехоплення літака Ryanair та розгром видання TUT.by стали черговим нагадуванням, наскільки важкою залишається ситуація в Білорусі. Аляксандр Лукашенка, заручившись підтримкою Москви, продовжує вибудовувати свою диктатуру. Те, що українсько-білоруські стосунки вже не будуть такими, як раніше, стало очевидно ще в серпні 2020 року, коли режим Лукашенки вкотре відповів на протести насильством та репресіями. Зміни, що сталися за цей час, уже незворотні. І стосуються вони не лише української економіки та дипломатії, але і внутрішніх політичних процесів.
Передовсім минулорічні події прискорили крах пострадянської міфології, у якій лукашенчина Білорусь займала особливе місце. Впродовж десятиліть ця країна уособлювала для багатьох українців звабливу альтернативу національно-демократичному шляху розвитку. Звичайно, Білорусь ніколи не вважалася ані передовою, ані заможною, але до неї міцно пристав образ благополучної країни, котра не була розграбована олігархами, не зривається у вир політичних криз і ні з ким не конфліктує — і все завдяки «бацькє», який підтримує там «парадак». Для проросійської публіки Білорусь була ще й оазою «дружби народів», де влада не провадить «насильницької білорусизації», а «фашисти» не влаштовують своїх майданів. Тимчасом у патріотичному середовищі циркулювала легенда про те, що Лукашенка — мало не націоналіст, який веде Білорусь третім шляхом і не здає її суверенітет ані Росії, ані Брюсселю. Так одіозний авторитарій Лукашенка став для цілих поколінь персонажем незлобливих анекдотів.
Читайте також: Замість турборежиму
Звичайно, сумнівна легітимність його правління та репресії проти опозиції ні для кого не були секретом. Але дружні, майже ідилічні відносини України та Білорусі спонукали багатьох дивитися на це крізь пальці. Хто б не ставав черговим президентом України, його зустрічі з Лукашенкою завжди закінчувались обміном люб’язностями. Нічого не змінилося і 2014 року, після перемоги Майдану і з початком російської агресії. Попри те що Білорусь із 2000 року була частиною «союзної держави» з Росією, Лукашенка обрав собі роль доброго товариша, який допомагає обом сторонам залагодити конфлікт. «Це візит не просто надійного партнера України, а й доброго друга, мого і України, який завжди готовий нас підтримати», — заявляв Порошенко за підсумками зустрічі з Лукашенкою в Києві у 2017 році. Не відступив від цієї лінії й Володимир Зеленський. «Я пишаюся та впевнений, що кожен українець гордий, що в нас такі добрі сусіди і стосунки», — стверджував він у жовтні 2019 року, після зустрічі президентів у Житомирі. На початку своєї каденції Зеленський і сам намагався копіювати публічний стиль «бацьки». Здавалося б, навіщо молодому демократичному політику взоруватись на анахронічного диктатора, від якого відгонить махровим совком? Але цифри говорять самі за себе: у грудні 2019 року Лукашенці симпатизували 66% українців, тимчасом Ангелі Меркель — 60%, Еммануелю Макрону — 39%, Борису Джонсону — лише 32% («Рейтинг»).
Не те щоб фальсифікація виборів у Білорусі стала для українців несподіванкою, але з початком протестів позитивний образ «бацьки» почав розсипатися. Звичайно, у своїх оцінках українці не були одностайними: у вересні 2020 року 43% вболівали за протестувальників, а 31% підтримували тамтешній режим. Але сьогодні симпатії нашої більшості Лукашенка втратив: ще на початку 2021 року йому не довіряли 54% громадян, довіряли — 36%. Межа між першими та другими до певної міри збігається з лінією ідеологічного розламу всередині нашого суспільства. Якщо у західних та центральних областях баланс довіри до Лукашенки складає –43 та –27 пунктів, то на півдні та сході ще тримається на позитивних позначках 2—4 пункти (КМІС). Аналогічний процес відбувається і в українському політикумі. Сьогодні публічну підтримку Лукашенці висловлює лише «Опозиційна платформа — За життя». Ще у вересні 2020 року Віктор Медведчук фотографувався в сесійній залі Верховної Ради з офіційним прапором Білорусі. Звідтоді спікери партії запевняють свою аудиторію, що Лукашенка лише захищається від зазіхань Заходу і що Україна, запровадивши санкції проти Білорусі, вдарить насамперед по власній економіці.
