«Справа в тому, що у мене немає дому»,— співає «Один в каное». Ця пісня стояла в мене на повторенні два тижні до 24 лютого. Ні, я не передбачала повномасштабного вторгнення. Відверто кажучи, взагалі нічого не передбачала, мені просто подобалася музика. Після того як зранку 24-го я почую перші у своєму житті некіношні вибухи, видалю «Один в каное» зі свого телефону й більше не зможу слухати аж по сьогодні.
У Львові, куди ми поїхали з друзями другого дня вторгнення, я подумала: «Яка іронія, у мене справді тепер немає дому». Я не номадка, мені подобається вкорінюватися, обростати речами й магнітиками на холодильнику, тримати в шафі вафельницю, яку використовую раз на два роки, знати, що моя колекція скляних фігурок і фотографій Франца Кафки надійно захована від кота. Я люблю вікторіанську літературу — хай і не так давно навчилася в цьому зізнаватися,— бо побутова повільність і легка естетична надмірність мені імпонують, бодай і рідко, коли можу собі їх дати.
Я ледь пам’ятаю дім мого батька, хоча проводила там кожне літо, починаючи десь із п’яти років. Велике подвір’я, курки, кролики, сонний базарчик, прикрашені мушельками стіни — це зробив мій батько ще підлітком — от і все. Однак сама думка, що десь там у Рубіжному виростала одна з гілок моєї родини, була значущим фактом: сім’я як дерево, що обплітає північ і схід, а тепер гілки простягає і в західні області. Рубіжне не мало такої міфології, як Донецьк, це місто, де хімічне виробництво визначає сам ритм життя, однак ніхто цим показово не пишається.
Тепер того дому немає — пряме влучання з того боку, зі сторони не наших. Добре, що це не фейсбук, і я можу написати «йобана русня» без зірочок. Немає ні кроликів, ні курей, хоча, можливо, вижив базарчик. Українські базарчики, такі міцні й крихітні, виростають у найскладніших умовах, ніби мох на скелі, яку обдувають вітри. Мені подобається думати, що мушельки теж змогли вижити, і за тисячу років археологи знайдуть інкрустований уламочок бетону й скажуть: «Люди тут думали про прекрасне, їм властива певна естетична надмірність, можливо, вони читали Джордж Еліот?»
Читайте також: Фіаско: повне нерозуміння Росії
Я пишу ці слова на 576-му дні війни в Києві, у своєму домі, моя мама в будинку зовсім поруч, мій батько за кількасот кілометрів на фронті — тепер його дім там. Минулої ночі тут працювала ППО, і моя дуже юна кішка вперше в житті чула вибухи й бачила відблиски. Вона не злякалася, це дитя воєнної епохи. Сидячи вкотре в коридорі на не дуже зручному стільці, я подумала о четвертій ранку: «А чим є дім для мене сьогодні? Що таке вкорінення, коли лютує буря, ладна вирвати все живе й понести далі?».
Є проста відповідь, з якою годі посперечатися: дім — це люди. Будь-яке місце, де тебе оточують важливі, де ти можеш спертися на когось. Але чи ми почуваємося вдома за кордоном, навіть коли поруч рідні? Чи стає домом станція метро, де сховалися від бомбардувань? А якщо жити там кілька місяців, як багато хто з харків’ян на початку вторгнення? Дім — поняття мобільне чи досі стале? Ми на боці бітників чи вікторіанців?
Є інша відповідь: дім — це місце зростання, формування особистості. Там, де минуло дитинство, ти завжди вдома. Тоді мій дім розпорошений: це і київські квартири на Лівому березі, і база відпочинку на річці Рось, і кримський мис Меганом, і школа, і Рубіжне. І ще безліч місць, навіть парк мікрорайону Русанівка, де поруч можна було купити алкоголь і ніхто не просив твій паспорт. Так дім стає мозаїчним, складним конструктом, де за кожною локацією закріплена хмарка хештегів: функції, правила, рівень свободи, люди, яких там зустрічаєш. Ця теорія більш утішна для мене, адже означає, що дім нашим ворогам знищити складніше: різні частини розташовані в різних місцях, усе за принципом установки ППО. І якщо зникне одна точка на карті, інші заціліють, а згодом з’явиться нове значуще місце. Дім — це нитки, які поєднують важливі тобі локації, це дорога між ними, зв’язок, який усвідомлюєш тільки ти. Шарль Бодлер один з перших запропонував концепцію фланера — людини, якій затишно просто ходити містом, для якої місто — це дім. Пізніше Вальтер Беньямін у «Паризьких пасажах» об’єднає простір і приміщення: його скляні аркади — це ніби ідеалізований дім, який можна купити. Живий тріпотливий Едем, шматочок якого можна захопити й віднести до себе — і то за помірні кошти.
