Роками виконував ті самі дії. Трохи змінювались умови й підлеглі, але свою кар’єрну планку він давно підняв до максимальної позначки, і життя плинуло згідно з давно заведеним розкладом: робота — дім — робота. Раз на рік — відпустка. Нічого, власне, поганого в тому не було. Так жили всі. Десь в іншому місці він себе просто не уявляв. А тут — бах! Фірма виїжджає з міста на неокуповану територію. Мій друг — серед тих, хто з нею перебирається на нове місце. Але контора не забезпечує житлом, і зарплати залишилися практично такими самими, луганськими. А знаєте, що кумедно? Купа народу вибралася звідси з фірмою. Немовби для всіх це був єдиний шанс виїхати. У Києві, оговтавшись, дотямили, що зарплата — копійки, умови скрутні. Житла немає, грошей його знімати — теж, вимоги в роботодавців куди суворіші й усе життя загалом ніяк не мед. Більш боляче виявилося падати в чужому місті. Ані пізніх застіль удома, ані планів на найближчу відпустку. Цілковитий мінус на кредитці. Купиш нові черевики замість геть поношених — економитимеш місяць на харчах. Компанії, звичайно, відданість була потрібна, але більше вона бажала надійних робочих рук, спроможних витягнути й побудувати все в новому місті. Зрештою, мій друг звідтіля пішов. Серце залишив там, довго його збирав іще по шматочку. Звільнивсь, як і багато хто. 10 років у тій фірмі — і єдиний запис у трудовій книжці. А далі — відкрите плавання. За рік у Києві він осилив той шлях, який ніколи не подолав би в Луганську. Пошуки роботи, курс «Як себе продати», усвідомлення того, що нічого не вмієш із затребуваного на ринку праці, навички кулінарії, пошуки житла, пошуки себе, врешті-решт. Найдивовижніше, що при всіх негараздах і нестиковках повертатися до колишнього комфортного і прісного життя він уже не хоче. Каже, за цей рік відкрив у собі все те, про що навіть не підозрював. Почав варити борщі й пекти пироги, мити підлогу і прати. Ходить пішки, економить, планує. Мріє про блендер. Дрібниці для багатьох. Та для тих, хто завжди мав свій дім і комфортне життя, — аж ніяк. Звичайна історія з непоганим закінченням, але таких навколо — кожна друга.
Читайте також: «Віджимай» і володарюй
Дочка приятельки. Наполовину афроамериканка. Ростили її мама-вчителька й бабуся. Двокімнатна хрущовка на п’ятому поверсі, вічне безгрошів’я. Мати зі шкури лізла, щоб вирівняти хиткі шальки терезів сімейного бюджету: брала роботу додому, ходила до учнів. І для неї, і для дочки нездійсненна мрія — Америка, де живе батько дівчинки. Для них це було острівцем надії серед життєвих труднощів. Англійська до знемоги. Потім — перші учні за копійки, але вже свій внесок у родинний бюджет. Якщо всі могли вчитись і відпочивати, то дівчинка — вчитись і працювати, а потім іще вчитися. Майже не спати — у неї була її мрія про Америку, ту країну, де з кольору її шкіри не глузуватимуть і вона буде просто як усі. Після другого курсу дівчинка оформляє студентську візу. Цілісінькою сім’єю залазять у борги, витрачають на квиток усі заощадження. Проходить донька подруги співбесіду, пазл її мрії починає складатися… Потяги з Луганська й назад уже ходять із запізненням, місто трясуть перші заворушення. Дівчинка відлітає до Нью-Йорка, розуміючи, що бабусю вже ніколи не побачить: недитячий погляд і жодних ілюзій. Вона добре усвідомлює, що квиток в один кінець. У своїй студентській групі вона найкраща, червоний диплом був їй забезпечений. Але це літо 2014 року, і вона не повертається, і вже сім’я — мама та бабця — лягає на юні плечі. Нове місто, нова країна, їй лишень 19. Вона така, як багато хто, але від цього їй не легше. Мама залишається без роботи, і вже дівчинка бере на себе всі клопоти про залишену в Луганську маленьку родину. Неймовірна завзятість, неймовірна наполегливість, неймовірна працьовитість… Знову вона трудиться цілодобово: прибирає квартири, підробляє аніматором, працює офіціанткою. І, знаєте, той гарт від сильної самотньої матері та старенької бабусі робить справу. Вона збиває масло в своєму глечику: повертатися все одно немає до чого.
Читайте також: Патріотизм широкого профілю
Кожен такий приклад — книжкова історія, сюжет незнятого фільму. Перелом, пошуки, важке, болісне рішення. Запитання, на які ніхто ніколи не дасть правильної відповіді. За що триматися? За свою домівку, яка волею випадку виявилася в Луганську? Чи будувати життя з нуля на тому березі? Бути із сім’єю і злидарювати без якихось перспектив у «республіці» чи жити від зустрічі до зустрічі надією на краще. Своє місто чи нове життя в чужому? Нескінченний вибір, нескінченні дилеми. У липні 2014-го ця проблема постала в моїй родині: виїхати із сином, покинувши маму чи бути всім разом. Зателефонували родичам: «Потрібна порада, допоможіть». — «Вирішуйте, вам видніше», — дипломатично відповіли вони. І ми опустили те питання. Просто перестали говорити про це й думати. Дні минали, а воно, невирішене, так і висіло в повітрі. Добре, думаю, що ми тоді виявилися надто пасивні, аби зважитися на щось. Життя закоротке, щоб розлучатися з тими, кого по-справжньому любиш, а починати його з чистого аркуша, піднімаючись і падаючи, можна й тут. І добитися чогось, стати кимось, не втративши себе в новому Луганську, куди складніше, ніж у новому місті нової країни.