Що змушує нас реагувати на смерті й нещастя, спричинені війною, гостріше, ніж на ближчі до нашої реальності: скажімо, пов’язані з вуличним насильством чи бідністю? Два чинники: побоювання можливої ланцюгової реакції, що зрештою дійде до нас, і тривога через фізичні руйнування, які загрожують прикордонним та проблемним регіонам на кшталт Східної Європи або ж Близького Сходу. Ми тішимо себе надією, що загибель унаслідок вуличного насильства чи бідності омине нас, тоді як велика війна неподалік наших кордонів – це конфлікт, який легко почати і практично неможливо закінчити. Тож боїмося, що смерть чигає на нас.
Чи можна назвати нас сучасним суспільством, що втрачає здатність до співчуття? Так, поза сумнівом. Нас заливає хвиля інформації через інтернет, соціальні мережі, однак справжні масштабні трагедії людства діються в нас на очах. Ми байдужі до нещасть молодих і непевних осіб: безробітних, позбавлених надії на краще майбутнє лише тому, що вони живуть в умовах нового глобального прекаріату чи режиму суворої економії. Нам не під силу обирати обставини: війни і кризи ніколи не питають, чи хочемо їх. Ми не помічаємо мовчазних трагедій мільйонів людей, котрі полишають свої домівки, де вони були відносно помітні й мали соціальні зв’язки, прирікаючи себе на анонімне самотнє існування в чужій країні, щоб прогодувати родини.
Історія про адюльтер кінозірки викликає резонанс і бентежить мільйони споживачів світових новин, однак ніхто особливо не реагує на загрозу нової світової війни, що назріває в Україні, або страждання її жителів. І все це тому, що драма розгортається на «нічийній землі» – десь у Східній Європі, десь далеко. Західна Європа, Австралія та США почали тривожитися лише після збиття малайзійського літака терористами, яких підтримують росіяни. Ми слухаємо панікерів та експертів із нагнітання колективної чи навіть глобальної істерії, однак відмовляємося почути звичайних або розумних людей, які понижують голос замість того, щоб кричати на нас. Так відбувається, бо нам більше подобається вірити фінансовим або політичним даним і статистиці. «Скажіть мені, які населення й рівень ВВП вашої країни, коли хочете зацікавити мене», – отакою нині є логіка наших політичних і моральних аргументів. Зиґмунт Бауман говорив про адіафоризацію нашої свідомості, тобто нехтування етичною площиною в рішеннях і діях. Я назвав би це явище механізмом «відмови та повернення», що дає нам змогу втікати від чутливості, але залишати за собою шанс прийти до неї знову. Ми повертаємося до чутливості, щойно люди, яких вважаємо за колективне «ніщо», нелюдів, недержави, звільняються від зла. Ось тоді й можемо зосередити свої погляди на тих, чиї імена й прізвища нам відомі.
Хто такі сучасні варвари? Люди без співчуття до тих, хто чимось відрізняється. Або ж особи, що відмовляються персонально відповідати за свої рішення та дії, а також за права інших осіб, яких вони прагнуть позбавити унікальності, індивідуальності й навіть гідності, чи заперечують таку відповідальність.
Дехто називає Путіна Наполеоном ХХІ століття. Чи можна погодитися з цією думкою? Як відомо, Наполеон майстерно запровадив сучасне і прогресивне законодавство у своїй країні та деінде, що дало змогу, скажімо, євреям у Франції чи Італії здобути громадянство. Попри свої імперіалізм та войовничість, Бонапарт відіграв важливу роль у модернізації Європи. А от серед заслуг Путіна нічого такого немає. Це злісна й небезпечна особа, яка становить загрозу Європі й усьому цивілізованому людству. Якщо світ не зупинить його, він може привести нас до ядерного апокаліпсису, адже є політичним бандитом і воєнним злочинцем, який тримає в руках ядерну зброю. До того ж він має підтримку російських угруповань, котрі не назвеш інакше як відверто фашистськими організаціями. Саме тому порівняння його з Наполеоном зовсім недоречні. Усе набагато гірше. Щоправда, я не песиміст. Світ утомився від диктаторів і бандитів, тож навряд чи Путін завоює міцні позиції або повагу в ньому. Цей політик приречений на ізоляцію, засудження й перебування на маргінесах історії. Попри те, ми повинні бути обачні й боротися зі злом.
Що ви думаєте про політику Барака Обами у справі «ІДІЛ»? Обама – президент миру, а не війни. Він не хоче ув’язуватись у збройне протистояння. Однак йому доводиться реагувати на антигуманні сили. Часом, коли насувається загроза, важливо вчасно завдати удару й не чекати на тисячі або мільйони жертв. Хоча все зло ми не викорінимо. А тому нам доводиться підходити до проблем вибірково і бути трагічно непослідовними. Бо ж ніхто не здатен побороти й пережити все зло.