З часу виведення військ США та їхніх західних союзників з Іраку та Афганістану маятник на Близькому Сході хитнувся назад: від початків демократизації регіону до нової консолідації авторитарних систем правління.
Поспішний вихід з Афганістану став ще одним серйозним ударом по репутації Заходу та довірі до нього в регіоні. Ліберальні досягнення афганського громадянського суспільства, які викристалізувались протягом десятиліть західної присутності на Гіндукуші, зараз повністю знищує тоталітарний ісламістський режим Талібан. Особливо беззахисні перед обличчям повного безправ’я афганські жінки, а крах економіки занурює населення у злидні та голод. Однак серед західної громадськості ця катастрофа вкрита завісою мовчання і забуття.
Зрада Заходу країни, якій він обіцяв безпеку і прогрес, підтверджує в очах влади на Близькому Сході, що Захід більше не вірить у власні цінності і зрікся ролі сили, що формує новий порядок у регіоні. Це спонукає їх ще більше закручувати гайки свого автократичного правління і більше не створювати навіть видимості бажання демократичних реформ. Натомість продемократичні течії у регіоні глибоко деморалізує те, що західні демократії в Афганістані, а також у Сирії, цинічно відмовилися від сил, які поділяють їхні цінності.
Читайте також: Захід має перестати сумніватися у собі
Прогалину, що утворилася на Близькому Сході через відхід звідти Заходу, зараз заповнюють авторитарні Росія та Китай. Нещодавно Пекіну вдалося сприяти відновленню дипломатичних відносин між досі запеклими ворогами – Саудівською Аравією та Іраном. Цим він підкреслює свої амбіції як творця нової архітектури безпеки для зруйнованого Близького Сходу, у встановленні якої Захід має бути не більше, ніж спостерігачем. Наскільки стійкою насправді виявиться саудівсько-іранська угода, втім, невідомо, особливо зважаючи на те, що Тегеран невдовзі може створити атомну бомбу. Але наразі угода стабілізує ситуацію з погляду автократичних ідеалів порядку і коштом прав людини та емансипаційних свобод у регіоні.
В ході цього зближення диктатур, режим Асада в Сирії, який масово вбиває людей, також на порозі міжнародної реабілітації. Оман і Об’єднані Арабські Емірати вже відкрито виступили за його повернення до Ліги арабських держав. Це тріумф Росії, яка задля збереження влади Ассада розбомбила значну частину Сирії, у войовничому союзі з Іраном, який зараз натомість підтримує російську війну на винищення проти України, постачаючи зброю. Попри його симбіотичний союз з шиїтським режимом в Тегерані, Путін, як втілення безжального прагнення до влади, користується великою повагою і серед сунітських арабських правителів, таких як наслідний принц Саудівської Аравії Мухаммед бін Салман.
Читайте також: «Відкритий лист» і помилковий німецький пацифізм
У Тунісі, де почалася «Арабська весна» і який став єдиною арабською країною, якій вдалось встановити плюралістичну демократію, зараз її систематично демонтує авторитарний президент. Окрім того, туніська економіка на межі колапсу. Залишається лише одна арабська країна, яка має принаймні залишки демократичного устрою – Ірак, який американське вторгнення 20 років тому звільнило від правління терору Саддама Хусейна. Попри всі криваві кризи, які відтоді пережила країна, там сформувалося активне громадянське суспільство, яке повстає проти корумпованого політичного правлячого класу та зростаючого іноземного контролю над долею країни з боку Ірану. Але воно зазнає дедалі більшого тиску від державних репресій і беззаконного насильства з боку проіранських формувань.
Надія на вільніше майбутнє для регіону зараз спирається насамперед на повстанський рух в Ірані. Те, що його очолюють жінки, які безстрашно вимагають поваги до своєї людської гідності, рівності та самовизначення, новий вимір, який може стати потужним імпульсом прагненню до свободи і в арабському світі. Однак досі іранський режим втримується в сідлі за допомогою жорстоких репресій, терористичного залякування і за підтримки фахівців з репресій у Москві та Пекіні. Доки в іранського опору не буде ефективної організації та політичного лідерства, він не зможе повалити правлячу систему.
Читайте також: Недооцінка ворогів – загроза демократії
Демократія не тільки не поширилася на Близькому Сході, але й опинилася під загрозою навіть в Ізраїлі. Хай судову реформу, яку проштовхує новий ультраправий уряд, і вдалось тимчасово зупинити широким повстанням суспільства, то конституційності верховенства права і світським основам єврейської держави загрожує посилення радикальних релігійних правих.
Жодних ознак західної стратегії протидії потужному поверненню автократичного деспотизму в регіоні наразі непомітно. Водночас, режими на кшталт Саудівської Аравії досі сильно як економічно, так і військово залежать від Заходу, а властиво, передовсім, від США. Відновити свій вплив на них, приймаючи авторитарні правила гри як начебто вияв «культурної особливості» Захід не може. Повернути собі повагу в регіоні реально лише послідовно відстоюючи універсальні цінності та права.