В уяві навіть неосвіченого пляжника-курортника воно населене героями з розповідей Бабеля, Ільфа та Петрова, численних їхніх епігонів (навіть якщо всіх цих авторів пляжник-курортник не знає), усіма цими Гоцманами та іншими персонажами періоду нещодавнього засилля російського кінематографу, який також просував цей самий одеський міф. Десятки тисяч відпочивальників, які рік у рік штурмують одеські готелі, хостели, ресторани, пляжі, шукають – а іноді навіть і знаходять – «ту Одесу», яку тримали в своїй уяві.
Але про справжню, не літню, не курортну, не сонно-пляжно, розморену морем та пісковиковим пилом Одесу туристи знають небагато. Їм вистачає її влітку — розлогої, дещо химерної, трохи нав’язливої своїми «красивостями», але незмінно щирої чи то у «полуничну», чи в «абрикосову», чи у «кавунову» пору. Але тут бувають інші дні та місяці: й сніги, й морози, й химерні будови льодяних брил на замерзлих пляжах, де ти взимку навіть не можеш уявити, що ось саме тут півроку тому лежав у пекучі тридцять із хвостиком градусів… Тут буває березень, затягнутий у пелену вологих туманів, які ніби висять над містом, просоченим дощами, знесиленим вітрами чи то з моря, чи зі степу – двох стихій, що змагалися за владу над одеським плато ще тоді, коли під хирявими козацькими куренями й тюркськими саклями ще ніхто й не замислювався про майбутню славу цих теренів. Тут є жовтень, коли море приманює залишками літньої спеки, вже більш ніж прохолодно, і той самий вітер хазяйновито молотить по мокрому піску, останні тенти та шезлонги демонтуються, й місто переставляє свій годинник на похмурий зимовий час. Парадокс, але вже понад 200 років воно живе, у суті своїй, незмінним життям. Таким, що повелося звідтоді, як перший зерновий вітрильник відшвартувався у першого, ще тимчасового, причалу.
Ось є море та моряки, євреї, може, часом греки, Бабель та Пушкін, привоз, Ришельє та Ланжерон – до речі, приваблива назва для найближчого до центру пляжа. Є Молдаванка і Пересип, Беня Крик та Остап Бендер… Останніх іноді навіть можна почути та стовідсотково можна побачити — досить прогулятись кількома кварталами Дерибасівської, де натрапиш на персонажів у білих штанях і капітанських кепках, які запропонують вам фотографію чи то з собою, чи то з папугою, чи то картонним Мішкою Япончиком.
Читайте також: Земля прихованих скарбів
Можуть іще запропонувати купити чорноморське повітря в банках, посидіти на 12-му стільці, подивитись на Дюка з люка – ну й таке інше, в дусі традиційного одеського гумору. Можна й навіть треба пройтись Каштановими, Платановими, Абрикосовими та Виноградними вулицями, постояти на Тінистій, розмірено прогулятись Ясною та Затишною, усвідомити для себе усі ці «Отради» та «Фонтани» – а потім пригальмувати й подумати: так, воно все романтичне, особливо в південну спеку, але де ж «та Одеса»? Ну, та, що окрім дядька у білих штанях та з папугою?
А вже немає. Років 30 як зникла, вирушила на єврейський цвинтар, поїхала до Хайфи та Чикаго – там і замешкала… Немає вже тих колоритних єврейських матрон, «які боком ще ширші», які «сохнут бєльйо» у дворах Молдаванки. Цей колорит тут був іще донедавна – до кінця 1980-х, але зараз від нього лишилася сама оболонка, шкаралупа – але ту шкаралупу, як у великодньому яйці, раз по раз підфарбовують та виставлять напоказ туристам. Може, від того, що щось інше демонструвати в Одесі все ще неможливо, надто великим є тягар одеського міфу, утвореного її талановитими синами та їхніми не дуже здібними, але спритними наслідувачами. А може, тому, що нічого іншого для розуміння сутності та історії міста, окрім збірки бородатих єврейських анекдотів, приїжджі просто не потребують? Тому видається, що одеський міф живий і вічно молодий, як отой Ленін.
