Ніби приводять жінки до подібних знакових місць своїх малих, аби виконати ще один материнський обов’язок – показати, що життя не закінчується. Що воно вічне.
Тих, хто вирішив завітати до меморіалу жертв Голодомору, зустрічає боса бронзова дівчинка з величезними очима. Але не хлібом-сіллю – у руках вона тримає лише п'ять колосків. У 32-33 роках за таку дещицю борошна… розстрілювали.
Ціна життя
22 листопада група активістів та мистецьких діячів змололи на автентичних жорнах 5 колосків. Аби показати, за яку кількість борошна українці ризикували життям у часи Голодомору. Кількість борошна з цих колосків відповідає кількості пороху, що вміщається у гільзу найрозповсюдженішої тогочасної зброї – гвинтівки Мосіна. З неї і розстрілювали тих, хто наважився вкрасти їжу.
«Це велике нагадування про будь-яку тоталітарну владу. Будь який режим, який в ім’я ідеї жертвує мільйонами людей, як це було в Радянському Союзі, – каже лідер гурту «Гайдамаки» Олександр Ярмола. – Втрачене життя однієї дитини перекреслює всі великі цілі».
«Уявіть, як це – жити, коли ти не є господарем на своїй землі. Коли в твоєї родини забирають їжу. Коли ти вмираєш просто тому, що ти українець, – каже письменниця Ірена Карпа. Тому, на її думку, про Голодомор потрібно пам'ятати завжди. Особливо тоді, коли знову йдеться про «відновлення імперії» і «русскій мир».
«Хтось спитає: скільки можна говорити про одне й те ж саме? – передбачає Карпа. – Є речі, які давно були сказані, але їх треба повторювати постійно. Як повторюється: «Не вбий, не вкради».
«І починається тиша – раптова, вчасна»
Пересипанням борошна у гільзу заходи пам'яті жертв Голодомору лише розпочинаються. 23 листопада в Київі відкриється виставка «Трагедія одного села: «Чорні жнива Масівеччини» – спроба відтворити трагедію на прикладі конкретних подій в історії. 25 листопада стартує поминальна акція Варта пам'яті – панихіди за померлими з голоду людьми, імена яких вдалося встановити за два роки роботи музею. Це близько трьох тисяч імен. Представники кожної конфесії проведуть поминальні акції почергово. В Музеї Івана Гончара, що на Мазепи, 25 листопада відкриється поминальна виставка обрядових хлібів «Печу, печу хлібчик…». 26 листопада о 14:00 в Києві від станції метро «Арсенальна»розпочнеться скорботна хода пам’яті дітей, загиблих і ненароджених у 32-33 роках.
Офіційні заходи на вшанування пам’яті жертв голодоморів пройдуть також в більшості обласних центрів. Крім того, Світовий конгресс українців організовує заходи у столицях 32 країн світу.
В школах та вузах України пройдуть уроки пам’яті – якщо освітяни згодяться. З таким проханням до викладачів звернувся Громадський комітет із вшанування пам’яті жертв Голодомору. «Теперішня Влада в особі міністра Табачника викинула слово «геноцид» із підручників», – підкреслив Іван Васюник, співкоординатор комітету.
Бо все
Головні експонати розташованого тут музею Голодомору – не матеріальні речі. Це спогади, імена загиблих. Страшні сторінки Національної книги пам’яті.
Людська доля вміщується в один рядок. Ім'я, призвіще, вік, причина смерті. «Плахтій Адам, 14 років, голод; Плахтій Валентина, 8 років, голод; Плахтій Зіна, 10 років, голод; Плахтій Ганна, 6 років, голод» – ось і історія цілої родини.
В іншій книзі рєєстрації трупів причина смерті у всіх інша – «ББО». Це, в перекладі з російської, безбілковий набряк.
Де-інде можна дізнатись про померлих більше. І громадянство – «укр.», і національність – «укр.», і де помер – «вдома». Далі, з позначкою «зазначити докладно», графа «причина смерті». І кілька вільних рядків, бо в першому ж написано просто «з голоду».
Щоб дізнатись, що криється за тим «з голоду», варто погортати книги до кінця. На останніх сторінках книг пам’яті кожної області зібрані спогади очевидців.
«У них було 12 дітей, – згадує сусідів по селу Євгенія Кондратенко. – У 32-му їй було 16 років. – Найбільше страждав хлопчик років 2-3, бо весь час просив їсти і не розумів, чому мама його не годує. Інші діти все розуміли і мовчали».
Є і документи. Надруковані під грифом «секретно» частушки, які вчитель співав дітям. «В 32 году ми вже їли лободу. Нема хліба, нема сала – комсомолія забрала».
Або написане на лінованому папері письмо до сільради: «Прохаю правління артілі, щоб допомогли чим-небудь із харчового, або сої, або якої крупи, або муки, бо все. Вже й ноги попухли, і в мене немає сили ходити за кіньми».
Інший документ – Постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 серпня 1932 року «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з нею, до соцвласності було віднесено майно колгоспів, чим підтверджено, що вони були визнані не господарськими об'єднаннями селян, а елементом державної економіки. За розкрадання соціалістичної власності постанова передбачала розстріл. За наявності пом'якшувальних обставин засуджували не менш як до 10-річного ув'язнення. Амністія за цією постановою не застосовувалася.
Санкції не обумовлювалися ні розмірами, ні способами «розкрадання». Отже, застосовування закону було можливе навіть до таких незначних крадіжок, як зрізані на колгоспному полі колоски чи навіть вибране з мишиних нір зерно. Практику засудження селян за кілька колосків у середині 30-х років публічно визнав прокурор Вишинський: «засуджувались колгоспники і працюючі одноосібники за качан капусти… колгоспники – за декілька колосків». У народі постанова отримала назву «Закон про 5 колосків».
На початок 33-го року, за 5 місяців дії постанови, відповідно до неї було засуджено 54 645 осіб. 2110 з них – до вищої міри, розстрілу.
Страшно
На виході з музею – альбом, в якому відвідувачі можуть записати свої враження. Пишуть тут українці, росіяни, поляки, грузини…
«Музей хороший, гарний, – пише російською мовою школярка з Миколаєва. – Але мені дуже було страшно, я дуже боялась. Як ви думаєте – чути знайомі прізвища… Я дивилась книгу жертв Миколаєва. Навіть зараз пишу і мене трусить».
«It is very sad… Sorry…», – виводить англійською поляк. «Страшно!!! Голод…», – зізнається його співвітчизник.
Хтось цитує Сковороду: «Серцем вічна людина». А хтось пропонує заборонити комуністичну партію в нашій державі.
Росіяни згадують загиблих у Поволжі та просять не тримати на них зла, бо «у нас було багато доброго разом».
Деякі люди зазначають, що дані у книгах не повні, зазначають прізвища своїх загиблих під час геноциду 32-33 років родичів.
… На вулиці так само граються діти, поспішають кудись люди, сяють золотом собори на горизонті. За ту годину, що ми провели у музеї, хтось поклав до ніг бронзової дівчинки свічку та хліб. Тоді, у тридцятих, цей шматок міг би врятувати людське життя. Нині, аби такі злочини більше не повторювалися, українців має врятувати пам’ять.