Аналізувати ідеологічні орієнтації українського політикуму завжди непросто. Демократичний політичний процес, який розгорнувся після краху СРСР, ще й досі обходиться переважно без фундаментальної теорії. У кращому разі, учасники політичного мейнстриму привласнюють собі ідеологічні шильди, котрі нікого ні до чого не зобов’язують. Так з’являються персонажі на кшталт «комуніста» Петра Симоненка, «соціал-демократа» Віктора Медведучка, «соціаліста» Олександра Мороза… Час від часу в пошуках менш заяложених термінів політики приходять до екзотики. Приміром, Володимир Зеленський оголосив себе лібертаріанцем, а в середині 2000-х у Блоці Юлії Тимошенко декларували солідаризм. Що змушує політиків до ідеологічних пошуків, цілком зрозуміло. По-перше, стає більш вибагливим сам виборець. Він, звісно, залишається вразливим до маніпуляцій, однак шансів виграти вибори однією гречкою за останні десять років відчутно поменшало. По-друге, зі зближенням із Заходом українські політики мусять усе ретельніше імітувати власну політичну цивілізованість, зокрема, уникаючи програмної беззмістовності. Якщо ці тенденції розвиватимуться, то в українській політиці зростатиме попит не лише на нові обличчя, а й на більш-менш цілісні нові концепції.
Читайте також: Інтрига виборів
Звичайно, це не означає автоматичного заповнення всіх ідеологічних ніш. Через радянське минуле ліві партії в Україні особливого успіху не мають. Навіть КПУ своїми минулими досягненнями завдячувала тим, що практикувала російський шовінізм. На протилежному фланзі теж простежується занепад. Націоналісти почасти стали жертвою власного успіху, оскільки з 2014 року ця патріотична ідеологія охопила чи не весь політичний мейнстрим, а відтак самі націоналісти втратили свою політичну ексклюзивність. Тож ураховуючи сумнівні перспективи давніх гравців правого флангу, бажаючих зазіхнути на їхнє політичне поле небагато. У середовищі умовних центристів відбувається ерозія. До 2014-го цей сегмент структурувався «російським питанням», однак тепер, коли курс «Геть від Москви!» став предметом широкого консенсусу, центристи починають переосмислювати себе в інших системах координат. Зараз, напередодні виборів, намітилися дві центристські ніші. Перша належить ліберальним реформаторам, чиїм пріоритетом є подолання корупції, захист прав і свобод. Другу заповнили сили, які тяжіють управо, фокусуючись передусім на національно-державницьких питаннях.
Ідеологія відповідальності
Нині ж у середовищі центристів із другої ніші відчутний інтерес до консерватизму. Не те щоб консервативних партій в Україні ніколи не існувало, однак усі ці проекти давно й практично безслідно канули в Лету. Але вже сьогодні низка політичних гравців явно чи приховано претендує на консервативну ідеологію. Огляд новітнього політичного поля під таким кутом важливий не так для розпізнавання «своїх», як для оцінювання того, наскільки вітчизняний політикум та суспільство готові до сприйняття консерватизму. Публічно називатися консерваторами наважуються далеко не всі українські політики. У часи, коли публічний дискурс перенасичений гаслами «руйнування системи», а будь-які «зміни» вважаються самоцінними, термін «консерватизм» буде сприйнятий виборцем некоректно. Однак самоназва — це питання форми. Що ж стосується змісту, то консерватизм не має свого «святого письма» на кшталт Марксового «Капіталу». Проте спирається на систему незмінних цінностей, котрі в кожну епоху реалізуються по-різному, однак зберігають свою сутність (докладніше див. Тиждень № 15/2019). Передусім консерватори вважають, що поліпшити суспільний лад можна шляхом поступових змін, із накопиченням досвіду спроб і помилок, а не через упровадження чергової «непомильної» теорії. Через це їм властива повага до традицій і культурної спадщини, які є не перешкодою для прогресу, а навпаки, його підвалинами. Таким є загальний фрейм консервативного мислення.