Але це ілюзія: міф просто штучно підтримують на плаву. Усі ці «Джентльмен-шоу» та Гуморини, ті самі персонажі на Днях міста, претензійні гіди «з істинно одеським» акцентом, та й самі одесити, яким у будь-якій компанії пристало розповідати анекдоти і травити байки «за єврейську тему». Одеський міф видається живим, бо його творили всі таланти «тієї» і навіть частково «цієї» Одеси, які й понині в цьому міфі обертаються й мають із нього «ґешефт».
Читайте також: Західніше від Львова, східніше від Братислави
Але слід сказати чесно, що саме «той» одеський міф помер. Із початком 1990-х зник остаточно. Так-так, зник саме з розвалом «совка», за якого одеситам, більшість із яких у тій чи іншій мірі мала вихід «на туди» й можливість легально чи нелегально придбати товари «звідти», чесно кажучи, жилось досить-таки непогано. А ось коли почався бум еміграції, та водночас зникнув радянський гігант – Чорноморське пароплавство, – ось тут Одеса й почала стрімко змінювати свою сутність. Євреїв стало набагато менше, старше покоління пішло в небуття, моряки тепер під чужими прапорами розсікають чужі води. Майже зникла «одеська мова»: «той» говір брав акцент і конструкції з їдишу, а майже всі, хто їдиш знав, поїхали або померли. Одеський міф зведений нині до побутових жартів. Або ж ні: він більше не частина побуту, але він усе ще є частиною міської аури. У якій персонажі Ільфа, Петрова, Бабеля й серіалу «Ліквідація» набагато реальніші, ніж сама одеська реальність.
Але щось же тут залишилось такого самого, як колись, у романтичну та романтизовану епоху сторічної давнини? Залишилося саме місто. З кілометрами старих кварталів (Одеса та Львів ділять між собою перше місце за кількістю будівель, зведених до 1939 року). Із зеленню вулиць: лише декілька з них у центрі потерпіли від зухвалої торгашеської реконструкції недавніх років. Щось навіть було відновлено, але відновлено так, що пішло місту на користь. Більшість вулиць центру декомунізували ще у 1995-му – за сучасними мірками, так давно, що від вулиць Леніна та Карла Маркса вже й пам’яті на лишилось. Одеса знов тішиться й тішить гостей чарівною музикою назв, знайомих за піснями й віршами (може, якраз завдяки їм, цим пісням та віршам, старі назви й відновлено?) – Рішельєвською, Великою і Малою Арнаутськими, Єврейською (на якій — і тільки в Одесі — розташовані управління СБУ та МВС), і це вже не кажучи про Привозну, М'ясоїдівську й Дальницьку, про Французький та Італійський бульвари та Шампанський провулок…
Читайте також: Україна, яку ми не знаємо
Тому Одесою все ще краще ходити пішки. Вона тільки здається великою. Ходити не тільки по колу чи квадрату традиційних туристичних кварталів центру, а прогулятись до Нового ринку, національного та медичного університетів, картинної галереї (він же – палац Потоцького) – тобто туди, куди більшість туристів не особливо женеться – навіщо, коли є море, пляжі та численні кафе з ресторанами біля моря та на Дерибасівській? Але для повноцінного знайомства з Одесою рекомендовано пройтися з Молдаванки до Оперного театру і назад. Тут справді все дихає та віє Європою — нахабнуватою та різномастою, яка зуміла втиснутись у щілини кругляка одеських двориків. Зазначимо, дворики здебільшого все ще не на кодових замках, але так само незмінно прикрашені написом «Тут туалета нет», і для приїжджих це «цимес», що б не говорили…
Що ще відновлено? Преображенський собор, зруйнований у 1936-му. Фунікулер, Оперний театр та сусідній з ним сквер Пале-Рояль. Зараз ремонтують Потьомкінські сходи та закинуті парки під ними. Міський сад на Дерибасівській позбувся радянських надбудов на кшталт громадського туалету, а заодно і попсових закладів часів 1990-х, і тому став іще кращим — як за часів колишньої слави міста.
Ну й нарешті, те головне, що було, є і буде з Одесою завжди, що лишилось та впливає на буття міста передусім, – море. Це головний фактор одеського життя, навіть для тих, хто безпосередньо з ним не пов’язаний. Бо місто живе та розвивається саме завдяки приморському розташуванню, а віднедавна вже точно стало головною військовою базою України та її єдиною великою південною брамою у Світовий океан.
