До війни швидко звикаєш, надто якщо ти не на ній. Або якщо твій дім не розбили вщент, і ти вдома, серед звичних стін, на звичній роботі, куди їдеш звичним тролейбусом, гаразд що він уже ходить. Серед нас таких усе ще більшість, і це дається взнаки. Хтось називає це вигоранням, хтось адаптацією, це природно. Щодо тих, хто на нулі, або тих, хто чекає сина, чоловіка (дружину, хоча в таких випадках, як показує практика, там обидва), батька, брата (сестру) навіть не беруся уявити. Інший вимір.
Втома від року війни — в дзеркалі. Кожен бачить у ньому своє, але жоден із нас не став за цей час краще. Втома має різні форми та вияви. Я чув від кількох волонтерів, не пов’язаних між собою, що грошові надходження суттєво зменшилися. Не всі припинили донатити (нове слово в словнику, егеж), але якщо раніше це була ріка, тепер струмочки. Можливо, випадкова вибірка, але дослухатися варто. Зменшилися перегляди новинних програм по телебаченню, й це, на мою думку, не через якість «Єдиного марафону»: зараз у нього середня частка 10% (міста 50 тис.+, авдиторія 18+), для звичайного телебачення гігантська цифра, для головного джерела новин під час війни… таке, бо торік у березні було 25%. Боюся, просто через брак уваги.
Ні, я нічого не забув — ані героїзму й самовідданості тих, хто рік тому відразу рушив до військкоматів, ані витримки й взаємодопомоги тих, хто мав залишитися або, навпаки, мусив швиденько рятувати себе й своїх рідних. Я не забув того, що українці на якийсь короткий час навіть забули про свої фірмові чвари й згуртувалися. Не забув, що ми нарешті відчули себе нацією, а кількість покидьків виявилася напрочуд малою. Українці свій іспит перед Богом та історією витримали з честю. Але зараз питання про інше: війну не закінчено, попереду ще важкі випробування. Те, що смертельна небезпека ніби відступила, не означає, що ми готові до другого, а тим паче до третього акту.
Читайте також: Бо їм пофіг
Другий акт — це випробування часом. Тією самою рутиною, яка виснажує часом більше, ніж екстремальні потерпання. І дехто з друзів скаржиться, що ментальний порядок денний надто нагадує 2021-й рік, цитую: «боротьба з корупцією» та перестановки в уряді, а війна десь на обрії. Я не читаю мораль, це взагалі не мій репертуар, я просто хочу майбутнього, а воно не настане, якщо Україна розслабиться. Бо диво після 24.02 сталося тому, що одні знали, за що йдуть помирати, а інші знали, хто за них помирає. Оце єднання, яке досі сприймалося як демагогія, як політичне гасло, відтак заздалегідь нещире, виявилося цілком досяжною реальністю. Треба будь-що зберегти цей стан душі, бо альтернативою є поразка.
А ще цікавіше: колеги розповіли, що політичні партії, не сказали, які саме, розгортають передвиборчі штаби.
Реанімацію вищезгаданого ментально питомого укросрачу, перепрошую за непарламентський вислів, я розглядаю так само як ознаку втоми й водночас критичного падіння внутрішньої мобілізації. А ще цікавіше: колеги розповіли, що політичні партії, не сказали, які саме, розгортають передвиборчі штаби. З одного боку ознака цього, як його… стійкості! Бо під час воєнного стану ніякі вибори неможливі за визначенням, тож публіка в такий специфічний спосіб, певна річ, готується до перемоги. З другого, ну не знаю, якось не по-людськи. За всіх наших минулих і поточних запитань до Верховного оце зараз хтось почне організовано його топити, бо інших способів політичної боротьби в нас не вигадали? Мені одному здається, що не на часі?
Читайте також: Смертельна ін’єкція
Рік тому я дозволив собі напророчити, що цей дощ надовго. Я не мав і зараз не маю достатньої спеціальної інформації, не кажучи про кваліфікацію, просто мав і маю адекватне уявлення про стан мізків у країні, з якою доля нам рокувала межувати. Для Росії всі втрати, які вона несе, є чимось звичним і природним, що повторювалося століттями, що ж до правлячих, з дозволу сказати, «еліт», то вони, вочевидь, мало не зацікавлені пустити дурну кров «глибинному народові», як пару років тому відверто зізнався нині мало не забутий головний тоді ідеолог рашизму (для тих, хто не пам’ятає: Владіслав Сурков). Тому все залежить наразі від стану здоров’я їхнього фюрера, а він приймає ванни з крові червонокнижних оленів і сеанси масажу від чемпіонки світу з художньої гімнастики. У них закінчаться танки — воюватимуть держаком від лопати, як 80 років тому. Тому необхідно напружитися знову, до кінця далеко.
Нас збило з пантелику, що воєнний стан виявився не таким, як у Другу світову: холод, картки, світломаскування, жолудева кава, морквяний чай. А в нас світло з’явилося, в бомбосховище лінь бігати, в супермаркеті шотландське віскі, французький рокфор і голандські устриці, вчора сам бачив. Державні, бізнесові, громадські організми виявилися напрочуд життєздатними, й це нібито вже перемога-перемога. Водночас це поглиблює прірву між тими, хто там і тут, в кого на війні чоловік, син, батько і до кого черга не дійшла, хто втратив домівку й ні, кого обстрілюють в регулярному режимі й ні… Я жодним чином не маю наміру читати мораль хіпстерам і козирним начальницям податкової чи митниці, не маю права й нема сенсу. Всього лише закликаю знайти здавалося б вичерпані резерви витривалості. Вірю, вони в нас є.
Ну а третій акт — ейфорія, відбудова, розподіл «плану Маршалла» — про це поговоримо окремо.