У німецьких дебатах останнім часом циркулює теза про те, що Захід драматично втрачає глобальний вплив. Так літературознавець Альбрехт Кошорке у сенсаційному есе в щотижневій газеті Die Zeit нещодавно пророкував, що наприкінці російської агресивної війни проти України, незалежно від того, як вона закінчиться, в програші опиниться не лише Росія, а й Україна та Захід.
Західні демократії, мовляв, дискредитовані в очах країн нового «глобального Півдня» через їхнє колоніальне минуле та подвійні стандарти у сфері прав людини. Це глибинна причина, чому багато африканських, азіатських і латиноамериканських країн не приєднуються до західних санкцій проти агресивної Росії. За словами Кошорке, те, що Захід «знову вплутався у, можливо, безнадійну військову операцію» в Україні, «в країнах колишнього третього світу вважають симптомом наближення кінця міжнародного порядку, домінованому США». «Моральна прихильність Заходу до України» також підживлює підозру, що «страждання білих людей важать більше, ніж злигодні в південніших регіонах світу».
Цей хід думок виявляє зростання сумнівів стосовно тісної інтеграції Німеччини із Заходом у значної частини не лише німецької інтелектуальної еліти, але й суспільства в цілому. Згідно з нещодавно опублікованим опитуванням, лише 45% німців виступають за те, щоб Федеративна Республіка військово допомагала іншим країнам НАТО у разі нападу на них. 35% виступають проти, 20% – не визначилися з відповіддю. У східних федеральних землях військову підтримку партнерів по НАТО у разі нападу на них відкидають 49%. Цим вони заперечують зобов’язання надавати підтримку в рамках Атлантичного альянсу, заперечуючи водночас і фундамент, на якому ґрунтується безпека Німеччини.
Читайте також: Коли компроміси неможливі
Конструкт єдиного «глобального Півдня», створений на противагу колись колоніальному Заходу, слугує проекцією, яка має забезпечити позірно «об’єктивну» основу для власного антизахідного афекту. Оскільки Захід до них погано ставився і продовжує це, слід мати вирозуміння до того, що уряди країн «глобального Півдня» відмовляються чітко розрізняти агресора і жертву агресії в українській війні і, як-от бразильський глава держави Лула да Сілва, заявляють натомість, що так чи інакше у війні винні обидві сторони.
Однак ані несправедливість, вчинена європейським колоніалізмом, ні нинішні помилки та упущення з боку Заходу не можуть бути виправданням для релятивізації елементарних норм міжнародного права. Адже не лише Захід, але й усі інші члени міжнародної спільноти відповідальні за функціонування світового порядку, заснованого на правилах. Прикриваючись міфом про вічно знедолений «глобальний Південь», численні уряди, які до нього приписують, уникають виконання цієї відповідальності.
При цьому їхній «антиколоніалізм» здебільшого фальшивий: тоді як Заходу продовжують докоряти за його колишній імперіалізм, хоча європейські колоніальні імперії давно стали історією, «антиколоніалісти» «глобального Півдня» переважно ігнорують те, що сьогоднішня Російська Федерація імперське утворення, що виникло в результаті століть жорстокої колонізації неросійських народів, і що російська війна проти України – це імперіалістична війна проти народу, який хоче звільнитися від колоніального гніту.
Китайська ж Народна Республіка вже понад сімдесят років окуповує Тибет, порушуючи міжнародне право, всупереч міжнародним угодам підпорядкувала собі Гонконг і переслідує уйгурів, застосовуючи методи геноциду. Індія, яка досі формально вважається демократією, під авторитарним керівництвом радикального індуїстського націоналіста Моді має власні глобальні амбіції, підкреслюючи їх військовим озброєнням. Тим не менше, ідеологи «глобального Півдня» досі розглядають вищезгадані держави як природних союзників в «антиколоніальній боротьбі».
Читайте також: Україна і культурні війни Заходу
Захід не має жодних причин поступатися цим силам, ставлячи під сумнів обґрунтованість своїх цінностей і свою об’єктивну силу. Разом західні демократії досі у кілька разів економічно потужніші, ніж їхній найсильніший конкурент – Китайська Народна Республіка. Хоч за останні роки новим автократіям і вдалося змусити Захід, який сумнівається в собі, оборонятися, але в довгостроковій перспективі їхня кримінальна система правління не зможе конкурувати з економічною і соціальною динамікою і гнучкістю демократичних суспільств. Але саме це робить авторитарні держави, як-от Росію і Китай, такими надзвичайно небезпечними: вони прагнуть запобігти власному банкрутству, не лише знищуючи західні демократії, але й викорінюючи ліберальну ідею як таку.
Бо саме лише її існування для них смертельно небезпечне. Скільки б повстань за демократію і права людини авторитаризм не придушував, від Венесуели до Гонконгу і Білорусі, суспільства, які прагнуть до світла ліберальних цінностей свободи, завжди десь повстають знову, як нещодавно в Ірані і зовсім недавно в Грузії.
Саме цим ідеальним капіталом має живити своє майбутнє спільнота демократій на всіх континентах. Якщо демократичний світ поєднає єдність, політичну рішучість і військову силу з послідовним відстоюванням свобод у всьому світі, він і надалі залишатиметься визначальною глобальною політичною силою.