ОНУХ художник, куратор, письменник

Цвях у черевику

19 Лютого 2019, 10:13

То було перед самим моїм виїздом з України після 13 прожитих у Києві бурхливих років. Я наївно вважав, що після такого тривалого періоду активної діяльності, пронизаної професійною порядністю та особистою чесністю, я заслужив на кращий результат.
Цей епізод пригадався мені, коли в англомовному інтернет-виданні Euromaidan Press я читав статтю німецького автора Рауля Вольфґанґа Брунінґа під назвою «Україні судилося програти боротьбу з діаспорою». Автор пише про неодноразові спроби підточити цінність праці, діяльність і навіть висловлені думки представників української діаспори.

Українська діаспора розпорошена по всьому світу, це досить численна група впливу, що налічує понад 20 млн вихідців та їхніх нащадків зі спільної для нас усіх Вітчизни. Найчисленніша діаспорна громада живе в Північній Америці (Канаді та США) й налічує понад 2 млн земляків. Північноамериканська діаспора не тільки найчисленніша, а й найзаможніша, отже, і найвпливовіша. Річ очевидна, це не дає їй якихось конкретних прав чи привілеїв, якраз навпаки. Історія свідчить, що представники цієї діаспори брали на себе багато обов’язків за часів, коли незалежна українська держава ще не існувала. А коли Україна з’явилася на політичній карті світу, вони стали найактивнішими лобістами її інтересів.

 

Читайте також: Кабмін вирішив поскаржитися ВРП на суддю в справі про відсторонення Супрун

 

Крім того, чимало їх пов’язало своє професійне та приватне життя з Україною. Як приклади Брунінґ згадує професора Олександра Мотиля, американського політолога з Ратґерського університету, а також Уляну Супрун, що взялася до тяжкої праці реформування української системи медичного забезпечення, обійнявши посаду виконувача обов’язків міністра охорони здоров’я. Отже, останнім часом з’явилася критика професора Мотиля, мовляв, він не має жодного права висловлювати свої думки, бо живе за межами України й не знає, а може, навіть не розуміє «української специфіки». Одне слово, не є «одним із нас». Я далекий від намагань обстоювати думки професора Мотиля, тут він сам чудово дає собі раду, але не можу погодитися із совєтським рефлексом, що повертається, мов бумеранг, і плямує представників діаспори як чужорідний організм на здоровому тілі постсовєтської України.

Критика Уляни Супрун не обмежується її професійними задумами та їх способами реалізації, а вдається й до argumentum ad personam, тобто пов’язаного з особою аргументу, який привертає увагу до її походження як представниці горезвісної діаспори

Кілька днів тому ЗМІ повідомили, що постановою одного київського суду Уляну Супрун звільнено від обов’язків міністра охорони здоров’я України. «Окружний адміністративний суд Києва заборонив очільниці Міністерства охорони здоров’я Уляні Супрун виконувати обов’язки міністра охорони здоров’я до кінцевого рішення суду. Відповідний позов подав депутат Радикальної партії Ляшка Ігор Мосійчук — про нібито некомпетентність Уляни Супрун на посаді» (umoloda.kiev.ua).

Уляна Супрун немов цвях у черевику з відомої приказки, який муляє і нагадує, що вже крайня пора полагодити черевики або навіть купити нові. Річ очевидна: критика Супрун не обмежується її професійними задумами та способами їх реалізації, а вдається й до argumentum ad personam, тобто пов’язаного з особою аргументу, який привертає увагу до її походження як представниці горезвісної діаспори. Як приклад такої позиції Рауль Вольфґанґ Брунінґ подає ось яке твердження: «Нещодавно Юлія Тимошенко, провідний кандидат на цьогорічних президентських виборах в Україні, напала на виконувача обов’язків міністра охорони здоров’я України Уляну Супрун, звинувативши її в тому, що вона розмовляє поганою українською мовою замість російської і що її — з огляду на діаспорне коріння — упхали, наче НЛО».

Поданий вище коментар такий ганебний, що навіть не вартий критики. На жаль, він не єдиний. Я сам у своєму «українському життєписі» не раз поставав перед такими. Пригадую, як під час спровокованої «Літературною Україною» битви за першу в історії країни участь у Венеційській бієнале ця газета, боронячи інтереси «наших людей», на своїх шпальтах недвозначно стверджувала, мовляв, я не тільки чужорідне тіло, яке імплантував Сорос, а, напевне, ще й агент ЦРУ, польської розвідки, а може, навіть ізраїльського «Моссаду». Я ніколи не міг зрозуміти, що табуни радників і політтехнологів, яких в Україні поєднує з подібними до них совєтська минувшина, — це «свої», а ми, представники діаспори, як зауважив відомий і дотепер авторитетний київський театральний критик, «не були, не є і ніколи не будемо одними з нас». Річ очевидна: цього я збагнути не здатний, бо як діаспорник не знаю української специфіки, згідно з якою навіть визначення прямої як найкоротшої лінії від пункту А до пункту Б не є обов’язковим в Україні саме з огляду на місцеву неповторність.

 

Читайте також: У суді повідомили, чому досі не оголосили рішення в справі про відсторонення Супрун

А зараз я напишу те, що, можливо, звучатиме патетично, але мені знову пригадався епізод зі свого життя. Колись моя тоді одинадцятирічна донька намагалася пояснити шкільним друзям своє складне, на їхню думку, походження. Оля стверджувала, що вона українка, яка народилася в Польщі, на що один із її однокласників безапеляційно заявив: «Якщо народилася в Польщі, ти полячка, а ніяка не українка». І Оля на ці слова відповіла з глибокою переконаністю: «Якщо Ісус народився в стайні, то він віслюк?».

Цей аргумент був такий приголомшливий, що Оля здобула собі беззаперечний авторитет серед своїх перевесників і вчителів, а ми зрозуміли, що наша дитина дає собі раду в житті. Річ очевидна: Оля тепер чудово справляється як науковець, а до того ж неупереджений речник України в науковій царині. Дивлячись на доньку та на подібних до неї українців, які народилися й були виховані в діаспорі, я не хотів би, щоб вони колись відчули, ніби є мульким цвяхом в елегантних, як декому здається, українських черевиках. 

Автор:
ОНУХ