У Польщі, історично «пивній» державі, нині вже не знайдеш продукції маленьких провінційних заводів, адже монополії викупили решту броварень. На щастя, цього не сталося в Україні. Невеличкі заводи залишилися, якось зорієнтувалися в умовах суворого місцевого капіталізму і впродовж кількох останніх років вийшли на поверхню.
Читайте також: Пиво проти буденності
Спробую коротко змалювати «пивну» карту України, оминувши розкручені «брендові» осередки. Цікавіший вигляд матимуть на ній західні області. На те є певні історичні причини: відповідні традиції та культура споживання цього напою впродовж кількох століть від середньовіччя до суворої радянської доби розвивалися переважно на теренах, де, зокрема, були зосереджені католицькі та православні монастирі. На сході тоді простягався степ, а пізніше з’явилися райони важкої промисловості, де більше йшла горілка. Тож, думаю, з цієї причини найкраще рухатися з лівої частини карти до правої.
Починаємо з Волині, де біля озера Світязь бере початок річка Прип’ять. Найтиповіше для цієї місцевості пиво – «Павлівське». Крім нього завод, що діє в селі Павлівка Іваничівського району, випускає ще й джерельну мінеральну воду. Можливо, у цьому – один із секретів смаку, адже у виробництві хмільного напою дуже багато залежить від якості води. Роком заснування броварні в Павлівці прийнято вважати 1904-й з огляду на відповідний напис, викарбуваний на камені, що зберігся в лагерному відділенні будівлі підприємства. Відомо, що за часів перебування Волині у складі Польщі в 1922–1939 роках завод мав назву Порицького (відповідно до тодішньої польської назви села) й належав графові Чацькому. Нині візитна картка фірми – «Павлівське світле». Вперше скуштував його після концерту «Гайдамаків» у Луцьку. Принесли пиво нам у літрових кухлях, і це, на мою думку, найправильніший об’єм для світлого легкого.
До речі, щодо Луцька. Тамтешня броварня заснована 1888 року чехом Вацлавом Земаном. Коли край перейшов до СРСР, її націоналізували. Від 2004-го налагоджено випуск пива під ТМ Zeman, названою на честь фундатора закладу. Основний ринок збуту – територія Волинської області; продукція обмежено присутня в інших регіонах України.
Далі в пошуках живого пива прокладаємо маршрут на Рівненщину. Найвідоміший тут виробник – завод «Рівень». Комплекс його споруд зведений 1900 року Акціонерним товариством «Парового пивоварного заводу «Бергшлосс». Головним акціонером став підприємець, який прибув на Волинь наприкінці XIX століття з хвилею переселенців, знову ж таки, з Чехії. Своє виробництво він створив на базі наявного в місті від 1849-го кустарного виробництва пива. Було розроблено логотип, видували особливої форми пляшки з рельєфним клеймом. 1939-го броварню націоналізували, в радянські часи вона випускала пиво марок «Жигулівське», «Українське», «Слов’янське».
Потім прямуємо до Хмельниччини. Вона відома кількома різними марками. І перший на нашому шляху – Славутський пивзавод, заснований 1885 року. Він широко представлений на українському ринку таким живим пивом, як «Князь Сангушко». У Києві шанувальники цього сорту стали постійними відвідувачами пабів «Траллебус» та «Route 66». Особисто від себе маю додати, що він став також одним із моїх улюблених. «Сангушко» не є «нейтральним» слабоалкогольним пивом, має 4,8% оберта й неповторний смак із легким винним присмаком.
Наступний центр виробництва живого пива в цій області – Хмельницький пивоварний завод, побудований 1901 року. Тоді місто мало стару назву – Проскурів. Відповідно, найвідомішим сортом світлого напою, що виробляється «Хмельпивом», є «Проскурівське світле».
Перед тим як повернути знову на захід, але вже південніше, до Закарпаття, пропоную відвідати Житомирщину, де найвідоміший серед виробників є Бердичівський пивзавод. Перші згадки про броварське виробництво у місті датовано 1798 роком. Історія «хмільного» виробництва на вулиці Білопільській (нині К. Лібкнехта) веде свій відлік від 1861 року, коли ще один чеський колоніст, Станіслав Чеп, придбав там ділянку й побудував свій завод, до складу якого ввійшли виробничі цехи та артезіанська свердловина.
Друга відома фірма області – завод «Житомирпиво». Місце, де він стоїть, має досить цікаву історію. Але якщо у двох словах, то колись тут був млин німкені Пауліни Шульц, а у 1870-х чехи Махачек та Янса перебудували його на пивоварню. Нині завод випускає такі сорти пива, як «Житомирське світле» та «Житомирське оксамитове».
Читайте також: Меседж з пляшки
Потім наш шлях пролягає до центру черкаського пивоваріння – в Умань. «Жигулівське» заводу «Уманьпиво» є найпопулярнішим у цій та сусідній Вінницькій областях, а сорт Waissburg уже добре знаний і в столиці, й у багатьох регіонах. Броварня в Умані, заснована 1878 року, належала товариству місцевих купців. Відомо, що на початку XX століття тамтешній пивзавод виробляв напій традиційних чеських та баварських сортів. У лютому 2009-го на броварні ввели в дію нове обладнання німецького виробництва й розпочали випуск пива Waissburg.