Але така позиція сьогодні є маргінальною. Більшість громадян нарешті побачили, що «бацька» — не персонаж анекдотів і тим паче не мудрий державець, а черговий узурпатор на повідку Москви, по суті — успішніша версія Віктора Януковича. Вже зараз спроби похвалити Лукашенку, наприклад, за рішучість, якої нібито забракло українському керівництву, аби перехопити літак із «вагнерівцями», виглядають просто непристойно. Антилукашенківська позиція стає спільною і для влади, і для опозиції. Наприклад, нардепа Євгена Шевченка, який самовільно літав на зустріч із «бацькою» і висловлював йому публічну підтримку, виключили з фракції «Слуги народу». Ще у вересні 2020 року Верховна Рада без жодних дебатів підтримала заяву, якою засудила дії білоруського режиму. А минулого тижня депутати від «Європейської солідарності», «Голосу» та «Слуги народу» зареєстрували спільний проєкт постанови № 5560 про звернення уряду до ООН, ПАРЄ та інших організацій щодо визнання режиму Лукашенки таким, що становить загрозу міжнародній безпеці.
Читайте також: Маневри Зеленського у безвиході
Тож зустріч Зеленського з Лукашенкою в жовтні 2019 року може виявитись останньою. І це буде не одностороння ініціатива. «Ми завжди будемо найбільш добрими та надійними вашими прихильниками, партнерами», — запевняв тоді Лукашенка. А вже за рік він назвав Україну «форпостом політичних провокацій» і звинувачував у намірах «душити Білорусь». А в квітні 2021 року «бацька» заявив, що «білоруські та українські націоналісти» готували на нього замах на замовлення США. Таким чином, в історії українсько-білоруських відносин почалася нова доба. За великим рахунком, перехід від дружби до недружби був неминучий, оскільки 2014 року Україна стала на шлях розвитку, несумісний з білоруським. І навіть якби Київ волів заплющити очі на безчинства режиму Лукашенки, позиція наших західних союзників залишає небагато простору для дипломатичних маневрів. Тож сумніватись у тому, що Україна так чи інакше приєднається до санкцій проти Білорусі, не випадає.
Але наслідки цього будуть не лише економічними. Передусім Києву доведеться шукати нового посередника у спілкуванні з Москвою. Мінськ і раніше не дуже надавався на роль нейтральної території, а тепер цей варіант є взагалі неприйнятним. Про це вже відкрито говорять у керівництві ТКГ. «Останні дії диктатора Лукашенки засвідчили, що він може вчинити будь-які кроки, не рахуючись ні з міжнародними нормами, ні з відносинами між країнами. Через дії Лукашенки реальна ситуація є попросту небезпечною, аби проводити там зустрічі», — заявив Леонід Кравчук, запропонувавши перенести переговори у Швейцарію або Фінляндію. У такому самому ключі висловився і очільник МЗС Дмитро Кулеба. «Зараз я взагалі не бачу навіть гіпотетичного сценарію, щоб можна було знову їхати в Мінськ», — заявив міністр. Поки що зволікати з ухваленням рішення дозволяє пандемія, через яку засідання відбуваються онлайн. Але рано чи пізно це питання доведеться вирішувати. І навряд чи це буде просто, адже Росія, скоріш за все, наполягатиме на власних варіантах.
Читайте також: «Слуга народу». Залишитись у грі
Утім, події в Білорусі поставили перед Україною ще одне питання. З серпня минулого року Україна приймає білоруських політичних біженців, але й досі займає пасивну позицію. У жовтні 2020 року Зеленський підписав указ про залучення білоруських ІТ-фахівців, який зводився до подовження терміну їхнього тимчасового перебування в Україні. Але в нинішній ситуації цього недостатньо. Підтримка білоруських біженців має розглядатись крізь призму не лише економічних, а й геополітичних інтересів України. Звичайно, швидкий крах режиму Лукашенки сьогодні малоймовірний, і Росія зробить все, аби наступником Лукашенки стала лояльна до Москви персона. Але відсутність проактивної політики з боку сусідніх країн, зокрема у формі підтримки політичних емігрантів, робить такий сценарій безальтернативним. Свого часу, коли Україна була позбавлена суверенітету, наша політична еміграція отримувала допомогу цілої низки європейських держав, котрі мали власну стратегію виживання. Так і сьогодні підтримка білоруських національних сил — це складова нашого власного опору експансії «русского мира». Питання лише в тому, чи зможемо ми скористатись своїм шансом, а чи залишимо цю справу Польщі, Литві, Латвії.