У тому, що стосується пріоритетів державного будівництва, консерватори є легітимістами та державниками. Однак громадян об’єднує в суспільство не паспорт, не обопільне прагнення добробуту, а національна ідентичність. Вона ж, своєю чергою, ґрунтується не на кровній спорідненості, а на спільності території проживання та культурі. Тому для консерватора однаково важливі і зміцнення національної культури, і оборона державних кордонів. Соціальну справедливість розуміють як рівність можливостей, а не результатів. Найкраще такому принципу відповідає ринкова модель економіки. Звичайно, це не виключає підтримки вразливих верств, проте загалом зростання добробуту досягається не перерозподілом, а збільшенням усього «національного пирога». Запорукою громадянських прав і свобод консерватори вважають власність, а відтак зростання середнього класу (читай — делюмпенізація та деолігархізація) є пріоритетним завданням. Однак поряд із цим консерватизм висуває вимоги до найвищих прошарків суспільства, позаяк володіння значними ресурсами передбачає високу відповідальність. Ідеться не лише про моральний обов’язок благодійності, а насамперед про державницьку діяльність — служіння спільному благу та дієве сповідування національних вартостей.
Правий дрейф БПП-ЄС
Найбільш значущою (принаймні, з огляду на рейтинги) політичною силою, яка нині рухається в напрямку консерватизму, є партія екс-президента «Європейська солідарність» (колишній Блок Петра Порошенка). Її програма, написана ще 2015-го, є цілком пристойним консервативним документом, містить практично всі основні положення відповідної доктрини. «Національна культура, історичні традиції, сімейні цінності становлять ціннісну основу суспільства. Солідарне суспільство будується не лише на зв’язку із сучасниками, це також зв’язок із попередніми поколіннями. Він здійснюється через спільні культурні коди, традиції, усталене розуміння людських відносин та відносин між громадянином і владою. Ми несемо спільну відповідальність за збереження й плекання культурних традицій та їх передачу наступним поколінням. Наше завдання — зберегти історичну пам’ять, власну ідентичність, національну самобутність» — такі пасажі недвозначно вказують на консервативну спрямованість авторів програми. У тому, що стосується соціально-економічної сфери, вони також висловлюються досить коректно, розставляючи адекватні акценти. На жаль, на відміну від програми, діяльність і самого Порошенка, і його соратників (насамперед Володимира Гройсмана) викликала чимало серйозних запитань і претензій, зокрема принципового характеру.
Читайте також: Партія влади. Як відряджали на вибори кандидатів від «Слуги народу»
Судячи з усього, у ситуації 2014–2015 років концептуальні засади БПП мали вторинний характер, а сама програма, за всіх її переваг, була скоріше технічним документом. У бік консерватизму і самого Порошенка, і його партію несло хвилями зовнішніх обставин. Схоже, вони збираються обживатися на новому місці. Про це свідчать слогани, з якими Петро Олексійович вийшов на президентські перегони. Звичайно, ґрунтовної консервативної доктрини ми так і не побачили, проте «Армія. Мова. Віра» значно краще відповідає духові й букві консерватизму, ніж те, що Порошенко пропонував 2014-го. Для того щоб «Європейська солідарність» стала консервативною силою, їй треба пройти ще досить довгий шлях внутрішньої перебудови й ідейного визрівання. На заваді цьому стоятиме передусім сама її природа — природа політичного проекту, колись нашвидкуруч зібраного під вибори (власне, як і більшість українських партій). Чи зможе ця політсила (чи якась із її партій-наступниць) здобути нову якість, невідомо. Однак дрейф у бік ідеологічного самовизначення таки відбувається. Так, нещодавно вона приєдналася до Європейської народної партії— загальноєвропейської партії, членами якої є національні консервативні та християнсько-демократичні сили. Не те щоб це було чимось надзвичайним: у різні часи різні форми співпраці з ЄНП мали ВО «Батьківщина», УДАР та деякі інші українські партії. Не виключено, що це черговий передвиборчий трюк. Утім, не можна відкидати й того, що членство у «клубі» європейських консерваторів справді сприятиме ідеологічному дозріванню «Європейської солідарності» та формуванню її політичної ідентичності.