Із Черкащини нарешті здійснюємо уявний політ до Закарпаття. Тут колись було кілька малих заводів, але найбільш вартий нашої уваги виробник відомого всій Україні пива Zip «Карпатська пивоварня», розташована в місті Берегове. Це одне з найновіших у країні підприємств галузі. Обладнання для нього надійшло 1997 року від угорців.
Із-за гір повертаємо на Івано-Франківщину і потрапляємо в центр місцевого пивоваріння, місто Калуш. Місцевий пивзавод – один із найстаріших у країні. Довгий час роком його заснування вважали 1649-й. Пізніше було знайдено архівні документи, які свідчать про наявність у місті броварного виробництва щонайменше від 1565 року, тож нині історію підприємства виводять саме з цієї дати. Відомо, що за часів Австро-Угорщини тамтешню продукцію продавали й у віддалених від Галичини містах імперії. Із 1870 року власником броварні в Калуші було товариство Muhlstein, Spindel i Weissmann. 1890-го при підприємстві збудували солодівню, яка й донині забезпечує його ферментованим зерном власного виробництва.
Калуське пиво відрізняється цікавим солодовим смаком і великою густиною за порівняно низького «градуса». Багато його не вип’єш (як-то «Павлівського» чи «Бердичівського»), але задоволення гарантоване!
Далі – подорожуємо в напрямку Тернопільщини. Тут загальновизнаним лідером за кількістю продукції живого пива є Микулинецький завод, але мій фаворит – пивоварня «Опілля» в обласному центрі. Цю назву вживають на позначення низки географічних місць і населених пунктів у Білорусі, Польщі, Росії та Україні. І, зокрема, так найменовано захід Подільської височини та старий (117 років) пивзавод у файнім місті Тернополі. Свого часу ним володіли й австрійці, й поляки.
Досхочу напившись «Опілля», їдемо в Микулинці. Микулинецький пивзавод вийшов на «велику сцену» одним із перших незалежних українських виробників. Відправною точкою історії броварні довго вважали 1698-й, яким датовано відомості про виробництво пива в Микулинцях, знайдені в австрійських архівах. Пізніше з польських сховищ почерпнули відомості про існування микулинецького пива вже наприкінці XV століття. Зазначено, що під час воєнного походу Яна Ольбрахта проти правителя Молдови Стефана Великого союзник короля Речі Посполитої, німець Тієран, зупинився в Микулинцях, звідки надіслав йому на пробу місцевого пива. Таким чином, роком заснування броварні вважають рік згаданих подій – 1497-й.
Наприкінці XIX століття власником броварні в Микулинцях став граф Мечислав Рей. Завод належав його родині до середини 1920-х. Відомо, що на початку минулого століття на цих потужностях виготовляли бочкове і пляшкове пиво трьох сортів: «Лежак», «Фірмове» та «Бок». Згодом вони перейшли у власність товариства «Аверман, Ціховський Міхал і спілка», відтак 1928 року було споруджено нову пивницю, сушильню й солодівню. Із приходом у вересні 1939 року до Західної України комуністів усе приватне виробництво у містечку було націоналізовано. 1993-го на базі державного майна створено «Орендне підприємство Микулинецьких пивоварів». 1995 року його реорганізували у відкрите акціонерне товариство і воно дістало сучасну назву «Бровар».
Мандруючи пивними місцями України, не можна оминути Львова. Мережа закладів харчування «Локаль», відома цікавою стилістикою дизайну, підбіркою сучасної української музики та витриманістю в місцевій культурі, запрошує гостей на живий напій, що його виробляє у Львові «Перша приватна броварня». Це одне з молодих українських підприємств пивної галузі. 2005 року на заводі встановлено нову лінію розливу німецького виробництва. ППБ організовує щорічний міжнародний рок-фестиваль Stare Misto у Львові, за назвою одного зі своїх сортів пива.
А закінчуємо подорож у столиці нашої великої «пивної» країни. Усі місцеві шанувальники хмільного напою без винятку назвуть вам фаворита номер один – Київський пивзавод на Подолі. Датою його заснування вважають 1872 рік, коли купець Микола Хряков придбав на вулиці Кирилівській (сучасна Фрунзе) маєток із металургійним виробництвом, яке не діяло. Разом із компаньйонами він організував Товариство Київського пивоварного заводу, яке започаткувало своє виробництво у приміщенні колишньої ливарні на привезеному із Пльзеня обладнанні.
Знавці кажуть, що один із секретів подільського пива – вода з артезіанської криниці на території заводу. І кожен експерт спрямує вас гарячими слідами до відомої своїми демократичними правилами кнайпи на перетині вулиць Нижній Вал та Костянтинівська.
Звісно, окрім згаданих вище є ще відомі живим пивом заводи в Радомишлі, Полтаві, та безліч авторських сортів, що їх варять у пабах, як-от: «Броварське», «Київський Сундук» чи «Гойра» в Чернівцях. Усіх не згадаєш, але й цієї нашої мандрівки досить, щоб зрозуміти: пивний туризм в Україні може бути розвинений незгірш, як у Чехії чи Німеччині.
* Матеріал не є рекламним і написаний зі щирим прагненням поділитися з читачами альтернативою розкрученим рекламою брендам, що виробляють напій з усілякими домішками й тривалим терміном зберігання