Читайте також: Другий акт: випробування часом
Навіть якщо дім сьогодні розпорошений, дещо все ж об’єднує ці розрізнені точки. Для мене це рівень свободи, який там відчуваєш, правила, які можеш сама встановлювати. Дім — це місце, трансформацію якого визначаєш ти. Саме тому для багатьох людей мого покоління батьківський дім не є їхнім: нам надто часто казали фразу «в моєму домі робитимеш так, як я кажу», щоб ми не відчували там свободу. Захищеність — так. Свободу — майже ніколи. Безіменна дружина Лота знала, що таке дім: це місце, де ти сама визначаєш правила життя. Дім втрачаєш не тоді, коли його охоплює вогняний вихор, а тоді, коли тобі забороняють думати, сумувати за домом, стираєш власну пам’ять. Дім — це ментальний конструкт.
У статтях Мартіна Гайдеґґера 1950-х часто трапляється поняття Heimatlosigkeit — «безпритульність», яке варто розуміти як втрату безпечного середовища існування. Мартін сам суттєво завинив у тому, що йому довелося вживати це слово. По суті, усі українські міста перебувають у стані Heimatlosigkeit, але жоден з нас не є heimatlos. Бо Heimat — це батьківщина, а її ми точно не втратили.
Петер Слотердайк, інший великий німецький філософ, зазначає, що ми намагаємось оточити себе безпечною сферою, бульбашкою, адже сьогодні не можемо довіряти зовнішньому світу. Те, що видавалося безпечним, як-от повітря, тепер може становити загрозу, і ми вдаємося до дизайну атмосфери, тобто фільтрації, адаптації її до наших потреб. Коли знову ядерка стала основною темою всіх мемів (меми — чудовий спосіб визначати наш основний тригер сьогодення), я купила все, аби пережити апокаліпсис: довгі одноразові плащі, рукавички, спеціальні окуляри, маски, бахили. Власне, готові костюми, які створюють безпечний мікроклімат, крихітну бульбашку для виживання, — це і є слотердайківська сфера, дім у домі, який, на щастя, поки що не знадобився.
Читайте також: Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні
Постійна загроза дому цивільних — це тероризм, і до нього вдаються у війні сьогодні росіяни. Слотердайк пише про відчай жертв такого терору: коли небезпечним стає саме середовище, світ навколо, ми втрачаємо опору. Утім, тут Петеру бракує бодай якихось практичних знань: за 576 днів вторгнення я безліч разів відчувала лють, ностальгію, ненависть, фізичну втому — усе підкручене до максимуму, незатьмарене й чисте, — але жодного разу не переживала відчаю. Скорботу — так, відчай — ніколи. І найчастіше я все ж сповнювалася любові: до рідних, друзів, а ще до тих, кого вперше бачила або й спостерігала через екран. Вияви людяності розчулюють як ніколи, прості дії ведуть до великих перетворень. Здається, ми подолали ще один концепт Слотердайка, мало не головну рису сучасної людини — цинічний розум. Ми які завгодно: романтичні, іронічні, втомлені й наснажені, але точно не циніки. Кристалізація цінностей, боротьба, яка часто коштує життя, роблять цинізм смішним і недоречним, це риса бездомних не в буквальному, а в метафізичному сенсі. Гадаю, цинізм — притаманний інтелектуалам з протилежного боку фронту. Вони прикриваються ним, аби не сказати щось серйозне. Ми прикриваємося любов’ю, яка й стає нашою колективною сферою, нашим домом.
Після 24 лютого поняття дому змінилося парадоксально для нас усіх: водночас розрослося до площі всієї країни й стиснулося до розмірів однієї валізи чи наплічника. Змішалися ідеї дому персонального й колективного. Людина нагадує цим колонію мідій: ми маємо бути разом задля комфорту (і щоб нас не пожерли завезені з інших морів ворожі рапани), але кожному потрібна окрема мушелька, яка може триматися навіть за уламок бетону.
Є ще один параметр, за яким я визначаю свою мушельку, — це місце, де спить моя кішка. Імовірно, так формується відповідальність за дім: коли є про кого піклуватися, простіше мобілізувати сили й побудувати нове житло. Тому думка про те, щоб залишити тварину й поїхати шукати новий дім без неї, для мене немислима. Мої коти завжди були моїм домом.
Утім, кожен сам вирішує, що назвати домом, — уже цим поняття чудове. Плинні означники — це не завжди боляче, часом вони зручні й нетравматичні. Особливо коли поруч спить кішка.