В іншому масштабі
Ще однією силою, пов’язаною із консерватизмом, є партія «Сила і Честь» Ігоря Смешка, яка має деякі шанси потрапити до парламенту вже влітку. Сам лідер відкрито позиціонує себе як консерватора. Ще задовго до президентських виборів він з’являвся в пресі з рефлексіями щодо ідейно-політичної спадщини Гетьманату, значення національної аристократі і т.д. Також Смешко є одним з авторів книги «Ave. До 100-ліття Гетьманату Павла Скоропадського» (Українська прес-група, 2018). Під час президентських перегонів він заявляв, що є прибічником «консервативної демократії», а тепер «Сила і Честь» публічно демонструє себе як партію, «засновану на ідеології демократії й консерватизму». На жаль, програмові засади політсили Смешка прописані не настільки ретельно, як у партії Порошенка. Утім, за бажання в ній можна знайти практично всі основні положення консерватизму чи, принаймні, натяки на них. Вочевидь, «Сила і Честь» розраховує на той самий електорат і на ту ж саму правоцентристську нішу, що й «Європейська солідарність». Однак судити про якість цього проекту ще зарано. Якщо про консервативну спрямованість Порошенка свідчать певні його дії, то у випадку Смешка та його партії поки що можна спиратися лише на декларації.
Третім претендентом на «консервативний» електорат міг би стати «Рух +380», створений Романом Безсмертним незадовго перед президентськими виборами. Політик прямо заявляв, що своїм ідеологічним фундаментом вважає неоконсерватизм: «Здоровий традиціоналізм у політичних і суспільних цінностях та свободу в особистому та економічному житті». У програмі «Руху +380» також були прописані основні консервативні настанови, проте все це закінчилося безрезультатно. Набравши мізерну кількість голосів на президентських виборах, Безсмертний знову дистанціювався від публічної політики, тож й ознак того, що ця політсила боротиметься за місця у Верховній Раді, наразі нема.
Читайте також: Гілки влади: система какофонія
На частину консервативного порядку денного завжди претендували й націоналісти. Цьогоріч ВО «Свобода», Правий сектор та Національний корпус сформували єдиний список, але чи вдасться їм потрапити до парламенту, поки що невідомо. Про ідеологічне розмаїття в націоналістичному середовищі можна дискутувати довго. Що ж до програмних засад «Свободи», то почасти ця партія справді грає на консервативному полі, особливо в тому, що стосується питань національної ідентичності, родини, захисту суверенітету тощо. Однак в економічній сфері «Свобода» виступає із пропозиціями явно патерналістського ґатунку, а в політичній поведінці тяжіє до вождизму та радикалізму. Тому між націоналістами та консерваторами можуть існувати тільки ситуативні союзи, а загалом для них властиве природне розмежування. У таборі правоцентристів їм буде некомфортно, проте націоналісти цього й не прагнуть, працюючи на власній електоральній ниві.
Таким чином, про повернення консерватизму у велику українську політику поки що не йдеться. Те, що на політичному полі поступово формується відповідна ніша, є цілком очевидним фактом. Суспільний запит на консерватизм також є, оскільки далеко не всіх приваблюють націоналісти чи ліберальні реформатори, не кажучи вже про ідейно стерильних популістів. Проте готовність вітчизняного політикуму задовольнити цей попит є сумнівною. Принаймні, до всіх політичних сил, котрі орієнтуються на консервативну парадигму, питань наразі більше, ніж відповідей. Утім, в наших умовах це цілком природний стан речей. Якщо, приміром, британські чи німецькі консерватори можуть спиратися не лише на спадщину попередників, а й на живу політичну традицію, то в Україні й консерватизм, і лібералізм мають проростати на випаленому ґрунті посткомуністичної й посттоталітарної країни. Те саме стосується й виборців, які вельми слабко орієнтуються в політичних доктринах, а колективна пам’ять позбавлена досвіду про їхнє застосування. Рано чи пізно консерватори посядуть своє місце у великій політиці й зроблять свій внесок у розбудову країни, проте попереду в них іще дуже довгий шлях.