Читайте також: «Для нас і раніше життя було війною…»
Море завжди було з Одесою – воно робило її Барселоною, Марселем, Ґенуєю, алєксандро-ґрінівським Ґель-Ґ'ю, з усіма баркасами й шаландами, лайнерами і прогулянковими яхтами. З пам'ятником дружині моряка на морському вокзалі, з багатокілометровою лінією пляжів «до і після» міста. До речі, ці два останніх, «безкримських» роки, коли відвідуваність Одеси б’є рекорди, можна пересвідчитись, що вода в Одесі таки чиста, і навіть повернулися бички, і вже припливла кефаль. Але «до моря» треба ходити не до гучної, пафосної, дорогої та пародійно «гламурної» Аркадії, до якої дістатися найлегше, але купатися там найгірше — тому що там стоки в море, а Аркадія — це низина… Треба йти на «Дельфін» чи «Чкаловський», навіть на реконструйований Ланжерон з його набережною коло дельфінарію – там справді «куточок Анталії» та сходи просто в море, й виглядає все це гідно, хоча й колишнього патріархального духу тут уже ніколи не буде: новітня епоха стирає дикий затишок приморських хащів, і хмародряпи зухвало вдираються по схилах, формуючи «морський фасад» Одеси, від якого усім, хто ще пам’ятає панораму з моря без усіх цих «вставних зубів», стає зле…
Одеса — це місто парадоксів. Палац, у якому жив іранський шах, — у стилі готики. Пам'ятник запорізькому отаману Головатому — фактично монумент його коня, який займає більшу частину постаменту. Пам'ятник апельсину з'явився в 2004-му, але увічнює аж ніяк не Помаранчеву революцію, а роль цього благородного продукту в порятунок долі (цей пам’ятник називають іще монументом хабарові). У кафе «Фанконі», відомому за Ільфом і Петровим, — мексиканська кухня, зате в кафе “Картопляники” — не українська кухня, а кондитерська. «Золотий ключик» на Дерибасівській із царських часів був якраз кондитерською, а тепер там — ювелірний магазин, але назва не змінилась. А ось кафе «Два Карла» вже нікому не кажуть, що то був ріг вулиць Маркса та Лібкнехта – місце зустрічі «двох німецьких євреїв, які сіли поговорити за світову революцію»… Тільки в Одесі філармонія — колишня міська біржа, в якій акустику планували так, щоб нічого не було чутно. Тільки в Одесі Венера Мілоська стоїть по іншу сторону вулиці від соцреалістичного радянського воїна – і воїн незрушним поглядом дивиться на безруку красуню…
Отже, міф живе? Якщо й так, то це вже інший міф — оновлений, позбавлений однобічності свого попередника. Щоб зрозуміти це, варто, скажімо, знайти на тихій Польській вулиці чудовий музей особистих колекцій відомого одеського збирача Блещунова. Відвідати амбітний та зворушливий «Театр на Чайній». Завітати до приватних музеїв нумізматики, контрабанди чи навіть гурту Beatles. І знайти, нарешті, найбільш очікуваний для цього міста музей – єврейський, який ретельно заховався на тихій вулиці Ніжинський у куточку типового одеського дворика – бо навіщо отой рекламний галас, — якщо хто треба, його й так знайде… Там вам обов’язково розкажуть, що насправді було, та чого не було у «ті» часи в «тій» Одесі.
Ой, ви таки ще не набігалися? Хочете дізнатися про «будинок з одним кутом»? Про статую Геракла в рядовому одеському дворику? Про бюст винахідника есперанто в такому ж дворику, але вже на Дерибасівській? Напевно, хочете почути «за Привоз»? А може, відвідати те місце, де народилася Ахматова (туристів туди зазвичай не возять — район Великий Фонтан далеко від центру)? Ви все ще хочете побачити одеський трамвай? Він досі існує! Й, до речі, на ньому можна доїхати до місця народження Ахматової.
І, може бути, зморившись, отримавши масу вражень, увібравши ауру міста, ви все ж почуєте і відчуєте те, про що вам розповідають особняки, сквери, парки й пляжі тією давньою одеською мовою, мовою нескінченної «золотої пори» терпкого приморського півдня. Вони прошепочуть вам своє “До зустрічі!” — й направду вас чекатимуть. Ви повернетесь, бо Одеса здатна закохати в себе до нестями, а якщо і ні, то все одно запасти в душу. І ви знову шукатимете міф, наче ті заховані скарби, про які в міфах часто-густо й розповідається.